Наша країна веде війну за виживання, найважчу війну з часів Другої Світової Війни, проти країни, яка більша і багатша за нас щонайменше у 10 разів. Ми мужньо протистоїмо їй, але завжди треба пам’ятати, що це дається нам нелегко, і швидкої перемоги не передбачається. Крім військового фронту цієї війни є інший, менш помітний, але не менш важливий – економічний.

Чим зайнята влада в економічній площині?

Якщо судити за кількістю і радикальністю змін, що вносяться нею, то можна сказати, що на даний момент вони найбільше борються з двома речами:
1. Зростання курсу (девальвація) гривні. Коротка історія: спочатку було ухвалено закон про критичний імпорт (заборона імпорту товарів крім тих, що є в певному списку), разом з цим було скасовано всі митні збори. Згодом його скасували, а митні збори повернули. Було введено серйозні валютні обмеження. Також для підтримки курсу НБУ був змушений продати майже 14 млрд доларів із резервів (це майже 40%). Проте нещодавно все одно змушений був підняти курс гривні на 25%. До заходів, які опосередковано тиснуть на курс, можна віднести й підвищення ключової ставки до 25%. Також зараз планується запровадити збір 10% на валютні операції (тобто на будь-яку купівлю товару з-за кордону).

2. Трудові права. Ще у березні було прийнято закон 2136, який дозволяє призупиняти дію трудового та колективного договору через військові дії, по суті залишаючи працівників без оплати праці на невизначений термін. Цього здалося мало і було прийнято:

- законопроект 2352, що залишає мобілізованих працівників без виплати зарплатні;
- законопроект 5161, що дозволяє укладати трудові договори, які не гарантують постійне надання роботи;
- законопроект 5371, який по суті скасовує КЗпП для малих та середніх підприємств (менше ніж 250 осіб)

На перший погляд, це виглядає як дві не пов’язані кампанії. Давайте детальніше розберемося і подивимося, чи є між ними неочевидний зв’язок.

Зростання курсу

Чому зростає курс і чи це погано?

Курс валюти – це просто ринкове співвідношення попиту та пропозиції на цю валюту. Наша валюта зараз зафіксована щодо долара – 36,56 гривні за долар.

Як формується ціна?

Попит на долар в Україні виникає у двох випадках: коли ми хочемо купити щось із-за кордону (імпортувати) або відправити гроші за кордон.

Пропозиція долара виникає навпаки – коли ми продаємо щось за кордон (експортуємо) або отримуємо переказ з іншої країни.

Різниця між експортом та імпортом формує торговий баланс зовнішнього сектору країни. Якщо ми до цього додамо ще різницю між різними переказами з країни та в країну, то отримаємо рахунок поточних операцій.

Експорт – Імпорт = Торговий баланс зовнішнього сектора

Торговий баланс зовнішнього сектора + платежі та перекази = Рахунок поточних операцій

Якщо рахунок поточних операцій позитивний – це означає, що іноземної валюти в країну приходить більше, ніж йде з країни. Тобто попит на долар в Україні менший за пропозицію, долар стає дешевшим, його курс падає.

Якщо рахунок поточних операцій негативний – це означає, що іноземної валюти в країну приходить менше, ніж йде. Тобто попит на долар в Україні більше пропозиції – курс долара зростає, він стає дорожчим.

У такій ситуації єдиний спосіб зупинити ослаблення курсу гривні – це продати іноземну валюту з резервів, таким чином збільшивши пропозицію іноземної валюти.

Виходить, що є два основні канали попиту на іноземну валюту:

1) купівля імпорту;

2) прямі платежі, перекази, купівля валюти та іноземних активів громадянами України.

Боротьба з імпортом

Україна має величезну імпортозалежність навіть у своїх головних експортних галузях, наприклад, продовольство. Тому сама по собі девальвація гривні – це і не погано, і не добре. В умовах війни – це просто необхідність.

Ба більше, економістам ще до російського вторгнення було очевидно, що українська валюта надто переоцінена. Вторгнення зруйнувало звичну логістику, заблокувавши морські порти, зруйнувало багато виробничих ланцюжків – експорт значно впав, тоді як імпорт дуже швидко відновлюється. Обсяг експорту становив у червні $2,9 млрд, а імпорту – $4,8 млрд.

Девальвація робить гірше підприємствам-імпортерам – ціни на весь імпорт зростають, проте при цьому створює найкращі умови для підприємств-експортерів. Чому? За ту саму суму іноземної валюти вони отримують велику суму гривні, а зарплати, податки та інші витрати сплачуються саме у гривняхі.

До того ж, вже зараз опрацьовується додатковий 10% податок на купівлю валюти для імпорту. А це ще сильніше погіршить становище всіх імпортерів.

Що про це думає бізнес? Досить цікаво це прокоментував нардеп Железняк: “якщо ми це зробимо, то це погіршить умови для тих, хто привозить імпорт законним шляхом, але ж у нас існує ще контрабанда”.

Бізнес, який довгі роки звик до дешевого імпорту та відсутності необхідності виробляти багато важливих компонентів усередині країни, голосом своїхм ручних політиків буквально загрожує суспільству: “якщо нам буде незручно – ми порушуватимемо закон”.

Така поведінка називається “страйком підприємців”: коли у відповідь на вимоги суспільства, які здаються підприємцям не зручними, вони відповідають громадською непокорою. Шкода, що заборонити подібні дії набагато складніше, ніж страйки робітників під час воєнного стану.

Якщо ми не хочемо додатково дизбалансувати економіку України, то погіршення умов для імпортерів товарів народного вжитку є необхідним, оскільки майже вся військова продукція постачається з-за кордону, а її практично неможливо імпортозмістити, на відміну від багатьох товарів народного вжитку. Кожен куплений імпортний товар зменшує кількість військових товарів, які ми могли б купити.

Якщо ми хочемо стійко скорочувати імпорт, то нам доведеться у тому чи іншому вигляді переходити до розгортання повноцінного імпортозаміщення. У тому числі у багатьох випадках із погіршенням споживчих властивостей готового товару – це нормально для будь-якого імпортозаміщення на початкових етапах. Війна – це надовго. Відповідно, ми надовго у ситуації дефіциту іноземної валюти. Різке скорочення імпорту та заміна його власними товарами (або зміна споживчих звичок) – безальтернативна політика для нас на багато років вперед.

Що ускладнює перебудову економіки?

На жаль, правильні (нехай і запізнілі) кроки щодо скорочення імпорту поєднуються в поточній політиці з вкрай високою ключовою ставкою у 25%, яка унеможливить будь-які масштабні зміни структури економіки.

Ключова ставка – це, власне кажучи, відсоток, який впливає на відсоток за кредитами в банках. Якщо держава підвищує ставку – кредит стає дорожчим і сукупний попит та інвестиції уповільнюється – бізнесу дорожче брати кредит для розвитку підприємства, людям дорожче брати кредити для покупок.

Підвищення ставки скорочує сукупні витрати в економіці, що скорочує попит і зупиняє зростання цін. Звичайно ж, це відбувається ціною економічного зростання – підприємства скорочують інвестиції, люди скорочують покупки. Бізнес або не запускає нових проєктів і не наймає людей, або навіть скорочує вже наявні.

Очевидно, що імпортозаміщення все ж вимагає досить масштабних інвестицій. Тобто, щоб виплатити кредит, взятий на нове виробництво, необхідно, щоб воно показало прибутковість у 25% – навряд чи у воєнний час багато хто з підприємців може похвалитися такими результатами.

Необхідність масштабної структурної перебудови нашої економіки очевидна всім, чому ж  було прийнято таке рішення?

Офіційним обґрунтуванням є боротьба з інфляцією. Логіка така: скоротимо попит, скоротяться і ціни на товари. Однак у формуванні ціни беруть участь дві сторони – попит та пропозиція. Тому й інфляція поділяється на інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

Інфляція пропозиції викликана обмеженнями на стороні пропозиції — вартістю логістики, адміністрування, сировини, кредиту. Зміни попиту не впливають безпосередньо на цю інфляцію.

Наприклад, якийсь товар коштує 100 одиниць, у тому числі 10 одиниць становила вартість його доставки до місця продажу. Якщо завтра через якийсь шок (наприклад, обмеження на кордонах, як під час ковіду; блокади портів, як зараз у нас) вартість доставки зросте в 5 разів, тобто стане 50 одиниць, то ціна товару зросте до 140 одиниць. При цьому навіть падіння попиту навряд чи змусить ціну впасти — адже, це не зробить витрати менше, а скоріше навпаки (більші партії можуть бути вигідні).

Чи можна у зростанні цін звинувачувати саме сторону попиту, а не пропозиції?

Звичайно ж, перша реакція продавців на зростання попиту – це підвищення цін. Але потім приходять нові продавці або старі розширюють виробництво, пропозиція наздоганяє попит, зростання цін зупиняється. Звісно, таке ​нарощування виробництва не стрімке, тоді і зростання попиту може хронічно випереджати зростання пропозиції. В такому випадку ціни будуть зростати поки не знищать більшу частину попиту.

Цей механізм дозволяє не лише збагатитися продавцям дефіцитного товару, а й запобігти появі товарного дефіциту, — замінюючи його урізанням більшої частини охочих придбати товар.

У якій ситуації зростання попиту точно не зможе бути задоволене зростанням пропозиції в жодній найближчій перспективі, через що інфляція зростатиме безперервно? У найзагальнішому вигляді – це ситуація нестачі ресурсів та виробничих потужностей. Коли всі люди повністю зайняті, всі виробничі потужності працюють на повну, сировина максимально ефективно використовується.

Поточна ситуація зовсім не схожа на таку – безробіття, не дивлячись на відтік населення, б’є рекорди.

Якщо висока ставка не допоможе скоротити зростання цін, то навіщо тоді вона потрібна? Швидше за все, головна причина – спроба скоротити попит на імпортні товари та іноземну валюту в цілому. Логіка проста: висока ставка скорочує кількість грошей у руках приватного сектору. Адже, якщо грошей багато, то вони неминуче конвертуватимуться у валюту або безпосередньо обходячи різні валютні обмеження, або у вигляді імпорту. Всі розмови НБУ про необхідність повернути “впевненість у гривні” абсурдні – поки йде війна, ніхто не розглядатиме будь-які активи у гривнях як надійне вкладення. Чим більше грошей на руках в людей, тим більше їх намагатимуться конвертувати в іноземну валюту.

Більше того, імпорт товарів розкоші може бути гарною альтернативою прямій конвертації коштів в іноземну валюту. Ви не можете перевести на закордонний рахунок понад 200 тис. гривень в місяць, але спокійно можете купити, наприклад, машину вартістю кілька сотень тисяч доларів і використовувати її як вкладення коштів.

Вже тут помітно, що підвищення ставки – це надто невибіркова зброя для боротьби із перетіканням коштів у валюту. Більш ефективним було б використання точкових обмеженнь. Наприклад, різні обмеження імпорту та купівлі валютних активів. Ці заходи вже починають застосовувати, але їх необхідно розширювати і поглиблювати.

Також необхідно обмежувати прагнення людей до заощадження коштів, тому що в умовах нестабільності заощадження неминуче перетікатимуть у валюту. Тут виникає найцікавіший момент: схильність до заощаджень у різних груп населення неоднакова, тому також потрібен більш вибірковий підхід.

Схильність до заощаджень та трудові права

Ще Кейнс зауважив, що схильність до заощаджень залежить від прибутку. Бідні люди витрачають більшу частину свого доходу, тоді як багаті часто навіть фізично не можуть витратити всі зароблені гроші. Це змушує їх зберігати більшість доходу. Чим більше зростає схильність приватного сектора до заощаджень, тим більший попит виникає на різні способи інвестувати свої заощадження і тим більш ризиковані активи купуються.

Виходить, що простий перерозподіл коштів від багатих до бідних призведе до того, що схильність до заощадження загалом буде зменшуватися. Бо при збільшенні доходу бідна людина витратить кошти з більшою ймовірністю, ніж багата людина зі збільшенням доходу на ту саму суму.

Про це є чудове відео від лейбористської партії Великобританії: It’s just common sense.

Що відбувається у нас зараз?

Повертаємося до законів про трудові відносини, ухвалені з моменту повномасштабного вторгнення. Зробимо зауваження, що обмеження будь-яких прав, у тому числі трудових, є абсолютно нормальним явищем у воєнний стан. Навіть примусова праця цілком можлива, наприклад, у вигляді трудової мобілізації. Питання лише у доцільності таких обмежень.

Що спричинило зменшення захисту трудових прав громадян у ситуації російського вторгнення в Україну?

У працівників різко зменшилася переговорна сила: якщо раніше Держпраці, профспілки та суди дозволяли працівникові тиснути та вести переговори з роботодавцем, то тепер роботодавець може нав’язувати будь-які умови праці.

Також різко впала кількість вакансій, зріс конкурс на одну позицію та збільшилася кількість безробітних. Все це призведе до падіння навіть номінальних зарплат. При цьому власники бізнесу навпаки заощадять частину коштів, які мали піти на зарплати, виплати при звільненні тощо. Виходить, що ми бачимо чистий перерозподіл коштів від бідних до багатих. Тобто дія зворотна тому, що нам потрібно, якщо ми хочемо зменшити кількість валюти, що купується, у всіх видах, і зменшити тиск на курс гривні.

Навіщо це було зроблено?

Офіційно – для того, щоб збільшити гнучкість ринку праці, зменшити витрати на найм та звільнення співробітника. Все це необхідно для спрощення та прискорення перебудови виробництва. Наприклад, щоб працедавець міг звільнити одразу велику кількість співробітників, які стали не потрібні через війну і так далі.

Вище ми писали, що нашій економіці потрібна велика структурна перебудова і начебто все досить логічно. Але якщо ці закони були запроваджені саме для цього, то чому разом з ними було піднято ключову ставку до 25% – що по суті унеможливило жодні значні зміни в економіці та створення нових підприємств?

Як виправити ситуацію?

Як ми уже писали, можна, замість таких суцільних заходів, як підняття ставки, вживати більш вибіркові. Наприклад, запровадити прогресивні податки – тобто такі, у яких відсоток податку збільшується зі зростанням доходу. Щоб зростання податків не заважало інвестиціям, також слід запровадити податкові відрахування на інвестиції у виробництво . Це система, коли гроші витрачені на інвестиції у виробництво, можна компенсувати зі сплачених раніше податків. Така система діє у США для проєктів у галузі відновлюваної енергетики.

Підвищення податків у такий спосіб допоможе зробити те саме, що й підняття ключової ставки – вони дозволяють зменшити кількість грошей у приватного сектору, тим самим зменшивши попит на іноземну валюту. Цей захід буде вибірковим, зменшуючи кошти у тих, хто більш схильний до купівлі дорогого імпорту та іноземної валюти. Також можна було б запровадити податки на розкіш: дорогі машини, нерухомість, прикраси тощо. Взагалі все, що може використовуватися як інвестиція для збереження коштів від інфляції.

Якщо ми хочемо не тільки зробити багатих трохи біднішими, а й зробити бідних трохи багатшими – ми можемо безпосередньо вплинути на величину зарплат, запровадивши, до прикладу, громадські роботи для безробітних.

В цьому випадку величина оплати праці визначатиме мінімальний рівень оплати в країні. Такі програми вже плануються, але рівень оплати на них вкрай низький (відповідає мінімальній зарплаті 6500 гривень). Збільшивши цей поріг,  можна було б змусити приватний сектор конкурувати за працівника та, відповідно, підвищити зарплатню.

Щоб такі програми були успішними, краще переносити центр прийняття рішень про впровадження таких робіт на локальний рівень муніципалітету. Так різні локальні ініціативи, у тому числі й волонтерські, могли б подавати заявки на необхідність робочої сили та робити корисні для суспільства речі (наприклад, плести маскувальні сітки, розвозити гуманітарку, допомагати у центрах для біженців тощо). Поки ми маємо завдання, які необхідно виконати для підвищення нашої обороноздатності, ми не можемо дозволити собі наявність безробіття.

Після цих заходів можна знижувати ключову ставку і вводити додаткові програми пільгового кредитування та фінансування для інвестицій у виробництво. Такі грантові та кредитні програми вже готуються, але поки що вони не перевищують кількох мільярдів гривень за рік (100+ млн доларів), що, звичайно, дуже і дуже мало.

Після цього держава повинна допомагати всіма необхідними ресурсами (фінансами, адмініструванням тощо) у сферах, які стають для нас більш пріоритетними – імпортозаміщення базових товарів народного споживання, товари подвійного призначення тощо.

Що у підсумку?

Як і за будь-якого зовнішнього шоку (війна, епідемія, зовнішні обмеження, кліматичні зміни) може бути дві базові стратегії, що залежать цілком і повністю від політичної оцінки ситуації.

 По-перше, якщо ми вважаємо, що нова реальність, пов’язана з шоком, з нами надовго (кілька років мінімум), то  необхідно повністю перебудовувати свою економіку:

- закривати одні виробництва та створювати нові;
- перенавчати працівників;
- повністю змінювати структуру імпорту та експорту;
- змінювати співвідношення різних галузей промисловості, географічне розміщення робочої сили та виробничих потужностей.

 Очевидно, що такі дії потребують мобілізації всіх можливих ресурсів. Адже в такій ситуації ми не можемо собі дозволити:

- велику кількість вільних фінансів (заощаджень) у приватного сектора;
- незадіяні засоби виробництва;
- і тим більше, невикористовувану робочу силу.

Що більше, нам необхідно карати фінансово тих, хто не хоче перебудуватися і намагається перечекати, запроваджуючи додаткові збори, податки та мита на ті види діяльності, що як ми вважаємо, більше не актуальні ( наприклад, певні види імпорту). Прикладом таких заходів є запровадження критичного імпорту у перші місяці вторгнення чи запровадження 10% податку імпорт.

Другий варіант, якщо ми вважаємо, що зовнішній шок тимчасовий і все скоро закінчиться, то наше завдання зворотне:

- усіма силами зберегти колишню структуру економіки; для цього потрібно скоротити інвестиції та дозволити багатьом підприємствам і працівникам простоювати, скорочувати витрати;

- необхідно заохочувати тих, хто намагається всіма силами зберегти виробництва у тому вигляді, в якому вони існували, наприклад, субсидуючи їх. Таким “субсидуванням” імпорту можна вважати довгу підтримку курсу гривні НБУ за рахунок резервів у перші місяці вторгнення.

Через 5 місяців повномасштабного вторгнення влада з великим скрипом переходить від другого до першого варіанту. Попри те, що бізнес і багато офіційних осіб все ще вірять у завершення військових дій до кінця року, НБУ в негативному прогнозі розглядає варіант продовження військових дій та блокування портів у 2023 році.

І нам потрібно готуватись саме до цього варіанту. Навіть нещодавня угода про розблокування портів не означає повного повернення експортних шляхів. Чорне море все ще зона підвищеного ризику з точки зору страхових компаній, і росія будь-якої миті може або зірвати угоду, або за своїм бажанням не пропустити той чи інший корабель.

Довгі роки процеси заниження курсу гривні та підтримки високого рівня нерівності працювали разом, зробивши нашу економіку вкрай вразливою до будь-яких шоків. Повномасштабне вторгнення росії стало “ідеальним штормом” для такої моделі економіки. Можливо, однією з цілей такої політики була підтримка класового консенсусу в суспільстві. Влада ніби говорила суспільству: “Так, у нас найнижчі зарплати в Європі та висока нерівність, зате суспільство має доступ до відносно дешевих товарів хорошої якості з Європи”.

У поточних умовах, якщо ми хочемо вести війну довго і повертати свої території, нам доведеться перебудовувати економіку і робити це на зовсім інших підставах. До прикладу, доведеться відмовитися від значної частини імпорту, щоб закуповувати той імпорт, від якого ми відмовитися не в змозі (військові технології та все, що вимагає складного виробництва). Частину імпорту доведеться замінити аналогами, виробленими в Україні, і вони ймовірно будуть менш якісними за споживчими якостями. Стимулом для такої перебудови економіки буде девальвація гривні та запровадження податків на імпорт та валютні операції. Це неприємно і мало кому сподобається, та й уроки подібного імпортозаміщення доведеться брати не у Східної Європи, а у країн на зразок Ірану. Проте у нашому випадку обмеженням для імпорту будуть не санкції, а нестача іноземної валюти.

Також для зменшення попиту на валюту при збереженні сукупного споживчого попиту доведеться зменшувати нерівність, піднімаючи мінімальну зарплату через механізм громадських робіт. При цьому скорочуючи обсяги накопичень найбагатших через прогресивні податки, податки на розкіш. Тільки скорочуючи нерівність ми зможемо зменшити валютні потоки, не знищивши зовсім внутрішній попит у країні, який вкрай необхідний для відновлення економіки.

Поточна політика намагається відстрочити неминучі радикальні зміни в економіці, перекладаючи всі витрат на плечі найманих працівників. Цей шлях безперспективний хоча б тому, що не можна безкінечно робити бідних ще біднішими.

Інша надія нашої влади – фінансова підтримка від західних країн. Але уже зараз видно, що ніхто не готовий давати Україні  $5 млрд на місяць, як того хотіли в НБУ та Мінфіні.

Показовою є історія про конфіскацію російського майна з подальшою передачею його Україні. Зеленський багато разів закликав до цієї міри уряди ЄС та США. Однак всередині України механізми конфіскації активів РФ так і не запрацювали. У ряді випадків суди просто відмовляються бачити зв’язок підприємств з російськими бенефіціарами. Ця історія говорить про те, що ніхто не робитиме для нас і нашої перемоги більше, ніж ми самі.

Безумовно, ми не переможемо без західної підтримки, і ми повинні всіма силами просувати необхідність допомагати Україні на всіх рівнях. Однак, ми й самі зобов’язані зробити все можливе для того, щоб успішно витримати довгу війну на виснаження. Замість половинчастих та запізнілих кроків нам треба визнати необхідність змін у нашій моделі економіки та почати використовувати всі можливі ресурси для її перебудови.