«Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави»
(Рішення КСУ від 05.04.2001 № 3-рп/2001)
«Підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України»
(Рішення КСУ від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022)
Тепер за мобілізованими до війська працівниками не буде зберігатися середній заробіток на основній роботі. Окрім підступного ворога, захисників непокоїтиме нездатність на гідному рівні підтримати свої родини або профінансувати пов’язані зі службою потреби. Підставою звуження прав став Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352 (далі – Закон № 2352). Мова не просто про черговий антисоціальний крок, а удар по осердю конституційного ладу. Робиться це в ім’я сакралізованої неолібералами цілі зниження витрат роботодавців, а головними бенефіціарами стануть найбільші корпорації. Закон, покликаний зробити «більш простою» систему законодавства, ускладнив життя трудящим та може обернутися судовими процесами. У цьому матеріалі буде розглянуто, чи були для такого небезпечного кроку вагомі правові підстави та як можна йому протидіяти, спираючись на практику Конституційного Суду.
Позбавлення заробітку мобілізованих – хибна ідея
Ще в часи Директорії діяв Закон «Про заклик військових до дійсної служби» від 13.01.1919, який передбачав збереження за військовими половини заробітку. Через 95 років – під час нової війни з Росією — подібна норма з’явилась у ст. 119 Кодексу законів про працю України вже у більш сприятливій формі, що відображало еволюцію уявлень про соціальний захист. Але 1 липня ц.р. — в момент загострення протистояння з агресором — неоліберальна влада «звільнила» українських робітників від цієї гарантії. А вона, як і решта пільг для військовослужбовців, не лише захищала окремих військовослужбовців, а й сприяла обороноздатності (Рішення Конституційного Суду України від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022).
Причини ухвалення цього закону ясні, як зарево від вибуху. На фронт тисячами призиваються шахтарі, металурги і залізничники, змушуючи власників виділяти кошти на збереження заробітку. Дана гарантія покладала на роботодавців частину породжених війною ризиків, сприяла справедливому розподілу багатств і компенсувала втрату кваліфікації робітникам, які не могли заробляти обраною професією. До того ж це заохочувало громадян до легального й високооплачуваного працевлаштування. Однак олігархи й топ-менеджери раптово усвідомили «неспроможність» надалі виконувати цю важливу норму.
У публічній площині прикриттям переписування закону стали вигадки про «корисність» зняття тягара з роботодавців. За словами професорки Київської школи економіки Ганни Вахітової, мільйони, які пішли на зарплати, могли би витрачатися на дрони. Навіюється думка, що бізнес може відповідальніше розпорядитися коштами, аніж прості робітники. Вже сама така спроба легітимізувати свавілля віддає дискримінацією за класовою ознакою. Вражає й нахабність, з якою бізнес-лобісти ставлять приватні інтереси (мінімізація витрат роботодавців) вище за суспільні інтереси (обороноздатність). Хоча в умовах війни пріоритет має бути протилежним. Не випадково Конституційний Суд України називав обов’язок держави щодо забезпечення посиленого соціального захисту військовослужбовців значущішим за будь-які інші цілі (Рішення від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022).
Виплати припинити. Чому Мінекономіки помиляється?
Дискусійним стало питання про долю осіб, яких вже мобілізували на момент ухвалення Закону № 2352. Коментар від Міністерства економіки України на цю тему вражав своєю ангажованістю та непереконливістю. Він зводиться до того, що після набрання чинності Законом № 2352 (19.07.2022) заробіток за мобілізованими зберігатися не повинен.
По-перше, невірно тлумачиться закріплений у ст. 58 Конституції принцип незворотності дії в часі закону. Цитуючи позиції КСУ, у відомстві ігнорують Рішення від 13.05.1997 № 1-зп. Згідно з ним, закріплення вказаного принципу є гарантією стабільності суспільних відносин і породжує у громадян впевненість у тому, що їхнє становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону, а закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чинності. Ця теза втілилася у висновку, що на обраних за старою Конституцією народних депутатів не поширюються менш сприятливі вимоги, передбачені Конституцією 1996 р. До певного юридичного факту застосовується той закон, під час дії якого він настав або мав місце (Рішення від 13.03.2012 № 6-рп/2012). Як уточнив вже Верховний Суд у постанові від 19.06.2018 у справі №820/5348/17, розпочатий процес реалізації права повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу законом. Раніше й Мінекономіки притримувалося позиції, що закон не має застосовуватися до правовідносин, що виникли до набрання ним чинності.
По-друге, неправильним є обґрунтування змін з посиланням на фінансове становище держави. Мінекономіки наводить рішення Євросуду (зокрема, «Ейрі проти Ірландії»), у яких йдеться про звуження обсягу соціального забезпечення через обмеженість можливостей держави. Та вказана практика Євросуду не стосується витрат роботодавців і підвищених гарантій військовослужбовців! Пріоритетність і безумовність останніх закріплено у нормах-принципах ст. 17 Конституції України. Як зазначив у КСУ у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016, заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту осіб, що перебувають на службі в ЗСУ, у зв’язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені. Надання пільг учасникам війни як особам, що виконували конституційно значущі функції, не має обумовлюватися відсутністю фінансових можливостей держави (Рішення КСУ від 18.12.2018 № 12-р/2018).
Окрім того, наводиться явно надумане твердження про те, що збереження заробітку вже мобілізованим працівникам означатиме «дискримінацію» тих працівників, які будуть призвані після набрання чинності Законом № 2352. Запевняємо, що жодного утиску за захищеними ознаками, передбаченими у ст. 14 Європейської конвенції, не відбувається. Підкреслимо, що надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом, не вважається дискримінацією (ст. 6 Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»). Збереження заробітку раніше мобілізованим має легітимну мету (зміцнення обороноздатності) та відповідає приписам Основного Закону.
Як захистити право мобілізованих на заробіток?
Закон № 2352 може застосовуватися лише на перспективу (тобто до працівників, які будуть призвані після набрання ним чинності), тоді як на призваних у момент, коли діяла попередня редакція ст. 119 КЗпП, він не поширюється.
Проте фахівці Держпраці дають роботодавцям вказівку видати наказ про припинення виплати середнього заробітку. Цей наказ слід оскаржувати в суді, адже він порушує ст. 58 Конституції, а також ст. 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» про те, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством.
Якщо письмові трудові договори (контракти) або колективні договори передбачають гарантію збереження середнього заробітку на час мобілізації, то це додатковий аргумент на користь працівників. Застосування до правовідносин норм закону, що набрав чинності, допускається у разі внесення змін до договору, зауважували фахівці Мінекономіки.
Варто виходити з того, що призов на службу є юридичним фактом, що для маси працівників настав до набрання чинності Законом № 2352. Між роботодавцем та працівником виникли триваючі правовідносини зі збереження середнього заробітку на час призову. Їх реалізація розпочалась на підставі ч. 3 ст. 119 КЗпП, що діяла до 19.07.2022. Отримання середнього заробітку є безперервним процесом реалізації права, яке не реалізоване. У позові робітники можуть вимагати (1) скасувати наказ про припинення збереження заробітку, а також стягнути (2) середній заробіток за час невиплати; (3) судовий збір; (4) відшкодування моральної шкоди.
Мобілізованим після набуття чинності новим законом роботодавець може зберігати заробіток за рахунок власних коштів згідно ст. 9-1 КЗпП. Профспілки мають наполягати на наданні цієї гарантії, адже на них покладається обов’язок сприяти забезпеченню обороноздатності держави (ст. 14 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136). Обороноздатність держави визначається зокрема соціальним потенціалом у сфері оборони (ст. 1 Закону України «Про оборону України»).
КСУ має захищати не лише привілеї чиновників
У разі незгоди робітників з рішенням суду загальної юрисдикції вони можуть звернутися до КСУ зі скаргою щодо визнання Закону № 2352 неконституційним. Згідно ст. 77 Закону України «Про Конституційний Суд України» це можливо після вичерпанням всіх засобів юридичного захисту (у трудових спорах остаточною може бути апеляційна інстанція). КСУ послідовно критикував посягання на права військовослужбовців, особливо в реаліях відкритої російської агресії проти України. Так, у Рішенні від 06.04.2022 № 1-р(II)/2022 було сказано, що в умовах воєнного стану держава зобов’язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності, а усебічна підтримка військовослужбовців ЗСУ є одним із засобів розширення оборонних можливостей держави. До того ж у минулому КСУ визнав право прокурорів та інших чиновників одночасно отримувати заробітну плату і пенсію.
Закон № 2352 суперечить статтям 1, 3, 8, 13, 17, 22, 46, 48, 58 Основного Закону.
Значення для висновку про неконституційність Закону № 2352 має те, що мета його ухвалення сумнівна, а засоби її досягнення — неправомірні.
Метою ухвалення Закону № 2352 озвучується зниження витрат роботодавців. Але інтереси роботодавців не могли бути поставлені вище за міркування оборони та соціальної справедливості. Як сказано у ст. 17 Конституції, захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, а згідно ст. 13 Конституції, держава має застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян (Рішення КСУ від 17.03.2005 № 1-рп/2005).
Засобом досягнення мети стало безпосереднє втручання у реалізацію права всупереч ст. 22 Конституції, яка забороняє при внесенні змін до законів звужувати зміст і обсяг прав. Утвердження соціальних стандартів є конституційним обов’язком держави (Рішення КСУ від 11.10.2005 року № 8-рп/2005), а положення ст. 22 Конституції слід розуміти так, що воно забороняє «звуження», яке призводить до порушення сутності прав (Рішенні КСУ від 22.05.2018 № 5-р/2018). Скасування права порушує його сутність, а йти на такий крайній захід не можна було лише тому, що певні роботодавці зазнають фінансових труднощів.
Окрім того, було знехтувано такий елемент принципу верховенства права, як юридична визначеність (див. Рішеня КСУ від 22.05.2018 № 5-р/2018). Принцип верховенства права передбачає внесення законодавчих змін із визначенням певного перехідного періоду (розумного часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності), який дасть особам час для адаптації до нових обставин. У даному випадку цей період становив один день, що явно недостатньо для того, щоб суб’єкти права змогли адаптуватися до законодавчих новел.
У будь-якому разі працюючим доведеться поборотися за гарантію, якої влада їх так легковажно позбавила. Хочеться вірити, що мобілізовані працівники повернуть цю пільгу — через суд, визнання закону неконституційним або шляхом ухвалення нового закону. Невідомо, наскільки тривалою і радикальною буде ця боротьба, але перемога мобілізованих додасть оптимізму всьому суспільству. Корпорації, які припинять виплачувати мобілізованим заробіток, заплямують свою репутацію. Адже після перемоги виявиться, що вклад роботодавців у перемогу був близьким до нуля: маючи безпрецедентні переваги за Законом № 2136, вони ще й позбавили захисників виплат… «Соціальний рух» закликає роботодавців думати про майбутнє й не поспішати позбавляти мобілізованих зароблених кров’ю зарплат. Робітникам ми обіцяємо всебічне сприяння у захисті прав.
Віталій ДУДІН,
кандидат юридичних наук,
«Соціальний рух»
