1) Кампанія демонструє відчуженість політиків від проблем народу. Свою головну функцію – представництва соціальних груп – вибори не можуть виконати. Зв’язок мас і кандидатів забезпечується тоді, коли партії складаються з активних громадян, які висувають кандидатури однодумців. У даному випадку еліти, що володіють партійними брендами, ставлять суспільство перед вибором. За своїм змістом ця кампанія є одноманітною й позбавленою ідеологічних орієнтирів. Вибори мали стати вирішальними, адже процес децентралізації може вплинути на долю медичних, освітніх і соціальних установ. Однак партії намагаються не озвучувати позиції з цього питання. Це підтверджує думку, що всі фаворити перегонів готові болісно «оптимізувати» бюджетний сектор. Їхні гасла стосуються або абстрактних проблем типу корупції, або дріб’язкових питань на кшталт благоустрою, а найчастіше зведені до іміджу кандидатів. Це стосується і таких політсил, як «Батьківщина» й «ОПЗЖ», яких звично називають «популістами». Ніхто не говорить з білбордів про коріння проблем – несправедливий розподіл багатств, бо партії куплені олігархами. Відірваність еліт від народу стала явною під час протесту на «Криворізькому залізорудному комбінаті», де партія Президента Володимира Зеленського ігнорувала ці події, а її кандидатом у мери став менеджер підприємства Ріната Ахметова.

 2) За процедурою процес виборів не може називатися демократичним. Зберігається майновий ценз, який змушує платити шалений збір за реєстрацію партії (майже 295 тис. грн), а потім оплачувати заставу у кожному окрузі (наприклад, 307 тис. грн на виборах до Київоблради). Вартість агітації вимірюється мільйонами доларів. Це вже виключає можливість участі всіх бажаючих у виборах. Сама процедура голосування не була роз’яснена завчасно, що може призвести до ненавмисне зіпсованих бюлетенів (у них необхідно обирати політичну партію та кандидата). Казати про свободу агітації неможливо через застосування насильства: зафіксовані факти нападів на агітаторів, загибелі кандидата (ймовірно спричиненої побиттям) та погрози вбивством учасникам виборчого процесу. Як правило, брудну роботу виконують праворадикали. У столиці влада не просто підгодовує з бюджету ультраправих у якості всіляких «муніципальних варт», а й «віддячила» їм за службу, дозволивши балотуватися від політсили мера Віталія Кличка.

3) Профспілкам не вдалось консолідовано взяти участь у виборчих перегонах. На жаль, найбільші профспілкові об’єднання не мають афілійованих з ними робітничих партійних сил, від яких могли б висувати кандидатів. Тому десятки, якщо не сотні лідерів профспілок, прикрасили вітрини різних партій, які запропонували їм балотуватися. Подекуди це партії великого капіталу, які несуть відповідальність за неоліберальні реформи («Слуга народу», «Європейська Солідарність», «Голос»).

4) За умов відсутності лівих партій запит суспільства на ліві ідеї експлуатують політтехнологічні проєкти. Відсутність справжньої лівої політичної сили робітничого класу, яка би стояла на позиціях соціалізму, фемінізму та антифашизму, дозволяє заповнювати електоральну прогалину ерзац-політикам. Очікування від подібних «нових облич» марні. Так, претензії сили колишнього «свободівця» Юрія Левченка «Народовладдя» на роль «лейбористської партії» зводяться нанівець участю в ній крайніх правих і осіб, які під час кампанії проти закону про працю і наступу на права профспілок за своєю риторикою опинились на боці антисоціального уряду. Ліберальна публіка готова виказувати симпатії до якої-небудь «Демократичної Сокири» за деклароване тою толерантне ставлення до ЛГБТ й ігнорувати при цьому людожерську, ринково-фундаменталістичну ідеологію цих молодших партнерів Петра Порошенка та націонал-радикалів. Не менш наївно буде й вірити позиціонуванню як альтернативи націоналістичним проєктам таких сил, як «Партія Шарія» – очолювана симпатиком західних правих популістів вождистська організація без жодної програми соціальних змін.

5) Кандидати з середовищ профспілкових і соціальних рухів заслуговують на підтримку. Ми бажаємо їм успіху. Маловірогідно, що такі особи піддадуться підкупу. Вони відчувають відповідальність не лише перед виборцями, а й перед членами своїх профспілок або громадських організацій. Сподіваємось, що вони будуть керуватися інтересами класу і громади, а не забаганками тимчасових політпроєктів. Ми цінуємо політичну зрілість цих особистостей і бажання йти на вибори, досягаючи максимуму за заданих умов. Отримані вами організаційні навички ще знадобляться при організації страйків й інших колективних дій – саме вони є ключем до зміни повсякденного життя. Здобутий вами досвід стане у нагоді для побудови лівої політичної сили нового типу. Її створення залишається на порядку денному «Соціального руху». Розвиток нашої регіональної мережі та здобуття контактів у протестних колективах є першим кроком до забезпечення політичного представництва людей праці.