Тільки через розвиток оборонного сектору під громадським контролем, соціалізацію критичної інфраструктури та гарантію використання природних багатств України на благо нинішніх і прийдешніх поколінь ми можемо сподіватися захистити нашу свободу. Голос кожного має впливати на визначення майбутнього країни, а повага до людської гідності має бути в основі суспільства, яке просить своїх членів ризикувати життям заради його захисту.
На жаль, нічого подібного не можна побачити у «плані перемоги» Володимира Зеленського, який нарешті був представлений народу. Навпаки, в очі відразу впадає надмірне сподівання саме на дії Заходу. Цікавим є різкий перехід від попередніх емоційних закликів до солідарності до виторговування підтримки за рахунок доступу до природних ресурсів та обіцянок підрядити українських військових для безпеки ЄС. Хоч скільки б далеким таке бачення не було від наших мрій про возз’єднання з “європейською родиною”, воно може бути ознакою тверезого підходу, враховуючи всюдисущу лицемірність у міжнародній політиці. Але ще більш принизливим стало майже негайне отримання відмови. Хоча раніше невпинний тиск — на межі із нав’язливістю — творив дива, сьогоднішня мінлива політична ситуація сигналізує, що ці межі досягнуті.
«Соціальний Рух» вимагає від уряду чесного діалогу, щоб зрозуміти як ми прийшли до нинішнього становища і чого нам реально очікувати. Войовнича риторика призводить до високих очікувань, але неспроможність їх виправдати, що потребувало б дій з об’єднання суспільства і мобілізації всіх ресурсів для оборони, тільки поглиблює недовіру та розчарування.
Після майже 1000 днів війни, десятків тисяч загиблих, сотень тисяч поранених і мільйонів, що втратили свій дім, тягар є надважким. Навряд залишилися родини, яких не торкнулася ця біда. Надії, викликані успішним наступом у Курській області Росії, поступилися місцем тривозі та невизначеності через повільний відступ на Сході. Російські війська загрожують захопленням Покровська, що відріже головне джерело коксівного вугілля та стане ударом під дих металургійній промисловості України. Виснажені солдати, змушені воювати у недоукомплектованих підрозділах без належного відпочинку і відновлення, обурені планами уряду щодо запровадження економічного бронювання. Вони вимагають чітких термінів служби. Дехто вже більше не в силах терпіти — майже 30 000 випадків самовільного залишення частини (СЗЧ) було зареєстровано у перші шість місяців 2024 року.
Водночас відкритим залишається питання: хто замінить тих, хто знаходиться на передовій? Обізнані про умови в армії, цивільні вже не стоять у чергах під центрами комплектації, а навпаки активно намагаються переховатися. Зафіксовані випадки ухилення від мобілізації зросли втричі з 2023 року, а опитування показують, що майже половина респондентів ставляться до цього з розумінням. Заклики до громадянського обов’язку звучать фальшиво, коли держава відкрито заявляє, що нічого не винна своїм громадянам. За словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович:
«Ми повинні зруйнувати все, що є соціальним сьогодні, і просто переформатувати з нуля новий контракт щодо соціальної політики у нашій державі».
Тим часом, голова парламентського комітету з соціальної політики заявляє, що українці повинні бути більш самодостатніми і менше покладатися на державу. Свавільність та безкарність працівників ТЦК, які часом «бусифікують» чоловіків прямо на вулицях, лише загострюють проблему. Офіс Омбудсмана отримав вже понад 1600 скарг в цьому році, але результатів поки не видно. За повідомленнями з поля бою, немотивовані, непідготовлені, а іноді і ледве придатні новобранці ставлять під загрозу життя своїх побратимів, що робить результат політики примусу сумнівним.
Загальна картина вказує на свідомий вибір правлячих еліт перекласти тягар спротиву агресії на звичайних людей. Стрімке зростання цін, мізерні зарплати та заходи жорсткої економії йдуть рука об руку з антитрудовими законами, збільшенням податків для людей з низькими та середніми доходами, а також невпинною корупцією — навіть у питаннях оборони. Ситуацію погіршує ще й те, що політичний клас ігнорує шанс на закріплення безпрецедентної єдності, яку ми всі відчували після початку вторгнення. Натомість вони обирають сіяти розбрат, експлуатуючи страхи травмованого суспільства, підігріваючи підозри та підбурюючи шукати нових внутрішніх ворогів: російськомовних, «жертв колоніального мислення», «прихильників московських попів», «колаборантів»,«агентів Кремля» або квір-спільноти. Українцям на фронті вказують на «невдячних» у тилу, які, в свою чергу, мають звинувачувати тих, хто «комфортно» відсиджується за кордоном.
Це повертає нас до «плану перемоги» Президента, який, незважаючи на свій акцент на силі, лише оголює слабкості України. Деякі стверджують, що це може бути останнім ультиматумом Зеленського Заходу — приреченим на провал— перед розворотом на 180 градусів до вимушеного компромісу з ворогом. Це не позбавлено підстав, оскільки опитування свідчать, що понад половина населення готові домовлятися або заморозити конфлікт, якщо західну підтримку буде припинено.
Але які шанси, що угода з Росією призведе до стійкого миру, не кажучи вже про справедливий? Навіть припускаючи, що Володимир Путін готовий до перемовин без прихованих мотивів чи спроб маніпуляції— що не є гарантованим — такі переговори можуть закінчитися нічим, призвести до мертвонародженої угоди або стати лише тимчасовою паузою перед відновленням бойових дій.
Визнання анексії окупованих територій очевидно не може бути предметом переговорів. Для українців вони залишаються окупованими і немає способу пом’якшити цю реальність. Залишити Україну без гарантій безпеки, особливо коли Росія продовжує інвестувати у військову потужність, теж було б відкритим запрошенням до нової агресії. Близько 45% наших співвітчизників вважають несправедливий мир зрадою загиблих, а 49% готові вийти на вулиці протестувати проти будь-якого компромісу. Єдина угода, яка має шанс на підтримку, з незначною перевагою, включає деокупацію Запорізької та Херсонської областей у поєднанні з членством у НАТО та ЄС.
З іншого боку, здається, що лише капітуляція та підкорення можуть задовольнити цілі Кремля у цій агресивній війні, про що Путін фактично знову заявив перед самітом БРІКС у Казані. Більше того, нещодавно прийнятий трирічний бюджетний план РФ збільшує витрати на оборону до рекордних висот. Тому найбільшою помилкою було б протиставляти дипломатичні зусилля військовій підтримці. Без дієвої солідарності Україна та її народ приречені— якщо не зараз, то згодом.
Хоча немає ані простих, ані готових рішень, щирість є передумовою підготовленості. Якщо дійде до припинення вогню, воно може тривати недовго, але кожен день, поки воно діє, має бути використаний для зміцнення стійкості нашого суспільства. Віддати нашу екосистему, ослаблену багаторічною хижацькою експлуатацією та російським еко-тероризмом, на поталу іноземним інвесторам — не є відповіддю. Нерівність, відчуженість і обмеження прав — не зроблять нас сильнішими. «Невидима рука ринку» — перетворююча усе на товар, уражена короткозорістю та схильна до спекуляцій — не принесе нам міцності.
Корінь наших проблем у тому, що занадто часто ігнорувалися інтереси тих, чия невидима праця насправді підтримує країну. Сподіваємось, цього разу ми засвоїли цей урок. Ось чому «Соціальний Рух» публічно заявляє про нашу готовність співпрацювати з іншими силами для побудови політичної платформи, яка забезпечить, щоб голос народу був почутий у коридорах влади. Коли вибори нарешті відбудуться, вони можуть визначити нашу долю на роки вперед.
Олександр КИСЕЛЬОВ,
науковий асистент кафедри політології
Уппсальського університету,
«Соціальний Рух»