Багато хто справедливо звертає увагу, що жертвам сьогоднішньої війни в Україні приділяється в світових засобах масової інформації набагато більше уваги, ніж жертвам війн, які тривають в Ємені, Сирії та інших країнах, а біженців з України Європа приймає більш приязно, ніж всіх інших. В цьому контексті Папа Римський нещодавно також застеріг проти розділення біженців на класи та категорії, засудивши це як прояв расизму.

Причина такого ексклюзивного ставлення до українців полягає, зокрема, в прагматизмі європейських та американських еліт, для яких війна в Україні є набагато важливішою з геополітичної точки зору, бо відбувається в Європі близько до кордонів країн ключових членів НАТО.

Але чому тоді війна в Сирії була менш важлива для НАТО, ніж війна в Україні? Hагадаю, що Алеппо знаходиться за 50 км від кордону з Туреччиною, яка є членом НАТО з 1952 року. Чому власне війна в Європі важливіша за війну в Азії, Африці чи Латинській Америці?

Справа в тому, що роль країн Європи та загалом «Глобальної Півночі» в світовій капіталістичній системі сильно відрізняється від ролі країн периферії чи «Глобального Півдня». Війни в Іраку, Сирії, Афганістані та країнах Африки були і залишаються війнами колоніальними, де великі індустріальні країни вирішують локальні питання перерозподілу сфер впливу ціною тисяч, а іноді й мільйонів життів. Такі війни, що є ледь не основною складовою сучасної геополітики, визначають поточне співвідношення сил між основними імперіалістичними державами, але є при цьому локалізованими і не означають виникнення глобальної світової між-імперіалістичної війни.

Ставлення до аборигенів з України з боку європейців також часто є зверхнім. В Європейському Союзі нас, українців, часто сприймають, як людей другого сорту. Але є і суттєва відмінність. І росіяни, і західні європейці символічно включають нас (на відміну від, скажімо, сирійців) у власну символічну спільноту. Президент Росії стверджує, що ми з росіянами – «один народ», а голова Європарламенту весь час підкреслює, що ми – європейці і колись неодмінно вступимо до ЄС.

Отже, незважаючи на наші близькі до «Третього світу» економічні показники, декларується ставлення до нас як до частини, так би мовити, «Першого світу». Чому це відбувається? Зокрема, і тому, що історично Україна не була власне віддаленою заморською колонією, частиною «Третього світу» чи, як тепер кажуть, «Глобального Півдня», а навпаки частиною метрополії європейських імперій – Австро-Угорської та Російської. Причому у Російській Імперії вона була серед найбільш промислово розвинених регіонів, а за радянських часів взагалі за всіма параметрами перетворилася на індустріально розвинену країну, яку всерйоз порівнювали наприкінці 1980-х з Францією та Німеччиною. І знову ж таки, здатність до ефективної оборони від Росії довела, що наш військово-промисловий і науково-технічний потенціал досі залишається суттєвим. Хоча Україна, незважаючи на бажання наших олігархів, так імперіалістом і не стала, і до жодного імперіалістичного блоку поки що до кінця так і не долучилась, але і класичною неоколоніальною територією також не стала. Український олігархічний клас значною мірою зберіг свою економічну незалежність від іноземного капіталу і не встиг до кінця зруйнувати промисловий і людський потенціал країни, що дозволило зберегти обороноздатність і стійкість інститутів країни.

При цьому Україна потрібна російському імперіалізмові не стільки як сировинний придаток, а як промислова, технологічна і людська база, без якої відродження російського імперського проекту виглядає дуже проблематичним. Новій Російській Імперії потрібні українські технологічні підприємства, українські наукові інститути та університети, інженери та науковці. Включення України назад до Російської Імперії виглядало ледь не як останній шанс для цього імперського проекту.

В той же час посилення між-імперіалістичних протиріч спонукає західних імперіалістів до вирішення своїх проблем за рахунок знищення російського імперіалізму, як економічно найслабшого серед світових імперіалістичних гравців та перезапуску світового господарства (тобто зростання економіки ключових імперіалістичних країнах) за рахунок перерозподілу російської зони впливу.

Відповідно війна в Україні, хоч і не є між-імперіалістичною, а являє собою імперіалістичну агресію по відношенню до України, в той же час має багато більше геополітичне значення, ніж імперіалістичні агресії в інших регіонах світу. Ця війна набагато ближча до прямого між-імперіалістичного зіткнення ніж усе, що відбувалося в світі за останні десятиліття, а можливо і з часів Другої Світової війни, і вона має великі шанси перерости в таке збройне зіткнення, яке дійсно може спровокувати використання ядерної зброї та світову війну.

При цьому, чим довше триватиме ця війна, тим більша ймовірність її переростання у глобальну просто тут і зараз. Чим швидше Росія зазнає поразки, яка зробить для неї неможливим подальше ведення загарбницької війни – тим більше шансів на хоча б часткове відновлення певного безпекового балансу в регіоні.

Те, що життя українців виявилися важливішими для західних європейців та північних американців, ніж життя мешканців Сирії чи Ємену, без сумніву є расизмом. Але цей расизм є вбудованим у світову економічну систему і не може бути просто скасований в одну мить через наше щире небажання бути расистами. Як справедливо відзначав Іммануїл Валлерстайн: «Поняття раси пов’язано з осьовим розподілом праці, відповідно до фундаментального розділення світової капіталістичної системи на центр і периферію». Україна з її атомними електростанціями та залишками машинобудування й літакобудування, незважаючи на руйнацію української промисловості та значної частини науково-технічного потенціалу, все ще займає значно вище місце в світовій капіталістичній ієрархії, ніж більшість арабських країн.

Остаточно подолати системний расизм по відношенню (скажімо, щодо сирійців) можна лише разом з подоланням глобальної системи імперіалістичного капіталізму з притаманною йому ієрархією розподілу праці. Важливо, що сирійські та загалом арабські прогресивні автори не бідкаються на непропорційно високу увагу до України, як їхні західні колеги, а, незважаючи на непропорційно високу увагу до України, як правило солідаризуються з боротьбою українців проти російського імперіалізму, бо бачать в разі перемоги можливості національного визволення народів Близького Сходу.

В той же час зауваження щодо расистської логіки, через яку війна в Україні так широко висвітлюється в світових ЗМІ, часто цинічно використовуються для того, щоб якщо не виправдати, то принаймні применшити небезпеку російської агресії, нормалізувати військові злочини, оскільки таке начебто відбувається скрізь і весь час. Тобто критика начебто надмірної уваги до України також звучить цілком у рамках системного расизму стосовно всього, що відбувається за межами найбагатших країн світу. Насправді західні ЗМІ систематично приділяють мало уваги імперіалістичним звірствам по всьому світу.

Потрібним є аж ніяк не перенесення фокусу уваги з України на Ємен, а приділення більшої уваги і до України, і до Ємену, і ще більшої уваги до причин цих гуманітарних катастроф.

Захар ПОПОВИЧ,
«Соціальний рух»