Як повідомляють активісти ГО “Соціальний рух”, про це розповів під час лекції у Києві історик Максим Мазипчук.

З його словами, серед яскравих постатей, які займали дипломатичні посади – Юрій Коцюбинський, Християн Раковський, Олександр Довженко та інші. Як наголошує історик, Україна на відміну від інших союзних республік (окрім Росії) мала право на створення власних уповноважених представництв. Вони мали свободу в укладенні угод, зокрема, про співпрацю в торгівельній сфері в таких країнах, як Франція, Великобританія, Німеччина, Австрія, Польща. Першим успіхом української радянської дипломатії було встановлення зв’язків з Прибалтійськими республіками – вони, як і Україна, були зацікавлені у визнанні. Свобода у сфері дипломатії може виступати одним із атрибутів державності. Хоча віднести тогочасну Україну до незалежних держав важко, зазначив виступаючий. В усякому разі вітчизняна партноменклатура вела активну боротьбу за свій вплив, що змушувало Москву до певних поступок.

Питання дипломатії республіки тісно пов’язано з політикою українізації – на посади представників висувались, передусім, українці. Історик визнає, що з одного боку це переслідувало пропагандистську мету. З іншого – у такий спосіб з внутрішньої політики витіснялись троцкісти та представники українських лівих партій. Акцентувалась увага на тому, що матеріальне забезпечення уповноважених представництв було недостатнім, тому малоймовірно, що в їх складі діяли представники спецслужб (ОГПУ): штат був украй обмеженим. У 1921 році було ліквідовано окремий орган, що займався „експортом революції”, що вочевидь викликало довіру з боку західних держав.

Експерт наголошує, що станом на початок 30-их років дипломатія була підконтрольна Кремлю. Тому, приміром, витік інформації про Голодомор 1932-33 років був майже неможливим. Чимало українських дипломатів, переконаних комуністів (як з числа більшовиків, так і колишніх боротьбистів) було знищено сталінським режимом і їх дипломатична кар’єра не убезпечувала їх від репресій.