Франція є державою, де було ухвалено перший кодифікований акт трудового законодавства – ще у 1911 році. Однак зараз здобутки попередніх поколінь руйнуються на догоду багатіям. Як не дивно, але Україна має чимало спільного з цією країною ЄС у плані соціально-трудових відносин. Обидві країни критикувались за недостатню адаптацію під неоліберальний стандарт (хоча, за даними Світового Банку, наш КЗпП визнавався майже удвічі «зручнішим» для бізнесу). Масовість профспілок і детальне регламентування взаємин з роботодавцем уподібнює наші держави. Втім, працюють ці механізми по-різному. На відміну від наших співвітчизників, жителі Франції користувались своїми можливостями сповна. Яскраве свідчення цього – те, що їх зарплата за некваліфіковану працю складає $1866.9 проти $83.5 у нас. Формально наші профспілки мають більше прав, але французи відомі масовими страйками, до яких вдаються навіть коли порушуються права колег, а не їх особисто. Ризик порушень трудових прав у нас найвищий (як і в Зімбабве та Білорусі), тоді як у Франції суворо дотримуються законів. До того ж, ситуацію у Франції стабілізує наявність системи трудових судів.

Реформи, що проходять у Франції вже багато років поспіль зводяться до трьох головних аспектів: поширення строкових угод, спрощення звільнень і можливість приймати «особливе» регулювання на окремих підприємствах. Усе це характерне для нового Трудового кодексу України! Французи можуть поділитись досвідом практичного застосування подібних новацій. Безліч дослідників вказують, що запровадження строкових відносин призвело до вибухового їх поширення (наприклад, у порівнянні з Фінляндією). Трудове законодавство про захист безстрокового найму лишалось жорстким, тоді як укладення строкових контрактів звільняло босів від мороки при звільненні.

Як можна зрозуміти, значна частина французів відчувають біль через погіршення їх прав і намагаються зробити все від себе залежне. Проведення такої реформи може спровокувати черговий сплеск політичної напруги. Читаючи інтерв’ю, не можна не помітити і украй «традиційної» лексики французьких лівих. «Класова боротьба», «робітники» і «буржуазія» – ці терміни не сходять з передовиць багатотисячних видань.

Французи побоюються, що результатом впровадження реформи стане здешевлення праці. А що буде з зарплатами в Україні при проведенні аналогічних змін? Вони стануть ще «конкурентноспроможнішими»?

Про перебіг подій у липні 2016 року ви зможете прочитати за посиланням на сайті «СР».

Передмова
Віталія ДУДІНА,
«Соціальний рух»

– Які ключові зміни у Трудовому кодексі Франції можна виділити?
– Я б звернув увагу на наступні:

1) босам буде значно простіше (і дешевше) звільнити найманих працівників;
2) фінансові штрафи трудової інспекції при «незаконно обгрунтованому звільненні» будуть значно зменшенні;
3) кожен бос зможе домовитися з місцевими профспілками і місцевим колективом, щоб ввести локальний колективний договір щодо режиму змін, про тривалість робочого дня, про рівень зарплат навіть коли цей контракт буде менш вигідним (швидше за все, шкідливішим) для робітників, ніж передбачає закон.

Отже, боси більше не примушені робити вигляд, що дотримуються закону у галузі трудових відносин. Офіційно, їм треба лише отримати дозвіл більшості колективу або профспілок. Але їм легко буде добитись цього, шантажуючи робітників: «Якщо ви не відступите від колишніх більш вигідних трудових умов, то я закрию завод!». Таким чином, робітники «вільно» зможуть обрати: прийняти регрес або стати безробітним! І, уявіть, є профспілки та профлідери, які представляють все це під фарбами прогресу.

– Які тенденції можна виокремити у розвитку трудового законодавства Франції?

– Згадані зміни Трудового кодексу явно відповідають замовленням патронату. Вони викликані питанням «Як вижати відсоток і обсяг додаткової вартості для всього капіталістичного класу за умов тривалої кризи економіки?». Боси більше не можуть очікувати зростання свого прибутку від зростання продажу, коли засобів не вистачає у покупців і коли бажання розвивати продуктивну сферу відсутня з боку капіталістів.

Відтак, боси вже давно вимагають у своїх політиканів у владі, щоб вони застосували заходи для відновлення ставки прибутку і ось держава побудувала нові рамки для пограбування трудящого народу буржуазним класом. Реформа має на меті зруйнувати ті (відносні) гарантії прав і життєвого рівня робітників, які існують в наших країнах і які є наслідком десятиліть класової боротьби.

Були часи, коли капіталісти могли це дозволити собі, щоб купити соціальний мир у себе – особливо в періоди зростання капіталістичної економіки (паприклад, після Другої світової війни, коли все було зруйноване і необхідно було відновлювати міста) і майже виключно в розвинених і багатих державах, тобто в імперіалістичних державах, як Франція, Німеччина, Англія та ін.

Справжня криза світового капіталістичного ладу триває з середини 1970-их років, навіть у розвинених країнах. Як праві, так і ліві буржуазні уряди поступово займалися звуженням і переглядом в інтересах буржуазії всіх робітничих пільг та соціальних прав. Але досі вони представляли це як «тимчасові заходи», або як заходи спрямовані на вирівнювання становища окремої корпорації по відношенню до інших (звичайно, зрівняння відбувалось у напрямку мінімуму, беручи за критерій найменш вигідні для трудящих ситуації). Цю боротьбу капіталісти і уряди вели під прапором «боротьби за справедливість і проти привілеїв», бо для них несправедливість не в екслуатації, а в тому що ті або інші категорії робітників, службовців та ін. іноді мали інше пенсійне забезпечення (трохи краще, аніж більшість), або ж мали деякі додаткові премії.

Для того, щоб обійтися без парламентської показухи, без формальностей буржуазної політичної системи, було вирішено провести реформу шляхом застосування «ordonnances», тобто шляхом президентських указів, що отримують одразу силу закону. Це вказує на брак легітимності у правлячого класу.

– Як змінюються політичні настрої всередині робітничого руху?
– Профспілки ніколи не боролися проти капіталізму як такого, а в кращому випадку за пом’якшення умов експлуатації в рамках (і до певної мірі в інтересах) самої буржуазної системи. Бо це їм дозволяє сказати робітникам: «Бачите, ось які вигідні вам пільги ми добули для вас…», тоді навіщо боротися за повалення такого ладу? Вже більше століття, особливо в цитаделях імперіалізму, «профапаратчики» і «профбонзи» усіх мастей (хоча, звичайно, кожна конфедерація по своєму, що залежить від її історії, від її потужності, від чисельності її членів) займаються саме цим. Вони не захищають справжні інтереси (отже, й політичні і класові інтереси) робітничого класу, а працюють так, щоб систематично отруїти його наркозом реформізму.

У зв’язку з цим, не можна дивуватися тим, що у Франції більшість профспілкових конфедерацій навіть не робили вигляд, щоб вони виступають, хоч і на словах проти реформи Емануеля Макрона. Соціал-демократи CFDT, як завжди, наперед все схвалили і йшли проти явних фактів і проти всіх критик, спрямованих на адресу уряду. Соціал-демократи FO, на подив багатьох, явно підтримували і підтримують уряд, хоча рік тому вони навпаки брали участь у страйках і в демонстраціях разом з CGT («ВКП») проти першої спроби реформувати ТК. Щодо CGT, то вона єдина розкритикувала план уряду. Але вона це зробила заднім числом.

Поки, незважаючи на свої слабкі сили (у порівнянні з «профапаратчиками») ми вже з травня-червня проводимо агітацію проти планованого посягання на ТК. Тоді як CGT практично навіть не поінформувала своїх активістів про проект, вона демонстративно не намагалася мобілізувати їх! Але тому через те, що серед них є колишні члени ФКП і електоралісти більш войовничі, ніж активісти інших профспілок, генсек CGT Мартінез повинен був зробити маленький жест. В середині літа, коли багато робітників у відпустці, що менш загрожує босам, він закликав на демонстацію проти реформи 12 вересня. І вже напередодні протесту знову закликав на іншу – на 23 вересня. Але водночас апарат CGT майже не намагався закликати всіх вийти на площу.

В результаті чого, 12 вересня в Парижі було 27 000 людей, що було досягнуто всупереч і проти волі профапарату, але завдяки бажанню рядових робітників, пенсіонерів та активістів сказати якомога голосніше: «Ні!». Багато хто це зробив без ілюзій («робити нічого, але принаймні, якщо реформа пройде, то без мого схвалення»), без керівництва і навіть деякою мірою всупереч вмовлянням керівництва.

– Чи вбачають робітники у реформі свою поразку?
– Складно відповісти, бо вони не сподівалися перемогти. З цієї точки зору, маси могли вийти на вулицю просто тому, що так жити не можна. За цим ракурсом, рядові робітники, працівники та ін. набагато менше деморалізовані ситуацією, ніж активісти профспілок і лівобуржуазних партій (Соцпартії та ФКП), які довгий час підтримували по заклику своїх шефів перспективу «хорошого» уряду (починаючи з Міттерана до Олланда, не забуваючи про Жоспена –всі вони були обрані за допомогою лівих партій і профспілок, а вели явно антиробочу політику). Саме цей факт пояснює прострацію, пасивність, деморалізацію широких мас трудящого народу.

У тому, що стосується боротьби проти проекту Макрона, все-таки це ще не означає, що «концерт зіграно». З простої причини. Хоча профапаратчики не закликають на інші національні мобілізації, а навпаки планують і цинічно організовують розсипання протесту (в один день страйкують далекобійники, через дві доби – санітарки, а ще через тижні – викладачі і всі окремо від інших), це все одно підсилює відчуття того, що ця реформа шкідлива, що вона неприпустима.

Звичайно, ми пояснюємо своїм товаришам на заводах і підприємствах, що шефи профспілок або відверто продають робітничий клас, або систематично дрібнять рух, тоді як навпаки треба було б його день за день будувати, гуртувати, готувати до вирішальних боїв, тому, що правлячий клас не готові відступити від своїх планів без того, що ми давали відсіч на потрібному рівні.

Але разом з цим, ми пояснюємо робітникам, що суть боротьби не в компромісі, бо «вони» ніколи не підуть на компроміс. Ми намагаємося дати зрозуміти, що альтернатива така: або капіталісти остаточно візьмуть гору над робітниками, або робітничий клас проявить ініціативу боротися не лише за тимчасове (і сумнівне) покращення своїх щоденних умов, але за зведення рахунку з капіталістами, за контроль підприємств та заборону звільнення.

Користуючись протестом, ми показуємо свою рішучість боротися проти реформи, а також систематично проводимо комуністичну пропаганду, ми намагаємося підготувати хоч окремі свідомі елементи всередині робітничого класу до майбутніх рішучих боїв.

– Що очікує робітників далі за правління нового президента?
– Капіталісти ніколи не стають ситими. У Макрона є інші плани. На 2018 рік, вони планують «реформу» пенсійної системи (бізнес постійно скаржиться, що ця система занадто дорого коштує) і системи підтримки безробітних.

Одночасно з цим, Макрон вже вирішив зменшити податки для корпорацій, податки на майно (він вираховує з об’єкту оподаткування всі типи акцій або ваучерів за виключення інвестицій в нерухомість). Також є ціла низка вже здійснених реформ на користь багатих і особливо надбагатих (чий капітал складається в основному з фінансових, промислових та комерційних благ).

Залишити підпис за реєстрацію партії