Німецький нацизм і фашистські режими загалом зародилися як відповідь правлячих класів на загрози їхньому пануванню з боку пригноблених. Побоюючись  робітничих рухів і соціалістичних революцій, олігархічні еліти, фінансово-промисловий капітал, консервативні сили з готовністю сприяли встановленню ультраправих диктатур на кшталт Гітлера в Німеччині та Муссоліні в Італії. Ті ж в першу чергу розправлялися з незалежними організаціями трудящих – комуністичними, соціал-демократичними, анархо-синдикалістськими.

Відомі рядки пастора Мартіна Німеллера «Коли вони прийшли…» перераховують тих, за ким «прийшли нацисти» – тих, кого гітлерівці репресували та вбивали першими, – саме в такому порядку: комуністи, соціал-демократи, профспілкові активісти, євреї, – і закінчуються словами «Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене». Коли нарешті збагнули, що з нацизмом не буває «примирення», було запізно. Ціною сліпоти до фашистської загрози стали мільйони життів. 60-70 мільйонів загинули в роки Другої світової війни. Близько 11 мільйонів людей стали жертвами нацистського терору; більшу половину з них становили загиблі в Голокості євреї, які за гітлерівською доктриною підлягали масовому винищенню, як і представники інших оголошених «неповноцінними» народів і рас, а також таких категорій, як люди з інвалідністю. Відтак, перемога у війні відвернула перспективу ще моторошнішого варварства всесвітніх масштабів.

2. Звісно, подібно до всіх конфліктів, Друга світова теж була неоднозначною. Як зазначав марксистський теоретик Ернест Мандель, вона була поєднанням щонайменше п’яти рівнів різних війн із різним значенням: від міжімперіалістичної до антиколоніальних мобілізацій і справедливих визвольних воєн, які пригноблені трудові класи вели проти нацизму та його поплічників.  І те, яким чином різні кола сьогодні про неї пам’ятають, багато що каже про їх власний характер (з цієї нагоди корисно прочитати статтю історика Енцо Траверсо, який описує «три типи пам’яті» про 8 травня 1945 р. у Європі). Багато де ця дата стала лише черговим приводом для «вправлянь у патріотизмі». Так, російська влада вихолостила її зміст до націоналістично-імперської звитяги «рідної зброї», натомість українська на противагу скотилася в заперечення її загальносвітового значення за ширмою урівняння «комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів» (яка нерідко прикриває бажання применшити злочини останнього та подібних йому).

Путінський режим, який переслідує антифашистських активістів, слугує дороговказом для сучасних авторитарних урядів, підтримує добрячу частину західних ультраправих і разом із ними виступає спадкоємцями націонал-консервативних і фашистсько-корпоративістських сил минулого, не має жодного права претендувати на який-небудь «антифашизм». А проте його ідеологічний апарат саме цими претензіями на «антифашистськість» легітимізує агресивну й реакційну політику РФ. Підігрують йому й українські «декомунізатори», які поляризують власне суспільство й дозволяють Москві «приватизувати» спільну перемогу всього Радянського Союзу і всієї Антигітлерівської коаліції. Це при тому, що СРСР втратив у війні найбільше військових і цивільних життів, а третина з них припадала на вихідців з радянської України – як і в особовому складі Червоної Армії на момент капітуляції Німеччини.

3. Для нас у Другій світовій війні важливий вирішальний внесок у перемогу інтернаціонального робітничого класу, який став потугою глобального масштабу. Мільйони людей, яких звикли називати «простими», своєю відчайдушною боротьбою наближали падіння фашизму. Це і ті, хто бився у лавах військ СРСР, США, Великої Британії та інших учасниць Антигітлерівської коаліції від Сталінграда та Корсуня до Ель-Аламейна та Мідвею, і жінки і чоловіки у радянському тилу та на підприємствах союзників, і ті, хто в окупації не могли миритися з нацистським свавіллям, саботували гітлерівську машину і рятували своїх ближніх, і люди різних поглядів – комуністи, соціалісти, анархісти, християнські та ліберальні демократи – які долучалися до Руху Опору. При цьому головним ідейним полюсом антифашистської боротьби були саме ліві сили, ідеалом яких було досягнення діаметрально протилежного до нацизму суспільного устрою – без класів, експлуатації, ієрархій, державних кордонів і війн.

Ці ідеї надихали нідерландських профспілковців, членів компартії й троцькістів, коли вони у лютому 1941 р. підняли загальний страйк на захист єврейського населення, чи «першого партизана Європи» і «вічного революціонера» Маноліса Глезоса, коли він у травні 1941 р. зривав нацистський прапор зі свастикою з афінського Акрополя (і не припиняв своєї борні протягом восьми десятиліть до нещодавньої смерті місяць тому). Перемога озброєних цими ідеями людей над фашизмом стала поштовхом до революційних і антиколоніальних процесів у всьому світі. А без антифашистського консенсусу, досягнутого після війни, не було б і демократичного та соціально орієнтованого розвитку повоєнних західноєвропейських країн. Руйнування як здобутої тоді соціальної держави, так і санітарного кордону проти ультраправих, сьогодні уможливлює тривожні тенденції підйому крайньо правих демагогів, які знов, як у 1920-1930-х, ділять людей на «сорти» та розпалюють різні форми нетерпимості – ксенофобію, расизм, сексизм. На жаль, нацизм і фашизм, як часто твердять, не відійшли навіки в минуле в 45-му – вони як породження капіталізму продовжують загрожувати людству на всіх щаблях: від вуличних відморозків, які чинять погроми, до політиків у краватках, які їх на це нацьковують, і їхніх спонсорів, що марять «сильною рукою», яка триматиме народи у покорі. Тож справжній антифашизм не менш актуальний, ніж 75 років тому.

4. Результати перемоги, попри потужний імпульс для прогресивних і визвольних рухів у всьому світі, були інструменталізовані передусім головними державами-переможцями, які майже одразу стали наддержавами-учасницями нової, «холодної», війни. Британська інтервенція проти прокомуністичних антифашистських партизан у Греції, репресії в Східній Європі проти незгодних зі сталінізацією «народних демократій», переслідування американських лівих під час «Червоної істерії» стали виявом чергового переділу світу й не менш цинічної Realpolitik, ніж довоєнні «умиротворення агресорів» Заходом, його здача в Мюнхені єдиної східноєвропейської демократії (Чехословаччини), бездіяльність під час інтервенцій майбутніх країн «Осі» до Китаю й Ефіопії та потурання придушенню Іспанської республіки – або ж розподіл Сталіним з Гітлером сфер впливу за пактом Молотова-Ріббентропа.

Тож і святкування перемоги прогресу над реакцією у 1945 р. не означає применшення злочинів, які вчинялися і з боку керівництва СРСР (депортації цілих народів, що, зокрема, позбавило кримських татар та інших депортованих народів Криму не лише батьківщини, а й десятків тисяч життів; страти в’язнів при відступі; відправка багатьох звільнених з полону до ГУЛАГу), і західних союзників (атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі; колоніальний голодомор у Бенгалії; інтернування без розбору осіб японського походження у США). Проте вони категорично суперечили соціалістичним і ліберально-демократичним ідеалам, яким ці держави нібито слідували (ба більше, ніщо так не викриває сталінізм, як прірва між його практикою та ідеями засновників марксизму), тоді як безпрецедентні злочини нацистської Німеччини з її фашистськими сателітами – Голокост, геноциди інших народів, винищення інакодумців, виморювання військовополонених і цивільних на окупованих територіях, табори смерті, айнзацгрупи, експерименти на людях – прямо випливали з їх ідеології (як і вчинені імперською Японією криваві бійні у Китаї, наприклад).

5. У цьому контексті більш ніж сумнівним виглядає курс на однобічну героїзацію як «єдиного справді українського суб’єкту у роки війни» організацій, які самі сповідували близьку до фашистських «інтегрально-націоналістичну» ідеологію та мали за кінцеву мету етноцентричну диктатуру на чолі з одноосібним «вождем». Як репресії австрофашистів нацистами чи «Залізної гвардії» румунським режимом Антонеску не роблять тих частиною Опору, так і страта окупантами деяких мельниківців, які назагал були колаборантами й самі пропагували антисемітизм, не робить всіх оунівців рівнозначними з євреями і ромами жервами трагедії Бабиного Яру. Ще гірше, що глорифікацію подібних фігур в Україні (і решті пострадянського й центрально-східноєвропейського простору) супроводжує відбілювання історії, приховування участі в етнічних чистках проти євреїв і поляків чи акціях проти білоруських чи югославських партизанів. Такий історичний ревізіонізм має наслідком не лише повзучу реабілітацію фашизму минулого, а й нормалізацію його сучасних послідовників, які продовжують справу терору проти неугодних (особливо ж лівих).

Між тим, буквально позаминулого року у Києві помер Аркадій Вайспапір – останній з організаторів єдиного з успішних великих повстань у таборах смерті (в Собіборі 1943 р.), минулого року в Ізраїлі не стало його товариша за повстанням Семена Розенфельда та одного з останніх живих партизанських командирів Леоніда Беренштейна. Усі вони були українськими євреями, які в лавах Червоної Армії й Опору в буквальному сенсі відстояли своє – і наше – право на життя. На жаль, їх згадують нечасто, як і, скажімо, українську лікарку Галину Романову, яка була страчена нацистами за те, що разом із разом з німецькими соціалістами Георгом і Аннелізе Гроскурт організовувала антифашистські групи серед таких, як вона, громадян СРСР, зігнаних на примусові роботи до Рейху, й рятувала ув’язнених концтаборів. Долі багатьох із таких «тихих героїв» і за радянських часів замовчувалися, і зараз губляться за новими, але вже забронзовілими націоналістичними ідолами, обраними за принципом «від протилежного» (до радянського). Не краще з поминанням безіменних жертв нацизму – чи багатьом відома назва села Корюківка, спаленого разом із 6,7 тис. своїх мешканців? Трагедії десятків мільйонів людей все ще чекають належної комеморації й осмислення.

З Днем перемоги над нацизмом! Вічна пам’ять загиблим, побажання здоров’я ветеранам і всім, хто пережили жахіття війни, подяка кожному та кожній, хто наближав кінець гітлеристського мороку, і ганьба тим, хто продовжує фашистські практики сьогодні.

(На фото – британський, радянська і американський солдати у 1945 році)