«Соціальний рух» вітає лівих і профспілкових активістів, які беруть участь у протестному русі, та бажає їм долати гегемонію у ньому праволіберальних сил. Разом із тим, для нас ці події є приводом надати оцінку суспільному ладу, що сформувався у Білорусі, та визначити напрямки розвитку ситуації.

1. Придушення протестів засвідчило автократичний характер режиму Олександра Лукашенка. Єдиною метою цього режиму є збереження своєї персоналізованої влади, а не підтримка добробуту трудящих. Зростаючі видатки на силовий апарат виступають гальмом соціального прогресу. Смертна кара, покарання за неповагу до керівництва держави та фактичний «мораторій» на мирні зібрання – це атрибути диктатури, а не республіки. Побоювання краху системи після залишення посади Лукашенком демонструє її нежиттєздатність. Поліцейський терор нездатний стабілізувати ситуацію, адже проблеми породжені кризою білоруського капіталізму.

2. Невірно оцінювати події у Білорусі, виходячи з геополітичних міркувань. На підтримку білоруського диктатора висловилися в Україні окремі ультраправі, члени правлячої й опозиційних фракцій. Для декого визначальним є не ставлення до життя людей чи соціальний характер режиму, а роль держави на зовнішньополітичній мапі. Тим паче сподівання на те, що політика Лукашенка може ослабити Росію або США, не мають під собою підстав. Єдина мета Лукашенка – це влада й заради неї він вступав в альянси з імперіалістами. Західні держави, що отримували вигоду від співпраці з «бацькою», ігнорували порушення прав людини. Терор на білоруських площах був би неможливим без мовчазної підтримки не лише Путіна, а й лідерів ЄС та США (а Лукашенко, своєю чергою, підтримує розгони тими низових протестів – як-от «жовтих жилетів» у Франції чи Black Lives Matter у США).

3. Режим Лукашенка тривалий час проводить неоліберальну політику, яка і призвела до кризи. Ухвалення нового трудового кодексу, масове переведення працюючих на строкові контракти і підвищення пенсійного віку – це те, що зробило Білорусь привабливою для іноземних інвесторів. Режим роками вичищав політичне поле від своїх послідовних критиків зліва (багато тамтешніх анархістів ув’язнені) і фактично розправився з незалежними профспілками. Чинна влада Білорусі й сама вже давно й послідовно веде антиробітничий економічний курс. Варто визнати, що протекціонізм зберіг промисловість Білорусі від руйнації. Але зайнятість близько 40% робочої сили у держсекторі не вказує на «соціалістичний» характер економіки: керується вона в інтересах бюрократ-буржуазії, а не мас. Зі зміною кон’юнктури (передусім, через підвищення цін на енергоносії під диктатом РФ) і скороченням патерналістських програм економічний тягар останніми роками перекладається на плечі робітничого класу, особливо в умовах нинішньої коронакризи. Проте рівень безробіття стримується не достатком робочих місць, а адміністративними методами, як-от обмеження на звільнення.

4. Білорусь потребує справжньої робітничої демократії. Подолати відчуженість трудящих від влади та засобів виробництва в умовах авторитарного капіталізму буде неможливо. Люди праці повинні почуватися захищеними на робочих місцях і мати свободу створення політичних рухів. Нині рівень ВВП на душу населення перевищує український удвічі, але мінімальна зарплата, за деякими даними, нижча, ніж в Україні. Фінансовий контроль з боку робітників і підзвітність керівників сприятиме справедливішому розподілу національного продукту. Вважаємо, що організованому у великі трудові колективи робітничому класу Білорусі це під силу. Нинішні стихійні страйкові акції на білоруських підприємствах, як і низова протестна кампанія 2017 року проти сумнозвісного «податку на неробство», дають надію на солідарне й самоорганізоване суспільство.

5. Після перемоги над авторитаризмом Лукашенка боротьба за соціальне визволення лише розпочнеться. Звільнення політичних в’язнів, проведення перевиборів і невтручання інших держав – така формула політичного врегулювання дозволить прийти до миру. Водночас той факт, що опозиціонери досі не висунули соціальних вимог, свідчить, що вони не керуються інтересами трудового народу. І збереження статус-кво, і прихід до влади опозиційних фракцій буржуазії (як показав український приклад) означатимуть продовження і прискорення розпочатих владою ринкових реформ. Тому навіть у разі усунення Лукашенка від влади робітникам доведеться пройти крізь етап страйків і протестів, організованих під класовими гаслами, у боротьбі за справедливий лад.

Джерело фото: УНІАН

11 серпня 2020 року,
«Соціальний рух»