Низка лівих партій країн Європейського Союзу нещодавно оприлюднили спільну заяву з вимогою прискорити постачання зброї до України. Немає сумнівів, що розбудова дієвого інтернаціоналістичного руху неможлива без єдиного фронту проти імперіалізму та всілякого і в тому числі збройного опору імперіалістичній агресії. Вторгнення Росії в Україну є на даний час найбільш нахабною та цинічною імперіалістичною атакою у світі. Незважаючи на героїчний спротив українців повномасштабний військовий наступ Росії триває. В той час, як пишеться цей текст, люди масово гинуть від обстрілів та бомбардувань. Отже, не дивно, що необхідність негайно спинити російську армію, а це може бути здійснено зараз тільки військовою силою, є пріоритетом номер один для всіх супротивників імперіалізму.

Штучне протиставлення

В той же час серед деяких західних лівих до цього часу можна побачити спроби протиставити підтримку України та місцеві соціально-економічні проблеми. Наприклад, деякі автори що позиціонують себе як соціалісти та навіть інтернаціоналісти, доходять до того, що закликають профспілки замість проведення акцій солідарності з Україною зосередитися на зниженні рівня життя та зростання цін на опалення та комунальні послуги, яке очікує на споживачів у Великій Британії. Таке протиставлення є, на нашу думку, штучним і дуже шкідливим.

Прикро, що досі, навіть після звірячих бомбардувань густонаселених міських районів та тисяч жертв серед мирного населення все ще знаходяться люди, які намагаються якщо не виправдати агресора, то принаймні розмити відповідальність, закликаючи до припинення вогню “обидві сторони”.

Так, можливо, під час вуличних боїв якийсь певний будинок міг постраждати від вогню з будь-якого боку, але верхом цинізму є закликати на цій підставі захисників українських міст припинити вогонь і, треба розуміти, не чинити опору ворогу, який продовжуватиме вбивати беззбройних та полонених. При цьому варто підкреслити, що ніякого збройного протистояння у житловій забудові, як і взагалі війни на території України просто не могло бути, якби російські війська не перейшли 24 лютого кордон України і не почали штурмувати українські міста.

Перемир’я ціною гідності?

Припинити спротив для українців зараз означатиме відмову від власної людської гідності, права бути вільними людьми та визнати себе рабами, долю яких визначатимуть призначені з Москви керівники. Адже путінська навала не тільки публічно не визнає права українців самим визначати свою долю, але і очевидно несе з собою ліквідацію більшості демократичних і соціальних прав, як це вже відбулося в ЛДНР та відбувається повним ходом в Росії.

Важко уявити, яким чином так звані “ліві”, які виправдовують Росію в цій війні, збираються агітувати людей боротися за свої соціальні права і за справедливе суспільство, якщо зараз вони підтримують позбавлення цих людей більшості їх прав. Навіть елементарна боротьба за підвищення зарплати, а тим більше робітничий страйк можуть виникнути лише там, де є робітнича гідність. Що ж стосується системних соціальних змін на користь робітничого класу, то вони можливі лише на основі масового низового руху, того як раз самоврядного низового “майданного” демократизму, який так ненавидить путінська кліка. Адже путіністський світогляд заперечує саму можливість самоорганізації стверджуючи, що всі низові рухи завжди керуються таємничими іноземними агентами. Майдан звісно не завжди є соціальною революцією, однак кожна соціальна революція – це в першу чергу Майдан.

Незручна демократія

Які б недоліки не мала постмайданна Україна, але тут регулярно відбувалися вибори, які часто всупереч бажання поточного керівництва країни просували до влади нові партії та нових лідерів.  На відміну від Росії, яка послідовно рухалася до згортання демократичних свобод і перетворення виборів на спектакль із заздалегідь визначеними переможцями. І українці були добре про це обізнані й були свідомі того, що вони хочуть рухатися в протилежному напрямку. Українці, явно не хотіли щоб у нас було так як в Росії, а тим більше так як в «ЛДНР». Вони вперто хотіли самі вирішувати, як саме у нас має бути. Саме в цьому їх головна “загроза безпеці Росії”.

Тепер ми маємо абсолютно очевидне широкомасштабне вторгнення військ Російської Федерації на територію України. Тобто маємо напад на незалежну країну, з якою Росія раніше укладала договори про дружбу, гарантії безпеки та весь час цинічно висловлювала підтримку її територіальної цілісності.

Те, що фактично відбувається масштабне вторгнення на територію України, а не “спецоперація”, визнає вже навіть сама Росія. Навіть надзвичайно обережний постійний представник РФ в ООН почав вживати саме слово “війна” по відношенню стосовно того, що відбувається в Україні.

Державне телебачення РФ демонструвало своїх військовослужбовців і в Гостомелі під Києвом біля знищеної “Мрії”, і в Херсоні, і в багатьох місцях по всьому периметру на півдні, сході та півночі України. Як тепер документально підтверджено, ці військовослужбовці розстрілюють не тільки мирні демонстрації проти російської окупації, але розстрілюють і мирних жителів, які просто чимось їм не сподобалися або викликали підозру. Якщо в маленькій Бучі вже знайдено сотні трупів цивільних, то кількість трупів в Маріуполі без сумніву складатиме тисячі, якщо не десятки тисяч. Росія офіційно повідомляє про ракетні обстріли об’єктів у всіх областях України. Загалом за останні півтора місяці активних бойових дій в Україні вже загинуло багато більше людей, ніж за всі попередні вісім років після Майдану. Так, за підрахунками ООН, загальна кількість загиблих через конфлікт на Донбасі цивільних за весь період з 14 квітня 2014-го до 30 вересня 2021 року становила близько 3393 осіб. За останній же місяць, сама тільки “ДНР” нарахувала більше 5000 жертв серед мирного населення і мобілізованих “ополченців” – це явно занижена цифра.

Винні, бо нескорені

При цьому виправдовується все це у промові Путіна тим, що буцімто “українці – це один народ з росіянами”. Тобто фактично мова йде про нахабне заперечення права українців на власну окремішну ідентичність, заперечення права бути самими собою, права вирішувати самим що їм робити, права врешті решт на власну державу. Історична лекція Путіна була спробою публічного приниження всіх і кожного українця, зроблена офіційно президентом сусідньої держави в особливо зухвалій та цинічній формі. Вже сама по собі така риторика могла тільки згуртувати українців проти Росії, але коли російські збройні сили вирішили силою примусити українців визнати, що їх не існує, війна дійсно перетворилася для українців на вітчизняну. При цьому це стосується українців всіх національностей та етнічних груп, як тих, хто переважно використовують в спілкуванні українську, так і російську мову. Путін заперечив існування не українського етносу, а якраз української мультиетнічної громадянської нації та самоврядно створеної цією нацією держави.

Путінська навала змусила ледь не кожного українця відчути, що зберегти власну гідність можна тільки здолавши російських окупантів. Підкоритися — означатиме перетворитися на рабів, забути не тільки власну мову, але і власні права, заборонити собі вільно думати та самим вирішувати. Саме так звучать для українців вимоги “денацифікації” та “демілітаризації”, які нещодавно були уточнені російськими державними інформаційними агенціями, як вимоги “деукраїнізації” України. Тобто українці врешті-решт виявилися винними в тому, що вони існують.

Всі розмови про те, що цей напад був чимось спровокований не витримують критики.

Фактор НАТО

Смішно виглядають спроби виправдання агресії загрозою з боку НАТО, в той час коли всі інструктори та навіть дипломати більшості країн Альянсу демонстративно залишили Україну ще за місяць до вторгнення. Чи може провокація НАТО полягала в твердій заяві, що солдати країн членів за жодних умов не братимуть участь в конфлікті? Може провокація навпаки полягала в тому, що Україна виглядала надто доступною?

А якщо вважати “провокацією” те, що Україна намагалася озброїтися та підвищити боєздатність своїх збройних сил, то доведеться визнати, що низька боєздатність ЗСУ в 2014 році призвела лише до того, що Збройні Сили РФ змогли легше окупувати українські території та встановити на них авторитарні режими. Загалом розмови про провокацію тут на рівні того, що дівчина буцімто могла спровокувала спробу згвалтування тим, що запаслася перцевим балоном для самозахисту.

Немає сенсу заперечувати агресивну роль країн НАТО у світі і глобальне суперництво, але, але агресивні дії тих чи інших країн НАТО у Близькому Сході та Латинській Америці ніяк не виправдовують агресію проти України. Саме Росія обрала шлях невизнання України як суб’єкта домовленостей, а силового примусу і підкорення, або навіть і знищення країни. Саме після анексії Криму і розпалювання Росією війни на Донбасі більшість населення України почало схилятися до необхідності членства в НАТО. Звісно, агресивність Росії не відміняє агресивності НАТО, і подальша ескалація конфлікту за участі країн НАТО без сумніву загрожує глобальною війною з мільйонами жертв. Можна спекулювати, що міф про «експансію НАТО» провокував російську еліту на дії «у відповідь». Однак, те, які саме дії вчинила Росія, жодним чином не було зумовлено діями інших країн. Всі розмови про загальну агресивність НАТО ніяк не змінюють того факту, що в даний час в Україні є тільки один агресор — і це Росія.

Про миролюбну воєнщину

Розмови про те, що Росія мала вторгнутися в Україну задля припинення війни на Донбасі, виглядають ще абсурдніше. Так в початковий період війни в 2014 та 2015 роках за активної участі Збройних Сил РФ на Донбасі загинула значна кількість цивільних (в тому числі всі пасажири рейсу MH17), але після приходу до влади нинішнього Президента України інтенсивність обстрілів та відповідно кількість жертв знизилася ледь не до нуля. Навіть після штучного загострення наприкінці 2021 року і збільшення кількості обстрілів в першу чергу з боку «ЛДНР», цивільні жертви були поодинокими, в сотні якщо не в тисячу разів меншими ніж зараз. Отже, найкращою стратегією для збереження життів на Донбасі було заморожування конфлікту і розведення військ, якого не відбулося саме через небажання РФ. Саме тому, що метою росіян було не припинити війну, не припинити страждання мирного населення, а отримати контроль над Україною.

Вже тоді всім стало очевидно, що збереження життів мирних жителів зовсім не є приорітетом для Кремля. Виявилося, що єдиною річчю, яку хоче Кремль, стала реалізація Мінських домовленостей в такому форматі, щоб керівництво РФ через призначених ним керівників так званих «ЛНР» та «ДНР» мало можливість контролювати прийняття Україною всіх ключових політичних рішень. Тобто не інтереси мирних жителів, а якраз суверенне російське право нехтувати цими інтересами на власний розсуд було і є основною мотивацією Кремля. Стало очевидно, що право авторитарно призначати частину керівників федеративної України і є для Путіна основним ключовим пунктом, яким він за жодних умов не поступиться.

Авторитарний «ЛНР» та «ДНР» як і маріонетковий характер призначеного в Кремлі керівництва цих утворень, був очевидний і не раз визнавався навіть тими, хто у 2014 році підтримував їх створення. Так звані “вибори” до “верховних рад” «ЛНР» та «ДНР» були посміховиськом, про яке було соромно згадувати навіть самим “депутатам” цих органів. Навіть ті, хто вбачав було в подіях 2014 року на Донбасі елементи народного повстання та громадянської війни, змушені були визнати, що ці режими принаймні після 2015 року є військовими диктатурами, які підтримуються лише російською зброєю. Ніяких виборів та власне ніякого політичного життя на окупованих Росією територіях Донбасу просто не існувало, і це було дуже добре видно українцям по обидва боки лінії розмежування.

Живий приклад

Політичне життя в Україні мало свої недоліки. Зокрема, “декомунізаційне” законодавство є явно шкідливим і жодним чином не відповідає демократичним стандартам. Внесення до Конституції пункту про здобуття членства в НАТО і очевидна правонаціоналістична кампанія навколо “мови і віри” без сумніву немало нашкодили Україні. Але в той же час в Україні завжди зберігалася плюралістичність політичної системи і за рахунок прискіпливого взаємного контролю політичних сил регулярно відбувалися вибори, результати яких визначалися не махінаціями при підрахунку, а реальним правдиво і точно встановленим результатом голосування.

В Україні змінювалися президенти та склад парламенту. Українці вибрали президентом просту людину єврейського походження з робітничого міста, який був не тільки талановитим актором, але виявився ще й неабияким лідером та зміг, як ніхто інший, згуртувати українців для оборони від навали зі Сходу, і подобається це комусь чи ні — українці поважають себе і свій вибір і те, що вони можуть робити цей вибір вільно, нести за свій вибір відповідальність та самим у разі потреби змінювати свою думку і робити інший вибір.

Володимир Зеленський, звісно, є в першу чергу представником буржуазії і, крім деяких позитивних зрушень в боротьбі з корупцією, він проводить реформи, які обмежують права найманих працівників і звужують соціальні гарантії українців. Але він був обраний українськими робітниками, і саме їм вирішувати, який з нього вийшов президент і чи обирати його на другий термін. І Зеленський добре знає про те, що він має діяти в інтересах своїх виборців і саме вони, а не інші держави, мають і будуть вирішувати його політичне майбутнє. В жорстких умовах війни він, схоже, поводиться саме так, як від нього очікують більшість виборців, а його рейтинги та шанси на переобрання зростають.

В інтересах всіх

Отже, не підтримувати сьогодні Україну — значить відмовитися від будь-яких надій на справедливість і демократію, сплюндрувати базову людську гідність, без якої будь-яка боротьба за соціалізм неможлива. А підтримка України, означає, зокрема, постачання зброї для українських Збройних Сил і територіальної оборони. Особливо після того, як світ побачив наслідки російської окупації в місті Буча під Києвом. Адже очевидно, що чим більш ефективною буде українська оборона, тим менше буде жертв серед цивільного населення, менше масових вбивств і катувань, менше масових поховань у братських могилах. Навіть офіційні російські аналітики починають розуміти, що неможливо захопити і утримувати Україну без значного збільшення задіяної тут російської армії, що українці не мають наміру підкорятися волі Москви.

Відтак, чим скоріше Москва зазнає у цій війні вирішальної поразки, тим більше людських життів вдасться зберегти, тим краще буде врешті-решт навіть для самих росіян, адже менше злочинів означатиме більше шансів на примирення і відновлення нормального спілкування з росіянами коли-небудь в майбутньому.

Захар ПОПОВИЧ,

«Соціальний рух»