Президентські вибори в Польщі стали важливою віхою, яка чітко продемонструвала глибину суспільної кризи та розчарування у старій політичній еліті. Попри очікування перемоги представника ліберального табору, підсумки голосування виявили зростання підтримки праворадикальних сил, падіння довіри до Громадянської коаліції та фрустрацію значної частини виборців, зокрема мешканців східних воєводств Польщі.
Другий тур поставив польських виборців перед важким вибором — між консерватором Каролем Навроцьким, заплямованим численними скандалами, та представником проєвропейських лібералів Рафалом Тшасковським, мером Варшави, чия політика також викликає чимало питань.
Навроцький потрапив у скандал, пов’язаний із маніпулятивною купівлею житла у літньої людини, після чого пообіцяв піклуватися про нього, але зрештою передав його в будинок для людей похилого віку. Це стало ще одним прикладом «патології» польського житлового ринку. Додалися й інші звинувачення — у зв’язках з ультраправими фанатськими угрупованнями та кримінальними колами.
Тшасковський, чинний мер Варшави, також не є взірцем прозорої політики: за його каденції в столиці масово приватизували муніципальне житло, а обіцянки захисту прав жінок, ЛГБТК+ спільноти та біженців так і не реалізовано. Кампанія, що стартувала з демократичної риторики, завершилась намаганнями домовитися з націоналістами з ультраправої «Конфедерації», аби залучити їхніх виборців.
Ці президентські вибори стали беззаперечним тріумфом правоконсервативних сил у Польщі. Особливо це стосується двох політичних утворень, які іменуються як «Конфедерації»: «Конфедерація свободи і справедливості» (представлена Менценом) та «Конфедерація польської корони» (очолювана Брауном).
Менцен остаточно закріпив як за своєю партією, так і за собою особисто статус гравця, від якого залежить розподіл сил у польському політичному полі. Саме голоси прихильників «Конфедерації» відіграли вирішальну роль у результаті другого туру виборів. Цей факт лише підкреслює зростаючу вагу ультраправих настроїв у країні. З великою ймовірністю можна передбачити, що вже на наступних парламентських виборах, які відбудуться за два роки, підтримка «Конфедерації свободи і справедливості» стане ключовим фактором формування уряду. Більш того, існує реальний шанс, що ця політична сила увійде до складу коаліційної влади.
Окремо варто зупинитися на постаті Гжегожа Брауна, адже ситуація навколо нього є не лише політичною, а й соціокультурною феноменологією. Браун — справжній політичний парадокс. Його було виключено з «Конфедерації свободи і справедливості» за надмірний епатаж і різкі, а подекуди й скандальні, висловлювання та дії. Антисемітизм, радикальний євроскептицизм, відверта гомофобія, фанатична релігійність, заперечення екологічної кризи та відкриті заклики до повернення смертної кари — це не виглядає як набір ідей успішного європейського політика. Швидше, це риторика маргінального, ультраправого активіста. Саме таким його і вважали, прогнозуючи політичне забуття.
Однак на ділі Браун здобув 6,34% голосів — результат, який неможливо ігнорувати, особливо з огляду на повну відсутність у нього потужних медійних ресурсів. Чим можна пояснити такий неочікуваний успіх?
«Феномен Брауна» — це прямий наслідок так званої «культури скасування» (cancel culture). Він перетворився на голос тих людей, яких роками висміювали, ігнорували чи таврували як неосвічених, «несучасних», аморальних. У публічному просторі він репрезентує образ самотнього борця, який виступає проти системи, проти «глобального порядку», проти владної еліти. Його манера мовлення, вміння володіти риторикою, широкі гуманітарні знання та артистизм створили йому імідж харизматичного мислителя, що веде свою особисту війну з рештою світу. Саме це зробило його привабливим для значної частини суспільства — не обов’язково прихильників ультраправих поглядів, а й просто дезорієнтованих або зневірених у системі виборців.
Таким чином, Гжегож Браун — не випадковість. Його результат є дзеркалом соціального розчарування, реакції на виключення з дискурсу, протесту проти ліберального мейнстриму. І якщо ця тенденція триватиме, не виключено, що ми ще не раз побачимо подібні постаті в центрі політичного процесу — не лише в Польщі.
Що ж до лівих сил?
Варто зупинитися на трьох кандидатах: представник партії «Разом» Адріан Тадеуш Зандберг, одній з лідерок «Лівих» Магдалена Беят, кандидатці від Соціал-демократичного союзу – Йоанна Сенишин.
Безперечним фаворитом серед цієї трійці є кандидат від «Разом» – Зандберг. Його підтримка особливо помітна серед викладачів, студентства, інтелектуального середовища загалом. Про це свідчать високі результати у великих академічних центрах — Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Познані. Він чи не єдиний із усіх учасників виборчих перегонів, хто веде справді послідовну й змістовну політичну дискусію. У центрі його програми — енергетична справедливість, доступне житло, реформування системи охорони здоров’я. Він залишається чесним у своїй позиції, не зраджує принципів і не грає за правилами політичного піару.
Здавалося б — ідеальний кандидат. Але є одне «але». За останні десять років його політична кар’єра майже не зрушила з місця. Після об’єднання партій «Ліві» та «Разом» його ім’я почало поступово зникати з перших шпальт політичної сцени. У спробі розкрутити спільний бренд «Ліві разом» він, фактично, пожертвував власною політичною ідентичністю. На цьому тлі відокремлення партії «Разом» від урядової коаліції виглядає як логічний і, можливо, єдино правильний крок. Якщо ця сила зможе зберегти послідовність та самостійність, є всі підстави сподіватися на її зростання.
Натомість кандидатка від партії «Ліві» Беят демонструє суперечливу й розпорошену риторику. Основна частина її кампанії була зосереджена на різкій критиці чинної влади, хоча сама партія входить до правлячої коаліції. Це породжує в суспільстві логічне здивування й недовіру. Ще більшу частку її публічних виступів займає світоглядна, ліберальна повістка — при цьому фактично без жодних конкретних рішень щодо економічних або соціальних викликів. Партія втрачає обличчя: у ній не залишилося харизматичних і сильних фігур, а от з суперечливими або відверто популістськими виступами — справжнє розмаїття. Все це суттєво шкодить її іміджу.
Що ж до кандидатки від Соціал-демократичного союзу Сенишин, тут важко сказати щось позитивне. Складається враження, що вона цілковито відірвана від реальності й живе в уявленнях минулої епохи. Вона вперто ігнорує нові виклики: від зміни геополітичної ситуації до зростання напруги в Європі. В її риториці немає місця для аналізу поточних загроз — таких як нова «холодна війна», зниження довіри до США як союзника, або глибока інституційна криза в самому Європейському Союзі.
Вибори також засвідчили глибокий розкол між містом і селом. У той час як великі міста голосували за ліберальних або лівих кандидатів, сільські регіони та малі міста дедалі більше тяжіють до ультраправих. Причини — у відсутності соціальної перспективи, деградації регіональної інфраструктури, занепаді робочих місць. У цих умовах ксенофобська риторика стає «простою відповіддю на складні питання» — особливо щодо українських біженців та мігрантів загалом.
Насамкінець, ці вибори стали тріумфом праворадикалів і кризою старої еліти. Ліберальні й консервативні блоки втратили довіру, але все ще контролюють медіа, мають доступ до капіталу і підтримку інституцій. Саме це дозволяє їм утримувати монополію на політичне представництво, навіть попри зневіру власного електорату.
Політичне життя Польщі в найближчі роки, ймовірно, залишатиметься в умовах стагнації й наростаючого цинізму. Вибір між Навроцьким і Тшасковським — це вибір між двома дискредитованими фігурами, що в очах багатьох поляків символізують одну й ту ж вичерпану політичну логіку. Попри скандали, репутаційні втрати та загальне зневірення, ці кандидати знову і знову виходять у фінал виборів не завдяки довірі, а через відсутність реальної альтернативи в очах широкого загалу. Сценарій типу «голосую за одного, щоб не переміг інший» перетворюється на норму — і саме тому навіть найгостріші звинувачення не впливають на рейтинги. Електоральна інерція, підсилена монополією на ЗМІ, псевдосоціологією та «ефектом великого кандидата», тримає виборців у зачарованому колі.
У такій ситуації небезпека полягає не лише в радикалізації чи правому повороті, а в поступовому розкладанні самого поняття демократичного вибору. Вибори перестають бути механізмом зміни, а стають ритуалом легітимації безальтернативності. Якщо ліві сили не запропонують чіткого й рішучого розриву з цією системою — і програмного, і організаційного — суспільне розчарування далі акумулюватиметься в бік ультраправих, які хоча б виглядають як «інші».
Автори:
Матвій Місяк
Ф. Гораш
«Соціальний рух»