Перемога у Другій світовій війні, річницю якої святкують сьогодні, не обійшлася без потужної хвилі ненависті до всього німецького, яка тривала ще довго після війни. Можна згадати історії, як радянські військові, виступаючи на мітингах перед місцевим населенням звільненої Німеччини, іноді по інерції закінчували свої промови закликами «бийте німців». Для того, щоб ця ненависть спала, знадобилося кілька десятиліть, багаторазове проговорювання німцями своєї відповідальності, репарації та пожиттєві компенсаційні виплати в’язням концтаборів.

Зараз в Україні йде війна з російськими загарбниками. Ті звірства, які робляться зараз в Україні під гаслами «денацифікації» та «захисту російськомовних», викликають щиру емоційну реакцію бажання відмовитися від всього російського, забути російську мову та викреслити з пам’яті всю російську класичну літературу, значна частина якої, де гріха таїти, просякнута російським імперським душком і зверхністю до інших народів, особливо тих, що були підкорені імперією. Те, наскільки і в якому вигляді українська культура збереже свій російськомовний компонент, стане ясно не раніше, ніж закінчиться війна, і чим довше вона триватиме, тим більше постраждає російськомовна культура і в Україні, і в Росії, і в світі.

Ґенеза ненависті

Зараз ми спостерігаємо зростання ненависті до всього російського. Починалося воно з ненависті до Путіна, який просував нам покидька Януковича, анексував Крим та розв’язав війну на Донбасі. При цьому до останнього часу більшість українців не звинувачувала у злочинах путінського режиму всіх росіян, однак з початком відкритої агресії Росії ставало дедалі очевидніше, що і більшість російських вояків пішли до війська більш-менш добровільно за контрактом. Звісно, більшість російських контрактників походить з найбільш депресивних та упосліджених регіонів і долучилася до Збройних Сил в першу чергу через відсутність іншої роботи, неможливість отримати пристойну освіту та навіть просто забезпечити собі відносно пристойне існування. Без сумніву, соціальна катастрофа в таких регіонах є в першу чергу наслідком багаторічної політики московсько-пітерського капіталу, який методично взискував та занедбав ці регіони, витискаючи при цьому з них всі соки. Але якими б не були соціальні передумови має бути і персональна відповідальність. Багато хто з російських військових самі своїми руками творять тут насилля і злочини, які нормальна людина здається не мала б робити. Що ще можуть означати знайдені в Бучі трупи цивільних осіб зі зв’язаними за спиною руками, які були страчені пострілами в притул в потилицю? Це не могло бути випадковістю, це навмисне вбивство вже затриманих цивільних осіб, які вже не могли чинити ніякий опір і не становили ніякої загрози.

Фото: ZN.ua

Але ще більш жахливим є те, що дуже багато росіян, схоже, підтримують цю війну, вірить цинічним заявам російського Генштабу, що вони не мають ніякого відношення до цих вбивств. Замість того, щоб хоча б зробити вигляд, що вони готові брати участь у розслідуванні, російська влада просто заперечує очевидні факти. Причому кількість росіян, які підтримують війну, незважаючи на десятки тисяч вбитих цивільних українців, здається тільки зростає. Хоча цілком можливо, що насправді відбувається більш складний процес поляризації російського суспільства: одночасно із консолідацією еліти та її посіпак, зростає і опір людожерській політиці Путіна.

Які верстви за Путіна?

З одного боку, схоже, що навіть ті росіяни, які були спочатку проти війни ймовірно з якихось абстрактно-гуманістичних міркувань і небажання псувати стосунки із Заходом, тепер, відчувши неприємні наслідки санкцій, а головне зневагу з боку більшості європейців, відчули образу за зневажену гордість Росії та стали активно підтримувати війну. Чого варті хоча б акції російських діаспор «проти русофобії», які пройшли в багатьох європейських столицях одночасно із знищенням російською армією тисяч українських жінок і дітей в Маріуполі, Бучі, Ірпені і ще десятках інших міст і містечок. Отже, виявляється, що навіть ті росіяни, які вважали розв’язання війни помилкою Путіна, тим не менш, вважають, що загалом Росія має на неї право: раз американці можуть собі дозволити знищувати іракців, афганців і т.п., то росіяни теж можуть собі дозволити робити, що вважають за потрібне у своїй зоні впливу. Логіка цих нелюдей виглядає приблизно так. І ця огидна імперська логіка не може викликати зараз нічого іншого, ніж зневагу і ненависть. І, на жаль, ця імперська зараза в тій чи іншій мірі засіла у більшості громадян РФ, принаймні про це свідчать доступні соціологічні опитування. Навіть якщо абсолютні цифри підтримки Путіна громадянами РФ дещо завищені, схоже що динаміка підтримки війни є, на думку більшості соціологів, позитивною. За деякими оцінками, війну зараз підтримує більше росіян, ніж місяць чи два тому. Відбувається стрімка фашизація Росії.

В цій ситуації ненависть українців до росіян виглядає цілком природньою, обґрунтованою та неминучою. Більше мене непокоїть те, чому так мало росіян відчувають ненависть до російського імперського режиму та до його огидної імперської історії, до сучасних правлячих класів Росії та їх посіпак, які товпляться зараз з російськими прапорцями та символами «Z» на своїх авто вулицями російських та європейських міст. Адже ці нелюди танцюють зараз на кістках російськомовних дітей українського Маріуполя.

В той самий час як посіпаки на різний лад демонструють підтримку режиму, а поліція хапає на вулиці усіх кого можна тільки запідозрити у антивоєнній позиції, в Росії зростає кількість соціальних протестів. Навіть в умовах посилення репресій і встановлення в Росії по суті військової диктатури, там відбуваються страйки на підприємствах автопрому, страйки курьєрів, акції громадської непокори. В Росії продовжують діяти громадські та політичні організації, які послідовно та радикально виступають проти війни*.

Можливо «російський народ» і заслуговує на ненависть, як спільнота людей, що асоціює себе з цією імперіалістичною державою і підтримує злочинний режим. Але російський робітничий клас, свідомий свого стану, інтересів та цілей, який повалить цей режим, заслуговуватиме на нашу повагу, підтримку і солідарність. Заслуговуватиме рівно настільки, наскільки зможе стати класом для себе, наскільки кожен російський робітник знайде в собі сили та гідність повернутися проти влади олігархії та ефесбешної таємної поліції. Тоді і озброєні українські робітники, що отримали зброю і як бійці ЗСУ, і як учасники Територіальної оборони, зможуть повернутися від знищення російських окупантів до вирішення завдання деолігархізації України та встановлення справжньої соціальної справедливості і демократії.

Суттєва відмінність

Ненависть українців виправдана, як ненависть до злочинця, якого неможливо справедливо покарати, однак прикро, що ця ненависть до цілого народу стає ледь не новим журналістським стандартом. Про свою ненависть до ворога зараз наперебій кричать ті самі люди, які ще місяць тому професійно займалися боротьбою з «мовою ненависті» та пропагували толерантність. І вони праві, адже війна не передбачає толерантності до ворога, принаймні, до тих пір, поки він не здався в полон. Добре, що українська влада, зокрема Офіс Президента, постійно підкреслює, що треба гуманно ставитися до полонених, розслідує повідомлення про порушення їх прав, але як би там не було цивілізованість та гуманність не відміняють ненависть і жорстокість. Формальна цивілізованість не відміняє расизм, вже зараз можна бачити неймовірну кількість постів в соцмережах, які на різний лад утверджують меншовартість та неповноцінність росіян, зокрема, ціннісну, культурну, генетичну. Основний рупор української державної пропаганди «Єдині новини», а за ним і половина журналістів країни весь час називають росіян «орками». Здається, їм наче незручно називати росіян інакше. Це нагадує означник «таргани», який використовувало державне радіо Руанди під час геноциду. Така термінологія нормалізує фашизацію, тому якщо ми не хочемо фашизуватися самі і перетворитися на ще одну «ерефію», ми маємо відмовитися від дегуманізації ворога. Як би ми не ненавиділи наших ворогів і які б злочини вони не чинили, вони залишаються людьми і будуть відповідати за всі свої дії, як і належить людям. Ми хочемо покарати злодіїв, а не перетворити їх на рабів.

Добре це чи погано, але у нас досить близьке культурне коріння і єдина наша відмінність в тому, що ми обрали шлях боротьби проти імперії та імперіалізму замість самозадоволення від причетності до неї. І вони теж можуть обрати цей шлях. Більшість росіян – це російські робітники та молодь, які теж (хоч звісно, і не в такій мірі як українці) страждають від утисків російської імперської влади. Звісно, ці люди значною мірою зазомбовані пропагандою, але рівень підтримки війни серед них значно менший, ніж у дрібнобуржуазних «середніх класів» прокремлівських посіпак. Шанс на розбудову світового порядку без імперіалізму полягає, зокрема, в тому, щоб мобілізувати робітничий клас Росії проти російського імперіалізму.

Захар ПОПОВИЧ,
«Соціальний рух»

*Зокрема, мова про Російський соціалістичний рух, що беззастережно вимагає виведення російських військ з усієї території України та підтримує нашу позицію щодо необхідності надання Україні озброєння.