Уранці 21 вересня в РФ оголосили так звану “часткову” мобілізацію. Перші мобілізовані вже потрапили на фронт і в тому числі були вбиті та полонені. 5 жовтня путін підписав указ про анексію чотирьох регіонів України – Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. У своїх заявах він неодноразово підкреслив, що для “захисту” захоплених територій будуть використані всі можливі засоби, включаючи ядерні.
Водночас було розпочато кампанію ракетного терору, насамперед щодо української енергетичної інфраструктури.
10-11 жовтня понад 100 ракет та дронів-камікадзе атакували українські міста та села. Швидше за все, подібні атаки тепер стануть буденністю і енергетична система України буде під постійною загрозою. За два дні інтенсивних обстрілів було пошкоджено третину енергетичної інфраструктури країни ([1]).
Все це разом вказує на те, що керівництво Росії прийняло рішення про серйозну ескалацію в цій війні.
Чим було зумовлене це рішення? Що воно несе для України та світу? Що повинна зробити світова спільнота і до чого мають закликати ліві?
1) Це рішення є реакцією на поразку російського імперіалізму в російсько-українській війні.
Поразка відбулася одразу на всіх рівнях.
1. По-перше – військовий розгром російської армії в Харківській області Збройними силами України та подальше просування на херсонському та луганському напрямках. Нещодавно ЗСУ звільнили Білогорівку – тепер армія РФ не контролює повністю жодну українську область (окрім Криму). Усім, навіть російському керівництву, стало зрозуміло, що подальші втрати призведуть не лише до звільнення територій, захоплених після 24 лютого, але також й до повернення територій, захоплених із 2014 року. Мобілізація – це лише спроба Росії зберегти свої позиції. Успіх української армії став можливим завдяки тому, що суспільство всередині країни об’єдналось для протистояння агресору.
2. По-друге – поразка Росії в економічній війні з Європою. Російська пропаганда неоднарозово заявляла, що РФ знайде інших покупців для своїх енергоносіїв, а всій Європі ніби-то загрожує крах без російських нафти та газу. Реальність виявилась діаметрально протилежною – останні дані свідчать, що продажі російської нафти впали мало не на чверть, у той час як ціна на газ в Європі стабілізується навіть в умовах майже повного призупинення поставок із Росії. Разом із запланованим обмеженням вартості російської нафти це завдасть краху основній економічній галузі РФ.
Усе це стало можливим завдяки людям, які не піддалися тезису російської пропаганди про те, що “Захід постраждає від санкцій більше, аніж Росія”, і продовжували вимагати ембарго на нафту і газ. Засмучує, що серед людей, які розповсюджували наративи російської пропаганди були і так звані “ліві” політики – ці люди, разом із промисловими лобістами, мають нести репутаційну відповідальність за брехню. Профспілкові економісти та ліві партії, як от Де Лінке, об’єднались із лобістами компаній (наприклад BASF), щоб не допустити ліквідації залежності від Росії, повністю проігнорувавши думку енергетичних експертів та економістів.
3. По-третє – майже повна ізоляція Путіна на міжнародній арені. З’їзд Шанхайської організації співробітництва (ШОС) у Самарканді продемонстрував, що навіть Індія – країна-головний економічний партнер Росії, головний покупець російської нафти та озброєння – вкрай незадоволена війною в Україні. Навіть Китай (якому безперечно вигідно затягування конфлікту) висловив свої заперечення. Це стало можливим завдяки безпрецедентній міжнародній кампанії солідарності з Україною, активності багатьох груп і політиків по всьому світу, які роблять усе можливе для ізоляції Росії та максимального підвищення витрат для тих, хто все-таки хотів би продовжувати з нею співпрацю. Не телефонні розмови і заклики до миру, а повна ізоляція наштовхнула Путіна на думку, що він програє війну.
2) Цей крок підвищує ризики глобалізації конфлікту і втягування в нього інших країн.
За таких умов російське керівництво усвідомило, що війну необхідно закінчувати та переходити до переговорів. Однак якби нині Росія дала запит на переговори, їй довелося б їх вести з дуже слабкої позиції. Ескалація необхідна для укріплення своїх позицій – мобілізація підвищує ризики для Заходу за звільнення українських територій. На додачу до цього, Росія активує ядерний шантаж – під приводом того, що атака на окуповані території України це нібито атака на саму Росію. І саме підвищенням ціни до повного розгрому Росії можна торгуватися із Заходом та Україною на переговорах.
Проблема в тому, що цей план уже не спрацює. З мобілізацією керівництво РФ дуже спізнилося і наразі вона не зможе переломити хід війни навіть у теорії. Найкращих військових та зброю, яку могли б використати для навчання, уже знищено. Мобілізованих використовуватимуть тільки в якості поганонавченої, легкоозброєної піхоти, як це було з мобілізованими з ОРДЛО.
З іншого боку, мобілізація робить російську армію екзистенційною загрозою для України. Будь-яке перемир’я дозволить Росії навчити та озброїти багатотисячну армію. Навіть дуже затяжна війна для України тепер є небезпечнішою, ніж перемир’я – крім того, яке включатиме демілітаризацію РФ.
Ядерний шантаж теж мало що змінить. Путін усвідомлює, що застосування ядерної зброї не дасть суттєвих військових переваг, а натомість призведе до болючої відповіді широкої коаліції країн – адже проти такого повороту виступатимуть не лише західні країни.
З іншого боку, цей доволі слабкий хід з погляду підвищення ставок призвів до того, що Росія більше не матиме змоги просто відступити – це вже не має сенсу. Повернення додому армії злих, незадоволених людей приведе до революції, при цьому режим залишиться і без підтримки яструбів серед силовиків, тож не зможе подавити бунти. Путінський режим остаточно зв’язав свою долю з долею війни в Україні. Можна припустити, що він продовжить підвищувати ставки з надією вийти на переговори з сильною позицією.
Не виключено, що Росія спробує організувати великий терористичний акт у країні НАТО з невеликою кількість людських жертв – удар ракетою по чутливій інфраструктурі (наприклад СПГ терміналу в країні Балтії), військовій базі тощо, спробу прориву на території Польщі чи країн Балтії. Усе це створить для країн НАТО серйозну дилему – як відповідати на таку погрозу? Проводити наступальну операцію на території Росії? Доктрина НАТО розрахована на оборонні дії або проведення експедиційних кампаній проти повстанських військ. До того ж, для прийняття будь-якого рішення знадобиться повний консенсус серед країн-членів.
Чому військово-політичне керівництво РФ може наважитись на такий крок?
Перша причина: історично слабка реакція країн Заходу на терористичні акти РФ – вбивства людей, зокрема хімічною зброєю, в країнах Заходу, підриви військових складів у ЄС – усе це лишалось практично без будь-якої серйозної відповіді. НАТО вкрай слабко проявляв себе в контексті ставлення до прихованих чи гібридних загроз – переважно через те, що більшість країн-членів є демократичними, а від їхніх урядів вимагають прозорості. Ми вже бачимо перші кроки у цьому напрямі – мова про можливий підрив росією газопроводів NS1/NS2. Це демонструє готовність РФ проводити воєнізовані операції на території ЄС по відношенню до критичної енергетичної інфраструктури. До цього її також підштовхує провал у “газовій” війні з Європою. Війна це завжди продовження політики іншими засобами – економічний тиск на енергетику ЄС посилять військовим. Багато в чому поточні обстріли України мають служити для Європи “прикладом” та “нагадуванням”, на що здатна росія. Енергетична інфраструктура Європи може стати ціллю Росії так само, як зараз інфраструктура України. Безумовно, ця війна йде лише між Росією та Україною. Однак цілі росії спочатку сягали набагато далі. Глобальна мета війни – повернути Росії контроль над Європою (хоча б її східною частиною). Незважаючи на крах російських військ, ця мета ніколи не покидала російську повістку – на це вказують постійні провокації на західних кордонах ([1], [2]). Якщо в поточній ситуації росії вдасться змусити Європу піти на компроміс і заплющити очі на геноцид – це означає, що Європу так само вдасться змусити піти на компроміси з інших питань. Наприклад, стосовно прав людини чи екології, так як європейські зусилля у цих сферах підривали основу путінського режиму.
Друга причина: усі політики та громадські діячі, які досі говорять про необхідність миру з Росією та поступок їй. У Москві чують ці голоси та розраховують, що вони не дозволять прийняти консенсусне рішення про воєнну відповідь Росії в НАТО та змусять останнього розколотися. Тому кожен політик, який продовжує закликати до миру з Росією будь-якою ціною, відповідальний за цю та подальші ескалації, до яких вдаватиметься її керівництво. На руках таких політиків кров українських громадян та потенційних жертв російських атак уже в ЄС. Причому серед них багато хто називає себе “лівим”: Корбін, Меланош, Вагенкнехт, Хомський та інші. Ці люди – ганьба для лівого руху, вони знищують репутацію лівих як захисників жертв диктатур та заохочують Путіна до все більшої ескалації. Такі ліві знову повторюють ту ж саму помилку, що й соціалісти, які приєдналися до America First Committee та інших пацифістських організацій в роки Другої світової війни. Ми не повинні повторювати їхні помилки та маємо припинити толерувати подібні погляди у лівих організаціях де б то не було.
3) Таке рішення різко посилить громадські та, передусім, класові протиріччя у самій Росії, а також відкриває перспективу для краху путінського режиму.
Мобілізація є вкрай небезпечною для російської диктатури. З самого початку вторгнення і незалежні аналітики, і російське силове крило говорили, що без мобілізації армія РФ не зможе досягти своїх цілей. За інформацією багатьох джерел та публічної полеміки, силове крило російського керівництва тиснуло на Путіна та вимагало мобілізації ще з квітня. Однак він постійно ухилявся від цього рішення й публічно повторював, що ніякої мобілізації не буде. Наважитись російський президент був змушений після повного краху на фронті. Мобілізації так довго не було саме тому, що Путін розумів катастрофічність подібного кроку для свого режиму. Незважаючи на це, він вдається до непопулярних заходів та продовжує робити вигляд ніби російській системі нічого не загрожує, на відміну від Заходу. Насправді ж політичний режим РФ набагато менш стійкий у довгостроковій перспективі, у порівнянні з політичним режимом будь-якої європейської країни.
Рівень соціальної нерівності в Росії вкрай високий. Она є одним зі світових лідерів по нерівності, яка має регіональний та національний характери. Поки Москва залишається одним із найдорожчих мегаполісів світу, люди в невеликих містечках економічно забезпечені на рівні бідних африканських країн. Ці самі найбідніші національні республіки несуть непропорційний тягар війни, оскільки для більшості там єдиний спосіб заробити – піти в армію. Якщо подивитись на карту документально підтверджених втрат, то видно, що найбільше загиблих у бідних регіонах, де мешкають нацменшини. Жителі Бурятії повідомили про тотальну мобілізацію, особливо в маленьких селах. Те ж саме відбувається і на окупованих територіях – в Криму 80% мобілізованих кримські татари, які становлять всього 20% населення. Влада в Росії кидає на свою колоніальну війну бідних і позбавлених прав представників національних меншин – як типова імперія, яка воює руками солдатів насильно рекрутованих у колоніях.
Усе це малює перед нашими очима класичну картину класової війни, яку напівфашистський режим РФ екстерналізує – тобто спрямовує внутрішні класові протиріччя назовні. Путін дає бідним, озлобленим людям мету, на яку вони мають виплеснути свою злість, невдоволеність, заздрість – український народ та країни Заходу. Так чинив Гітлер, коли звинувачував у бідах німецьких робітників євреїв, так чинить Путін, звинувачуючи у бідах росіян українців та Захід. Схема працюватиме доки зовнішній ворог лишатиметься для народу більш небезпечним, ніж сам режим. Покірність народів Росії тримається лише на вірі у безмежну силу російського режиму – яку він неодноразово демонстрував, знищуючи народ Чечні, підкоривши собі Грузію, окупуючи Україну. Але зараз ситуація змінюється. Мобілізація дає зрозуміти, що режим визнає свою слабкість – його “найсильніша” армія була розбита, і тепер доля його війни залежить від тих, кого він сам повинен нібито лякати своєю силою.
Делегітимізація режиму, що володіє абсолютною силою, відкриває можливості для повернення прихованої та екстерналізованої класової війни вже всередині Росії. Єдина надія Путіна зараз – що країни Заходу та Україна підуть йому на поступки швидше, ніж ситуація повністю вийде з-під контролю. Вияв слабкості з боку світової спільноти допоміг би знову легітимізувати Путіна як абсолютну силу всередині країни. Якщо з ним не може впоратися весь світ, то як це зможе зробити один народ, до того ж так сильно розділений за національною та класовою ознаками?
Захід не має морального права дарувати цьому режиму “перемогу” та йти на поступки. Уже зараз ми спостерігаємо серйозні ознаки того, що навіть представники найближчої до Путіна еліти не бажають пов’язувати свою долю з його режимом. Багато представників влади та керівників регіонів досі не зробили публічних заяв про мобілізацію. До того ж, експеримент, проведений одним із регіональних депутатів, показав – навіть депутати від правлячої партії “Единая Россия” не бажають письмово відповідати на питання про підтримку поточних воєнних дій та перекладають відповідальність на президента. Також ми спостерігаємо відважні протести проти війни у деяких регіонах, де проживають етнічні меншини, наприклад у Дагестані.
Ми не знаємо, чи звалиться російський режим, не знаємо, коли це може статися. Ми можемо однозначно сказати тільки те, що з кожним днем того краху, який ми бачимо зараз, режим слабшатиме – крок за кроком. При цьому чим слабшим буде режим, тим менше можливостей для ескалації у нього лишатиметься. Виконавці чергового ескалюючого рішення зможуть просто просаботувати його, якщо зрозуміють, що система стоїть над прірвою – не всі захочуть відправитись туди.
Захід повинен сформувати цілісну та єдину позицію, яка однозначно відкидатиме будь-який російський шантаж і будь-які плани поступок російській диктатурі, і дотримуватися цієї позиції незважаючи на бажання закінчити все якнайшвидше.
4) Ризики для України зростають – тому ми та країни Заходу повинні переводити економіку на військові рейки. Країни заходу мають відповісти на ескалацію розширенням підтримки України в усіх напрямках.
Мобілізація не зможе переламати хід війни, проте вона, безперечно, призведе до більшої ціни за звільнення територій. Втрати як серед українських солдатів, так і серед цивільного населення зростуть – тим більше Росія розпочала активну кампанію зі знищення цивільної інфраструктури (дамб, ТЕЦ, ГЕС).
Україна мусить відповісти на російську мобілізацію подальшим розширенням сил оборони. Це означає, що ЗСУ знадобиться більше ресурсів і більше зброї, які є на ринку. Найчастіше питання впирається у фінансові ресурси України, яких залишилось не так багато через фактичну морську блокаду та знищення провідних виробництв.
1. По-перше: Україні необхідно провести мобілізацію фінансів усередині країни. Ввести податки на розкіш, прогресивний військовий збір, конфіскувати всі активи російського бізнесу, ввести податки на інвестиційні предмети – нерухомість, автомобілі, інші дорогі довго ліквідні товари. Це дозволило б підвищити державні витрати, не ризикуючи різким зростанням курсу іноземної валюти та інфляції. Поточний формат фінансової мобілізації, у вигляді випуску “військових облігацій” зі ставкою в 2 рази нижчою за інфляцію, є профанацією і потрібен тільки для зручності виділення коштів НБУ на потреби держвидатків – майже ніхто крім НБУ не купує цих облігацій.
Разом із мобілізацією фінансів нам необхідно провести й мобілізацію ресурсів. Все, що є в нашому розпорядженні, має працювати, включаючи людей. Безробіття у війну, коли потреба в робочих руках тільки збільшується, – це абсурд. Для створення робочих місць необхідно збільшити витрати держави та приватного сектора – це можна зробити або знизивши ключову ставку (боротися з інфляцією фіскальними способами, а не монетарними – через податки), або видаючи державні гранти та пільгові кредити за пріоритетними напрямками (генерація електроенергії, експортні галузі , військово-промисловий комплекс).
2. По-друге: західні країни повинні також перейти до конфіскації власності Росії та російських олігархів і різко збільшити фінансову допомогу Україні. Насамперед ту, яку дозволено витрачати на військові цілі. Американський уряд роками конфіскує майно своїх найбідніших громадян, але вже півроку зволікає з конфіскацією майна країни, яка чинить геноцид і загрожує всьому світу ядерним апокаліпсисом. США та країни Заходу бояться, що інші нечисті на руку власники капіталу вирішать у такому разі не зберігати гроші в цих країнах. Захід має вирішити, чи хоче він і надалі продовжувати зберігати гроші диктаторів та вбивць, які зрештою використають для атак на країни Заходу та їхніх союзників?
Досі, незважаючи на всі слова про повну підтримку українського опору, західні країни блокують постачання певних видів озброєнь. Це БМП, танки, літаки, вертольоти західного зразка та ракетні системи середньої дальності (100+ км). Усе це конче необхідно для успішного звільнення українських територій. Відсутність поставок цих систем призведе до більшої кількості жертв серед українських військових і мирного населення. Чому Європа та США блокують постачання цих видів озброєння? Різні політики у різний час називали різні причини – США говорять про те, що їхня техніка занадто складна, Німеччина про те, що не хоче робити перший крок до ймовірної ескалації.
Апелювання до складності технічного обслуговування можна зрозуміти, проте ЗСУ продемонстрували здібності до швидкого освоєння будь-якої сучасної техніки – за час повномасштабного вторгнення відбулося переозброєння артилерії, броньованих автомобілів, ВМС. До того ж США може повернутися до перевіреної практики – спочатку надавати простішу техніку, а після її освоєння постачати вже або більшими об’ємами, або більш довершену зброю.
Аргументи Німеччини не менш несерйозні – політика Шольца призвела до подальшої ескалації і лише заохочувала російську агресію. Виправдання про обов’язки перед союзниками звучать смішно – окрім США та Німеччини немає інших країн, які могли б постачати танки і БМП в необхідній кількості. При цьому США, навпаки, висловлюються за передачу німецьких танків.
На наш погляд, ми маємо справу зі звичайним перекладенням відповідальності. Політики схильні віддавати пріоритет тим рішенням, які несуть менше ризиків для них у найближчій перспективі, жертвуючи довгостроковими наслідками. Це результат комерціалізації політики та перетворення її по суті на ринок – падіння рейтингів тут і зараз набагато важливіше для політика, аніж та спадщина, яку він після себе залишить.
Саме цей опортунізм – пріоритет короткострокових цілей перед довгостроковими – і є основною вразливістю Заходу перед Росією. Російське керівництво не сподівалося б на газовий шантаж, якби не знало, що європейський бізнес навіть через невелике і короткострокове падіння прибутків почне роздмухувати паніку, вимагаючи через своїх лобістів заплющити очі на геноцид. Воно б не сподівалося на слабку реакцію країн НАТО, якби не знало, що політики схильні не приймати жодних рішень, які мають хоча б мінімальні короткострокові ризики – навіть якщо бездіяльність несе набагато більші ризики в довгостроковій перспективі.
Боротьба з російською агресією сьогодні – це й боротьба з нашим власним опортунізмом, породженим тим, що всі наші стосунки перетворені на ринкові. Саме завдяки відходу від гонки за миттєвою політичною та економічною вигодою та розуміння довгострокових наслідків російської агресії Європа та США змогли об’єднатися та допомогти Україні здобути важливу перемогу в обох етапах війни – битві за Київ та Донбас.
Країни Заходу мають припинити вагатися та надавати пріоритет короткостроковим ризикам і однозначно колективно відповісти на цю ескалацію:
1. Продовжити політику ізоляції РФ. Внести Росію в списки держав спонсорів тероризму. Заборонити громадянам Європи займати керівні посади в російських компаніях. Звести до мінімуму дипломатичні стосунки з Росією.
2. Негайно й колективно забезпечити Україну важкою броньованою технікою, танками, літаками, вертольотами сучасного західного зразку та ракетами середньої дальності. Збільшити об’єм навчання українських солдатів щонайменше вдвічі. Збільшити обсяг фінансової допомоги для України.
3. Продовжити політику подавлення російської економіки. Заборонити європейським та американським компаніям вести діяльність у Росії. Кожна ще працююча компанія в Росії по суті допомагає проводити мобілізацію – це неприйнятно. Також необхідно ввести верхню межу для цін на нафту і накладати вторинні санкції на тих, хто не дотримується цієї межі та збільшує споживання російської нафти з 24.02.
Лише така спільна відповідь може допомогти зупинити російську агресію від подальшої ескалації. Мобілізація та анексія української території вкотре нагадує, що політика умиротворення лише заохочує ескалаційні дії з боку російського керівництва.
