А тепер максимально відверто про мінімалку. Ви боїтесь не підвищення мінімальної зарплати до 3200 грн. Ви боїтесь визнати своє безсилля.

1) ЦЕ ЧЕСНО. Це спосіб детінізувати зарплати, адже значна їх частина виплачується на значно вищому рівні. Середні зарплати у Києві складають 8-9 тис. грн, тому мінімальна зарплата не складатиме навіть половини від цієї суми. Різниця між офіційною мінімалкою та фактично-виплачуваними грошима у конверті – джерело корупції. «Відбілення» зарплат робить можливим боротьбу за її підвищення у правовому полі. Вищий розмір зарплат змусить роботодавців виплачувати вищий ЄСВ, що зменшить соціальну нерівність. Це змусить роботодавців працювати ефективніше і стане аналогом «стрес-тесту» на банківському ринку. Як стверджує американський економіст Джозеф Стігліц, бізнесмени пристосовуються: підвищення зарплат суттєво не зменшує кількості зайнятих. Стимулюватимуть роботодавців органи місцевих адміністрацій, адже саме вони замість безпорадних інспекторів Держпраці накладатимуть штрафи.

2) ЦЕ НЕДОСТАТНЬО. Навіть піднявши зарплати Україна залишиться серед аутсайдерів Європи. Таку суму отримує касир без досвіду роботі у Пакистані. Підвищення на такому рівні недостатнє для суттєвого підвищення купівельної спроможності. Навіть рітейлери визнають падіння продаж. Підвищення зарплат піде на комуналку. На жаль, не створюється запобіжників від цивільно-правових договорів, а високооплачуваним директорам та ІТ-фахівціям можна буде й надалі сплачувати як за «просту й некваліфіковану». Законом №5130 усунено гарантію про те, що до мінімальної зарплати не включаються доплати і заохочувальні виплати. Найвища пенсія лише утричі перевищуватиме мінімальну зарплату, що є неповагою до вчених чи шахтарів (мабуть, це слідування досвіду Швейцарії: там розрив між максимальною і мінімальною пенсією складає 1:2). У разі чергової девальвації не прописано гарантії автоматичної індексації. Прожитковий мінімум залишається на жебрацькому рівні (1600 грн) й саме до цього показника прив’яжуть заробіток держслужбовців (це суперечить Конвенції МОП №131). Експертне управління ВР цілком слушно цитує норвезького економіста Еріка Райнерта (!): «коли люди не можуть легально отримувати дохід, вони вдаються до отримання хабарів». Розрив між 1% високооплачуваних і 50% низькооплачуваних працівників в Україні складає 43,4 рази і ця тенденція не зникне (судді Верховного Суду отримуватимуть у 75 разів більше за пересічних держслужбовців).

3) ЦЕ ВИКЛИК. Очевидно, що значна частина громадян втратить принизливу подачку у вигляді субсидій. Тепер потрібно буде боротись за інші зміни, які неможливі в умовах монополії неолібералів на владу та відсутності масових профспілок. Потрібно боротись за альтернативну соціальну політику. Зокрема, за зменшення тарифів на комунальні послуги (відмова від облуди «ринкової ціни»), належне фінансування освіти й медицини та за справедливе оподаткування олігархії (прогресивна шкала, усуспільнення офшорних компаній). Якщо добитись вищої зарплати можна було шляхом переговорів з конкретним роботодавцем, то владнати стихію ринку наодинці вже не вийде. Наближення доходів бюджетників, пенсій та стипендій до нового розміру зарплат прямо випливає із конституційного принципу рівності. Влада розірвала негласний суспільний договір і переходить до рішучої неоліберальної модернізації. Соціальне розшарування посилиться, а вагу політичних рішень на собі відчують мільйони. Питання лише у тому, коли народ розпочне у відповідь справедливу класову боротьбу. Офісні працівники мають брати приклад з гірників Кривбасу, які давно страждають від тарифів, але об’єднуються у профспілки. Це стає питанням виживання.

Віталій ДУДІН,
«Соціальний рух»