Коли Національна служба здоров’я України (НСЗУ) заявляє про припинення фінансування 36 медичних закладів, це — не виняток із правил, а прояв хвороби, яка вже давно охопила всю систему охорони здоров’я від Закарпаття до Слобожанщини. Мова не лише про паперові порушення чи недоліки в звітності. Йдеться про системне невиконання Програми медичних гарантій, яке давно перетворилося на норму.
Під прикриттям бюрократичної мови про «незабезпечення пацієнтів ліками», ховається тривожна реальність: мільйони гривень залишаються на рахунках медзакладів, корупція серед верхівок адміністрацій нікуди не зникає, а пацієнти змушені самотужки купувати навіть елементарне. І за це мають відповідати саме директори лікарень — ті самі, хто відповідальний за закупку ліків, лабораторних реактивів, нарахування справедливої заробітної конкурентної плати, а не за принципом «мінімілку та й досить».
З іншого боку, та сама НСЗУ додавлює лікарні вузького профілю, диспансери, які дійсно виконують всі свої зобов’язання, але не можуть звести кінці з кінцями через майже щомісячне зниження коефіцієнтів за виконані медичні послуги. І в них немає можливості заключати багато договорів на різні види медичних послуг, бо вони є спеціалізованими закладами. Те, що не вигідно ринку – «неефективне», рахує НСЗУ. Ухилення від реальної аналітики та діалогу з адміністрацією лікарень на місцях — усе це перетворило центральний орган реформи на технократичного монстра, що все далі віддаляється від інтересів пацієнта.
У результаті — падіння престижу медичної професії, масовий відтік кадрів за кордон і глухе невдоволення серед лікарів та медичного персоналу, яким залишається вибір між вигоранням і звільненням або переходом у приватний сектор.
Хто нестиме відповідальність за те, що українці, попри декларативні «гарантії», щодня змушені стикатися з корупцією, записом до вузького спеціаліста через 2-3 місяці та відсутністю базових препаратів, гарантованих НСЗУ?
Хто нестиме відповідальність за те, що медичний персонал потерпає від засилля бюрократизу, замість реальної допомоги людям, перепрацювань та несправедливої оплати праці?
Треба говорити чесно: медична реформа, яка стартувала зі справедливих гасел, потребує не латання дір, а глибокого очищення — перезавантаження суспільного договору між адміністрацією лікарень, медичними працівниками та НСЗУ.
«Соціальний рух» має свій план змін щодо роботи медичної галузі в Україні:
1. Підвищення бюджету на МОЗ щонайменше гарантованого конституцією 5% від річного бюджету, а після закінчення військового положення накласти зобов’язання підвищувати щорічно на 1% до 8% від щорічного бюджету, з урахуванням зростання інфляції.
2. Формування робочої групи на рівні МОЗ та МЗС для формування державної кампанії заради повернення українських фахівців з-за кордону: для цього необхідна реальна влада профспілок на місцях, висока заробітна плата, соціальні гарантії.
3. Посилення програми «Доступні ліки», щоб охопити не лише найважливіші захворювання, але й якомога більше різних хвороб відповідно до протоколів лікування. У деяких спеціальностях дійсно гарно фінансується лікування, що посилює можливості лікаря та покращує стан пацієнта, але в більшості випадків лікарні закуповують тільки маловартісні ліки для симптоматичного лікування.
Окремо можна виділити проблему закупівлі медичних виробів: всюди лікарі скаржаться на недостачу штучних серцевих клапанів, ендопротезів, пластин для остеосинтезу, медичний інструмент, вироби для реабілітації та протези для людей, що отримали травми через військові дії.
Це декілька основних тез, які повинні звучати з кожного медичного закладу, кожної конференції, аби бути почутими урядом та НСЗУ.
Такий працьовитий народ, як український, має повне право лікуватися безкоштовно та якісно, за світовими нормами, а медики України отримувати за свій труд справедливу винагороду!