Передумови протестів

В Ісламській Республіці Іран уже понад два тижні триває хвиля масових протестів, що стала найбільшою з 2022 року. Вони розгортаються на тлі глибокої економічної кризи, обвального падіння курсу іранського ріала, інфляції понад 40 %, різкого зростання цін на продукти харчування, паливо й житло, а також системної корупції у владних структурах. Ситуацію погіршує найважча за останній час в Ірані затяжна посуха, підсилена кліматичними змінами, що спричяє перебої з водопостачанням і нестачу продовольства. До цього додається політична стагнація, посилення теократичного контролю, подальше обмеження прав жінок, дискримінація різних верств населення та жорстокі репресії з боку Корпусу вартових Ісламської революції та напіввійськових формувань «Басідж».

Нинішні протести є продовженням довгої хвилі соціального невдоволення, яка наростає в Ірані протягом останніх років. Так, у 2017-2018 і 2019-2020 роках країною вже котилися хвилі виступів і страйків через погіршення соціально-економічної ситуації, здорожчання пального, брак хліба, води й електрики. А символічною точкою відліку сучасного протестного руху стало вбивство у вересні 2022 року 22-річної курдської абітурієнтки Махси Аміні, яку затримала так звана «поліція моралі» за нібито неправильне носіння хіджабу. Після арешту дівчину жорстоко побили, і вона померла у лікарні. Її загибель викликала загальнонаціональні протести під гаслом «Жінка, життя, свобода», які були потоплені в крові, але не зламали опір суспільства.

Події в Ірані матимуть помітний вплив на весь світ і нашу країну зокрема. У той час, як путінська Росія використовує в тому числі іранські дрони, аби тероризувати населення України й атакувати цивільну інфраструктуру з геноцидальними намірами поставити мільйони людей під загрозу замерзнути без опалення й електрики, симпатії пересічних іранок й іранців – на боці потерпілих. Показово, що невдовзі після початку російської навали одна з провідних феміністок Ірану Насрін Сотуде виступила із заявою солідарності з українками й українцями. Про беззаперечну підтримку українського спротиву російській агресії заявляли й різні сектори іранської опозиції, в тому числі й ліворадикальної. 

З чого почалася протестна хвиля

Нинішня хвиля виступів спалахнула наприкінці грудня минулого року з економічних причин. Протест розпочався зі страйків дрібних торговців і власників крамниць на базарах Тегерана, які масово зачиняли свої лавки, не витримуючи девальвації ріала та падіння купівельної спроможності населення. До них швидко приєдналися мешканці робітничих районів столиці, а згодом студенти університетів. Все це підтверджує той факт, що народний гнів постійно буде вибухати до повалення всевладдя теократичного духовенства.

Упродовж кількох днів хвиля протестів охопила десятки міст по всій країні від Тегерана й Мешхеда до Ширазу, Ісфагана, Керманшаха та невеликих промислових центрів. Соціально-економічні вимоги швидко переросли у відкриті політичні гасла: «Смерть диктатору», «Геть режим аятол», «Хліб, свобода, гідність» (різновид традиційного слогану різних іранських соціалістичних груп, що також може включати вимоги житла та праці).

Класовий характер протестів

Нинішній оберт протестної мобілізації, як і попередні, має чітко виражений класовий характер. Основу протестного руху складають:

• дрібні торговці та ремісники з базарів, розорені інфляцією;
• промислові робітники, зокрема нафтогазового сектору та транспорту;
• безробітна й напівзайнята молодь з бідних кварталів;
• студенти та молоді викладачі;
• жінки, які виступають проти примусової ісламізації та дискримінації.

Саме робітничі квартали й малі міста стали осередками найзапекліших сутичок із силовиками. У багатьох регіонах похорони вбитих демонстрантів перетворюються на нові антиурядові маніфестації. Протест дедалі більше набуває рис загальнонаціонального повстання бідних і пригноблених проти теократичної олігархії, режим якої ліва опозиція визначає як клерикальний фашизм. 

Таке розгортання подій не дивує, зважаючи на неперервні протестні традиції в країні – а також на те, що, як зазначили місцеві анархісти в інтерв’ю для журналу «Спільне», «розрив між народом і панівною верхівкою настільки поглибився, що здається, ніби представники еліти та решта суспільства живуть у двох абсолютно різних світах: вони не говорять однією мовою і не мають жодної культурної, соціальної, релігійної чи політичної спільності».

Син скинутого тирана – самопроголошений «лідер», який нічим цей статус не заслужив

Символічною фігурою протестів у медіапросторі представляють Резу Пехлеві, сина поваленого народною революцією у 1979 році шаха Мохаммеда Рези Пехлеві. Він із Америки публічно підтримав демонстрантів і закликав до загальнонаціональних страйків. Західні ЗМІ силкуються представити його як потенційного «шаха-батюшку» та об’єднавчу національну фігуру.

Втім, насправді годі уявити більш невдалого кандидата на цю роль. Підстаркуватий «спадкоємець престолу» – не більше ніж вождь (якщо не «весільний генерал») однієї з багатьох фракцій дуже різнорідної іранської опозиції – як і, скажімо, Мар’ям Раджаві з Організації моджахедів іранського народу (МЕК) та Національної ради опору Ірану. До того ж, екзильне керівництво і монархістів, і колишніх ісламських соціалістів із МЕК має дуже умовні зв’язки з повсталими масами всередині країни.

Тож далеко не всі протестувальники бачать у Резі Пехлеві майбутнього монарха чи політичного лідера.

Зрештою, деспотія його батька була так само тиранічною й репресивною, як і в аятол, котрі його змінили — просто не антизахідною, а проамериканською.

Узурпувавши повноту влади внаслідок перевороту 1953 року, здійсненого в інтересах транснаціональних корпорацій проти лівоцентристського прем’єра Мохаммеда Мосаддика, який націоналізував нафтову промисловість Ірану, шах перетворив свою спецслужбу САВАК на одну з найсумнозвісніших за методами тортур і терору. Не дивно, що для значної частини іранського суспільства пам’ять про шахський режим асоціюється з авторитаризмом, соціальною нерівністю та залежністю від Заходу. Особливо скептично до Пехлеві ставляться ліві сили, профспілки та радикальне студентство, а також представники численних етнічних спільнот поза титульною. 

Синдикат працівників автобусної компанії Тегерана та передмість, одна з найвідоміших незалежних профспілок країни, заявив, що виступає проти «відтворення старих та авторитарних форм влади» та закликав протестувальників-робітників формувати власних представників і органи самоврядування. Для них мета протесту не повернення монархії, а повалення теократичної диктатури та здобуття справжньої соціальної й політичної демократії.

Важливо не допустити повторення ситуації 1979 року, коли після падіння ненависного всім режиму плодами революції змогли скористатися саме найконсервативніші її учасники. Адже з часу тодішнього антишахського повстання в Ірані не припинялася боротьба не на життя, а на смерть, між її рушійними силами – реакційними релігійними фундаменталістами з одного боку та протилежними їм демократичними течіями, з іншого: передовсім лівими, ключову роль у яких відігравали робітничий і жіночий рухи. На боці останніх була й лишається прогресивна іранська інтелігенція, зокрема потужна традиція критичного кінематографу.

Репресії та загроза великої війни

Влада аятоли Хаменеї звично відповідає на повстання масовими арештами, застосуванням бойових патронів, катуваннями, позасудовими вбивствами й обіцянками масового застосування смертної кари. Іран і так поруч із іншою реакційною теократією, Саудівською Аравією, є країною, що страчує найбільше своїх громадян на душу населення, а тепер аятоли погрожують ще жахливішою кількістю політичних вироків. 

Тисячі людей уже затримані, більше 2000 насильницьких смертей – і це тільки ті, про які відомо офіційно (опозиціонери взагалі вже називали показники в щонайменше 12 тисяч можливих загиблих). Силовики не цураються штурмувати навіть лікарні. Інтернет у країні періодично повністю відключається, щоб ізолювати протестуючих від зовнішнього світу та під покривом Інтернет-блекаутів довершити бійню.

Водночас у регіоні зростає небезпека прямого військового втручання з боку США та Ізраїлю, які можуть спробувати використати кризу для удару по Ірану з метою посилення своїх позицій у Західній Азії. Такий сценарій чергової безвідповідальної імперіалістичної авантюри несе ризик початку громадянської війни, ще стрімкішого зростання кількості смертей та подальшої дестабілізації регіону, зокрема ще більш катастрофічного становища населення Палестини та Курдистану.

Трамп уже презентує себе як незваного «захисника» жертв іранського режиму, що лише використовується тамтешньою пропагандою проти протестувальників. Це тим паче цинічно, що він і його адміністрація, так само як і їхні іранські брати по розуму, таврують протестувальників «терористами» та виправдовують вбивство мирних громадян (як застреленої штурмовиком ICE Рене Ґуд).

Іранські протестувальники можуть опинитися між двома вогнями: теократичною диктатурою всередині країни та імперіалістичними інтересами США й Ізраїлю зовні, не забуваючи про конкуренцію за нафту та ресурси серед найближчих (теж антидемократичних) сусідів, як-от Катар, ОАЕ, Кувейт. Коли крайньо праві уряди самого Ірану, США й Ізраїлю намагаються зробити іранський народ заручником своїх ігрищ, міжнародній лівиці слід допомагати тому утверджувати власну суб’єктність і незалежність, особливо поки наші вороги націлені використати настрої для розпалювання антимусульманської ксенофобії або ж протиставити між собою підтримку іранських протестувальників і солідарність із жертвами геноциду в Секторі Газа чи війни в Судані.

За цих умов ганебно спостерігати, як деякі прибічники «антиімперіалізму дурнів», котрі остаточно проміняли інтернаціоналізм і класовий аналіз на геополітичну мішуру, – часто ті самі, які вітали російську агресію проти України, – не лише відмовляють іранському робітництву в солідарності, але й проявляють її натомість із кривавим фундаменталістським режимом клерикалів і місцевого капіталу, який стратив тисячі комуністів й інших лівих. Ці конспірологи йдуть далі за самого іранського президента Пезешкіана, який був змушений визнати, що якщо люди невдоволені, то винувата в цьому сама влада, а не хтось за кордоном, – адже в низових протестах мільйонів людей їм ввижається руки іноземних спецслужб чи ще якась маячня.

Водночас навіть чинний президент Ірану Масуд Пезешкіан був змушений визнати, що причини суспільного невдоволення мають внутрішній характер і пов’язані з політикою самої влади.

За демократію та визволення, а не за нову диктатуру

«Соціальний рух» в Україні закликає міжнародних лівих до солідарності з іранськими протестуючими та встановлення зв’язків із робітничими колективами й революційним студентством Ірану на місцях. Йдеться не про підтримку реставрації відмерлої монархії, яку просувають зовнішні сили, а про боротьбу за справжній демократичний розвиток країни, якого прагнуть іранські гнані та голодні.

Іран потребує не нового «сильного правителя», а ліквідації теократичної держави, перебудови на засадах самоорганізації, емансипації жінок і меншин, свободи профспілок і політичних організацій, гідних умов життя для робітників і селян. Майбутнє Ірану мають вирішувати не аятоли, не генерали Корпусу вартових, не самозвані пройдисвіти та не закордонні імперіалісти, а сам іранський народ.

Сьогодні вулиці іранських міст стали ареною боротьби за хліб, свободу й гідність. Від її результату залежить не лише доля Ірану, а й баланс сил у всій Західній Азії.

Солідарність із повсталими – це солідарність із усіма пригнобленими!