Французький режисер Enguerran Carrier зняв фільм «Озброєні ліві» (L’arme à gauche) – 23 хвилини свідчень активістів з України та Білорусі, які розповідають про свою діяльність в лавах українського опору. Режисер також є автором книги «Курдистан: революція, що збулася», яка буде опублікована видавництвом Syllepse. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з митцем про його враження від спілкування з героями фільму та загальні міркування щодо подій в Україні.

Щоб зняти цей фільм, ви поїхали в Україну. Чи можете ви розповісти нам про цю поїздку та своє перебування там, і розкажіть нам щось про свій особистий маршрут, що вас привело туди?

Я був більш-менш тісно пов’язаний з Україною добрих п’ятнадцять років. Емоційні, дружні та політичні зв’язки спонукали мене до вивчення української мови. Ще на прикладі Євромайдану було видно, як у Франції лише в чорно-білих відтінках сприймається Україна. ЗМІ та активісти часто мали карикатурне розуміння подій: “народна революція” або “фашистський переворот”. Причиною тому сталі відсутність достовірних знань про Україну. Я також воював у рядах YPG [Народні підрозділи охорони] в Курдистані у 2015 – 2018 рр. Коли Росія вторглася в Україну, це було немислимо залишатися пасивним спостерігачем. Я шукав способи діяти, не бажаючи більше воювати, і така можливість випала майже випадково – поїхати незалежним журналістом у сам центр подій.

Чи можете ви представити людей, у яких ви брали інтерв’ю в цьому відео?

Спочатку я познайомився з членами анархістської організації «Чорний стяг» зі Львова. Це Дмитро та Антон, які вирішили приєднатися до київської Територіальної оборони в той момент, коли напад росіян на місто здавався неминучим. До їх підрозділу долучився один із лідерів «Соціального руху» Тарас Білоус, з якими ви знайомі. Інші анархісти вирішили створити окремий підрозділ тероборони. Він складається переважно з українців, росіян, білорусів та активістів з багатьох інших країн. Варто уточнити, що підрозділ не позиціонує себе як анархістський, хоча анархісти становлять більшість (близько 2/3). Тут я познайомився з білоруським активістом, чиє обличчя та ім’я вже були опубліковано в пресі на його батьківщині.

Я вважав важливим надати слово представнику українського робітничого класу. Так я познайомився з Юрієм Самойловим, профспілковим активістом, досвід якого викликає повагу, і який також є членом «Соціального руху». Працюючи у минулому шахтарем, він долучився до діяльності вільних профспілок ще з 1990-х років, за що сумнозвісний олігарх назначив ціну за його голову. Я все ще сподіваюсь, що колись він візьметься за перо і напише свої мемуари!

Насамкінець хотілося б підкреслити, що відсутність жінок у фільмі не є причиною байдужості. Але за час мого перебування я не зустрів активісток, які були готові говорити на камеру. Це прикро, але показово: існує гендерний поділ праці навіть на війні та в українській армії; це не YPG-YPJ.

Люди, у яких ви брали інтерв’ю, мають сильну ліву політичну орієнтацію, чому вони зробили такий вибір?

По-перше, тому, що їх немає в ЗМІ, котрі, як завжди, надають перевагу емоціям та видовищам, ігноруючи політичний та просвітницький аспекти. Цілком зрозуміло, що мейнстрімним ЗМІ мало цікава ця жменька активістів. Тоді як деякі [західні] ліві ЗМІ, що прагнуть зробити Україну співвідповідальною за цю війну, свідомо приховують їх існування. L’Humanité [щоденна газета французької комуністичної партії], наприклад, познайомилась з Тарасом Білоусом. Але його заяви не вписувалися в ідеологічну лінію газети, тому його інтерв’ю просто не опублікували.

В певний момент почали ширитись фото із зображенням загадкового анархістського підрозділу. Я знаю з власного досвіду, що фотографії, які поширюються в соціальних мережах під час війни, часто вводять в оману. Про які тільки вигадані підрозділи ми не чули в Рожаві! Тому я захотів побачити, чим насправді був цей підрозділ, і яке місце займають революціонери різних поглядів у цій війні.

Нарешті, я хотів, щоб українські активісти, які брали участь у війні, мали можливість відповісти на запитання та критику, які часто висловлюють ліві в Європі.

Деякі з них відносяться до анархістського, лібертаріанського руху; інших ми б назвали тут «революційними комуністами», деякі мають профспілковий досвід. Що вони кажуть про реальну міжнародну підтримку цих різних течій?

Загалом анархісти задоволені підтримкою, яку вони отримують. Треба сказати що фотографії «анархістського загону» поширилися багато і викликали симпатії багатьох анархістів. Тим паче, що деякі з них вдало використовували легенду про Нестора Махно. Деякі анархісти [за межами України] одночасно говорять про «українських неонацистів» і «фашистську Росію», але ця тенденція, здається, у меншості, або сприймається як така в Україні.

«Революційні комуністи» (які себе так не називають, враховуючи конотації слова «комуніст» в Україні) є найбільш критичними до своїх закордонних однодумців. Вони шкодують, що багато соціалістів, троцькістів та інших течій постійно повторюють аргументи Росії в тій чи іншій формі. Позиція британської SWP, зокрема, яка цинічно закликає до протидії поставкам зброї в Україну, щоб якнайшвидше припинити війну (на користь Росії), викликає гнів. Слід зазначити, що позиції іноземних революційних соціалістів часто сприймаються як огульно антиукраїнські, що не є правдою. Тому мені здається важливою підтримка або встановлення зв’язків з організаціями на місцях і, перш за все, участь у конкретних акціях солідарності.

Юрій Самойлов сказав мені, що він задоволений підтримкою європейських профспілкових організацій, з якими він підтримує контакти (зокрема, CGT і Solidaires). Проте він шкодує, що російські профспілки, за винятком однієї спілки вчителів, одностайно підтримали російське вторгнення або, принаймні, спостерігали за подіями зі схвальним мовчанням. Це багато говорить про контроль профспілкового апарату в Росії.

Ви написали книгу «Курдистан: революція, яка збулася», яка незабаром вийде. Що спільного й відмінного між боротьбою курдів та українців?

В обох випадках можна сказати, що це оборонні та «народні» війни в тому сенсі, що існує широка підтримка поставлених цілей. Неприйняття російського вторгнення майже одностайне, в тому числі серед тих, кого ще вчора називали «проросійськими». Бажати стратегічного, культурного та «цивілізаційного» зближення з Росією і анексія силою, зрівняні з землею міста та страчені мирні жителі — це дві різні речі.

Але на цьому порівняння закінчується. Війна, нав’язана Рожаві ASL [вільна сирійська армія], Даішем, сирійським режимом та Туреччиною стала результатом народної революції та збройного повстання. Йшлося про захист революційних завоювань проти переважно «внутрішньодержавних» акторів (за винятком Туреччини), проти власного уряду. У випадку з Україною ми маємо справу з міждержавним конфліктом продиктованим геостратегічними інтересами тих, хто надихався «Російською імперією». Є агресор і жертва, монолітна держава проти плюралістичної держави, але війна не була спровокована соціальною революцією в Україні. Росія хоче завоювати території, а не придушити революцію, яка б загрожувала її існуванню. Варто пам’ятати, що в Україні існувала олігархічна, корумпована та мафіозна система, на яку, на жаль, майже не вплинув Майдан 2013-2014 років.

Представник профспілки гірників пояснює, що після війни, після того як люди відчули свою силу та спроможність діяти, виникне «великий рух протесту проти встановленого порядку». Що ви думаєте про різні розмови які мали в Україні?

Важко сказати. Невиконання вимог 2014 року викликає явне розчарування. Політичний клас так само корумпований, як і раніше, мафія все ще діє вільно, а економічний бум, обіцяний лібералами, так і не настав. У багатьох було багато нарікань до 24 лютого, але російське вторгнення змістило жагу до соціальних реформ на другий план. Критика В.Зеленського та правлячої політичної команди, олігархічних кланів все ще існують, але вона більш стримана, тому що ніхто хоче давати аргументи ворогові під час війни, що ведеться за виживання країни. Дійсно, починаючи з 2014 року українські уряди часто використовували війну, щоб відвернути увагу від потенційно дестабілізуючих соціальних елементів (зокрема, ультраправих). Тим не менш прагнення до соціальних змін існує, розрив між багатством країни та стандартом життя є вкрай очевидним, і спекуляції, які становлять серйозну проблему для постачання, стають все більш нестерпними. «Ми виграємо війну, а потім нас притягнуть до відповідальності» — це фраза, яку я чув постійно.

Тому так, я вважаю, що радикальні зміни будуть неминучими. Питання в тому, чи це буде зверху або знизу. В. Зеленський міг би використати свій авторитет для очищення влади та економіки від найбільш корумпованих елементів. Але можливо також, що українці знову вийдуть на вулиці, як це було в 2013-2014 роках, на цей раз зі зброєю в руках, бойовим досвідом і люттю, пропорційною  до кількості вбитих. Але ще нічого не вирішено звичайно, і на даний момент марно займатися здогадками про більш ніж невизначене майбутнє.

Автори інтерв’ю: Патрік Ле Треонд та Крістіан Магіє
Переклала Олена СЛОБОДЬЯНА, «Соціальний рух»