Перші українці в Іспанії
Громадянська війна у Іспанії, що спалахнула у 1936 році – це конфлікт, що простягався впродовж більш трьох років, зіштовхнувши між собою безліч складних політичних, соціальних і культурних аспектів, які справили величезний вплив не тільки на іспанське суспільство, а й на світову історію.
Республіканці, які прагнули до модернізації та демократичних реформ, зіткнулися з опозицією консервативних сил, що підтримували традиції та монархію.
Перші місяці війни були особливо хаотичними, з хвилями насильства і невизначеності. Зовнішні сили також включилися в конфлікт, надаючи підтримку різним сторонам, що тільки посилило його інтенсивність.
Одними з перших на захист Мадрида у серпні 1936 року встигли приїхати 37 уродженців Західної України. Вони прибули туди разом із французькими, бельгійськими та польськими антифашистами. Це, здебільшого, були шахтарі та металурги, котрі потрапили до Франції, Бельгії з західноукраїнських земель у пошуках роботи.
На початку бойових зіткнень окремого національного формування для українців не було.
Галичани воювали у польських міжнародних формуваннях, насамперед – у 13-й міжнародній бригаді ім. Ярослава Домбровського, названої на честь революційного демократа, головнокомандувача військ Паризької комуни, уроженця Житомирщини.
Представники української трудової еміграції зі США, Канади, Аргентини воювали зокрема, у 15-й міжнародній бригаді ім. Авраама Лінкольна та у бригаді ім. В. Чапаєва, яка об’єднувала добровольців із Центральної Європи та Балканського півострова.
Бійці, командири, політпрацівники українського походження у складі цих та інших інтернаціональних бригад восени 1936 р. боронили Мадрид, воювали під Гвадалахарою, на інших фронтах.
Створення Української роти інтербригад імені Тараса Шевченка
8 липня 1937 року з українців у складі 13-ї міжнародної бригади ім. Ярослава Домбровського була створена Українська рота інтербригад ім. Тараса Шевченка. Оскільки в інтербригадах зібралися представники різних націй, то в шевченківській роті, крім українців, були білоруси поляки та іспанці.
Українці, з яких була сформована рота, переважно були прихильниками КПЗУ (Комуністична партія Західної України). За іронією долі, у 1938-му виконком Комуністичного інтернаціоналу, підконтрольного СРСР, розпустив КПЗУ – через те, що керівництво нею нібито захопила «фашистська агентура». Багато членів КПЗУ, які належали до партії, були репресовані.
У зв’язку зі створенням роти, її боєць Юрій Великанович (член КПЗУ, редактор і кореспондент видань бригади) у бригадній газеті «Домбровщак» писав: «Українці, пов’язуючи сучасне з героїчною боротьбою минулої доби, створили компанію імені Тараса Шевченка[…]. В’язень царських казематів, засланець диких степів, переслідуваний і зненавиджений властями поет піднімається на широких полях Іспанії».
Там же він зазначив, що «перша компанія ім Тараса Шевченка з честю виконає його «Заповіт» у боротьбі за свободу і культуру».
Першим командиром роти став білорус Станіслав Томашевич, заступником командира роти – робітник-українець із Франції Павло Іванович. Політкомісаром роти – білорус Назар Дем’янчук.
Бойове хрещення шевченківців
Бойове хрещення рота пройшла у липні 1937 р. на фронті під Брунете на захід від Мадрида. У складі бригади вона атакувала укріплені позиції франкістів в районі Вілья-Франко-дель Кастільо і Романільос. Після того, як наступ видихнувся, перейшовши до оборони, разом із побратимами по зброї – ротою імені Адама Міцкевича, шевченковці вщент розбили добірну марокканську кінноту. У цих жорстоких боях рота здобула перемогу навіть попри те, що втратила майже половину свого особового складу.
Після боїв під Брунете 13-а інтербригада, у складі якої воювали шевченковці, була виведена з фронта у тил на доукомплектування.
Поповнення добровольців не вщухало, нові солдати прибували з України та Європи, навіть з в’язниць. Приміром цього є втеча у травні 1937-го з дубенської тюрми втекли до Іспанії Дмитро Захарук із Жаб’є (нині Верховина) на Станіславщині й Симон Краєвський із Руслова на Дубенщині.
На Арагонському фронті
Після поповнення новими добровольцями рота відважно воювала під Сарагосою на Арагонському фронті, де їм протистояли регулярні італійські війська.
25 серпня 1937 року в Арагоні українська рота відзначилася тим, що зуміла прорвати оборону та вклинитися у тил противника на 10 км, захопивши декілька його укріплень, але через рішучий контрнаступ франкістів опинилася в оточенні. В цих кровопролитних боях, у випаленій сонцем місцевості, з нестачею їжі та питної води, не маючи достатньо боєприпасів, рота проявила надлюдську мужність і героїзм, змогла вирватися з оточення та повернулася до своїх, знову зазнавши великих втрат.
Надалі на Арагонському фронті українські добровольці встояли навіть під безперервними бомбардуваннями з повітря і навальними атаками сухопутних сил ворога. Тож командування їхньої 13-ї інтернаціональної бригади відзначало високу боєздатність шевченківців, часті вилазки й контратаки та вміння боротися з танками. Бойові заслуги роти були відзначені наказами й Генерального комісаріату інтербригад.
Як і належить українцям, бійці роти відрізнялися також співучістю, знайомлячи з українською піснею іспанців та підбадьорюючі нею у походах своїх соратників.
З кінця 1937 р. в роті почала виходити газета «Боротьба», дуже популярна серед солдатів. Командир роти С. Томашевич в одній із статей писав:
«З погляду бойової підготовки рота ім. Тараса Шевченка стоїть дуже високо завдяки досвідові значної частини товаришів, які вже раніше відбували військову службу в інших арміях. Маємо українських офіцерів, таких як поручики Іванович і Литвин, маємо українських сержантів і капралів… В іспанських селах і містах часто лунає прекрасна українська пісня — то йде рота ім. Тараса Шевченка. І під час тяжких переходів командир батальйону звертається до шевченківців: «А може, українці заспівають?» Гримить могутня пісня, а тяжкий перехід стає легшим».
В газеті вміщалися матеріали, присвячені Т.Г.Шевченку, чия творчість і життя надихали бійців на героїчну боротьбу. В статті «Кріпак-поет» розповідалося про твори великого Кобзаря, про його внесок у справу визволення свого народу, про любов українства до свого співця, повагу до нього в усьому світі.
«Шевченко помер, — писав невідомий автор статті, підписаній ініціалами С.П., — але ідея його не вмерла, ідея жива». Стаття закликала боротися «за іспанський народ, за демократію, за право на життя, за перемогу над фашизмом». В іншому матеріалі «Поміж своїх» за підписом Василь Доброволець газета розповідала про звитяжний шлях роти ім. Тараса Шевченка, з глибокою симпатією говорилося про побратимів — поляків, іспанців, бійців інших національностей роти. Підкреслювалося, що бойові дії роти ім. Тараса Шевченка підтверджують її право носити ім’я славного поета, захисника всіх пригноблених і поневолених.
Вісті про подвиги бійців-інтернаціоналістів йшли далеко за межі Іспанії, служили взірцем, викликали захоплення й гордість на західноукраїнських землях. За прикладом шевченківців, до Іспанії, через паризький центр, який очолював відомий у майбутньому лідер антифашистського руху в Югославії Йосип Броз Тіто, прибували нові й нові сотні добровольців. Наприкінці 1937 року група волонтерів-українців, що перетнули Піренеї, писала у бригаду ім. Домбровського і в роту ім. Тараса Шевченка:
«Ми вже на іспанській землі… Поспішаємо до вас… Поспішаємо поповнити ваші поріділі ряди… Зараз, коли настав час боротися за інтереси трудящого люду, поспішаємо на допомогу. Вже здалеку говоримо вам: «Держіться! Слава борцям! Слава героям бригади ім. Домбровського! Слава братам з компанії імені Т.Шевченка! За вашу і нашу свободу!».
А на базі для новоприбулих інтербригадивців в Альбасете видавався бюлетень українською мовою «Вісті із Західної України». Епіграфом до бюлетеня стояли слова Т.Г.Шевченка:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте».
На Сарагоському фронті
У грудні 1937 — лютому 1938 у гірській місцевості, де окремі вершини сягали двох тисяч метрів, рота приймала участь у наступі на Теруель, вела бої за високе гірське пасмо Сьєрра-Кемадо. В умовах сніжної хуртовини шевченковці змогли вийти у тил франкістам, та спільною атакою з обох сторін прорвати оборону та зайняти висоти, захопивши багато гвинтівок, гармат, вантажівок. Закріпившись на нових позиціях, через нестачу авіаційної та артилерійської підтримки, а також загальну слабку координацію між силами республіканців, подальший наступ виявився неможливим. Сили роти, які готувалися до наступу, виявилися неготовими до оборони. Послідував контрнаступ елітної марроканської кавалерії, який призвів до того, що частина роти була оточена та знищена.
В боях за висоти Сьєрра-Кемадо зокрема загинули командир роти Томашевич, авторитетний серед бійців комісар роти Назар Дем’янчук. Після відступу роти на старі позиції вона була виведена на короткочасний відпочинок.
І вже в березні 1938-го рота в складі своєї бригади вела важкі оборонні бої на Сарагоському фронті. Після відступу, під натиском франкістів, шевченківці тільки оточення проривали чотири рази та організовано вийшли до міста Каспе. Обороняючи висоти біля міста, рота, під постійними бомбардуванням, героїчно відбивала численні атаки фашистів та постійно контратакувала, не втрачаючи бойовий дух. В цих боях полягли новопризначений командир роти Станіслав Воропаєв та політкомісар Симон Краєвський
Під час короткого перепочинку між боями бійці роти допомагали іспанським селянам збирати врожай, ремонтувати школи і шкільне обладнання, збирали кошти для іспанських дітей-сиріт.
Своїм прикладом і палким словом, добровольці з України ще й цементували лави республіканців. Коли ті почали панічно втікати на одній з ділянок фронту, гублячи зброю, амуніцію й навіть верхній одяг, перекладачка Марія Фортус, зарепетувала до них:
– Хто вас кастрував?!
– Як кастрував? – зупиняються ошелешені іспанці.
– Коли б ви не були кастровані, то були б чоловіками і не тікали з поля бою.
Згоравши від сорому, солдати повернулися у бій і таки зупинили наступ ворога.
Останні бої роти на Каталонському фронті
У травні 1938 року територію республіканців було розрізано на дві частини – Каталонія, в результаті відступу республіканців з Арагону, була відрізана від центральної частини Іспанії. Виправити становище, коли Каталонський фронт опинився в оточенні, планували за допомогою нового наступу. В липні–вересні 1938 р. рота брала участь у запеклих боях на Каталонському фронті. Новим командиром став Михайло Литвин, політкомісаром став Олександр Мельниченко.
Форсувавши ріку Ербо, рота успішно прорвала оборону націоналістів та зайняла Корберу-де-Ебро. Подальший наступ захлинувся через постійні прибуття резервів націоналістів. Через великі втрати, шевченківців вивели у тил та після відпочинку знову повернули на фронт. Вже у вересні у тяжких боях шевченківці котрий раз опиняються в оточенні, але цього разу майже фатально, зазнавши таких втрат, що можна говорити о мало не повному знищенні роти.
Командування бригади знову відзначало високу боєздатність шевченківців, які дотримувались правила «Шукай ворога», проводили часті вилазки і контратаки, вміло боролися з танками.
У тяжких боях у наступі на р. Ебро загинув редактор ротної газети Шистера. Його наступником призначили Великановича, однак і він загинув у бою 4 вересня 1938 року.
Завершення бойового шляху
Для шевченківців війна завершилася 28 вересня 1938 року, коли республіканський уряд Іспанії опублікував постанову про виведення інтербригад із цієї країни. Дипломати серед держав-посередниць запевняли, що у відповідь франкісти відмовляться від допомоги своїх німецьких та італійських союзників.
Коли ж 28 жовтня у Барселоні відбулися урочисті проводи інтебригадівців, іспанці і каталонці обдарували українських добровольців квітами, що залишали Іспанію, прославляючи своїх героїв.
Вдома на них чекали польські жандарми та сумнозвісний польський концтабір Береза Картузька (створенийв 1934 році, як місце позасудового інтернування супротивників режиму санації у Польщі). Польща заборонила, під загрозою втрати громадянства, польським громадянам брати участь в іноземних військових організаціях без санкції уряду. Комуністичні погляди та членство в КПЗУ багатьох інтербригадивців ставали приводом для ще більш жорстоких репресій. Режим санації в ІІІ Речі Посполитій по відношенню до українців, та й взагалі до національних меншин, був украй жорстким і аж ніяк не толерантним.
Тих інтербригадівців та членів на той час вже забороненої КПЗУ, які виїжджали до СРСР, також чекали репресії та розстріли за їхню незгоду з політичним вектором радянської влади й денаціоналізацією українців.
Відомий український історик Ф.П.Шевченко, який першим дослідив історію роти ім. Тараса Шевченка, писав, що її бійцями:
«…були люди, сповнені героїзму, самопожертви, вони проливали свою кров, віддавали своє життя за світле майбутнє людства. Бойовий шлях роти ім. Тараса Шевченка в боротьбі проти фашизму в Іспанії — один з кращих пам’ятників великому поетові-революціонеру».
Це — яскравий приклад бойового побратимства українців і поляків у боротьбі «за вашу і нашу свободу». Традиції дружби, порозуміння в спільній боротьбі з гнобителями, які фактично започаткував наш Кобзар, знайшли продовження вже у 30-ті роки ХХ століття.
Громадянська війна в Іспанії стала великим політичним конфліктом та її особливістю була здатність людей різних націй та народностей об’єднуватися проти фашизації Європи, виходити за межі національних кордонів.
Сам факт, що тисячі людей з 54-х країн були готові покласти життя та їхали боротися за нове й краще майбутнє, мав колосальне морально-політичне, пропагандистське значення у боротьбі з фашизмом. Виступивши єдиним фронтом, попри всі розбіжності, світова лівиця в обличчі інтербригадистів показала, що боротьба проти фашизму має бути міжнародною справою — справою чесних людей усіх національностей, що стали пліч-о-пліч.