Чи живий український парламентаризм? Цілу низку похмурих думок викликали чутки з Верховної Ради щодо депутатів, які «стомилися» виконувати свої обов’язки на 7-ий (!) рік повноважень. Навіть Президент України висловив стурбованість можливим демаршем обранців, що свідчить про реальні ознаки політичної кризи. Але що стоїть за цим? До кризи призвели різні фактори: і периферійність нашої економіки, і своєрідний формат відносин між гілками влади, і шкурні інтереси нардепів. Криза поглибилася у зв’язку з намаганням Уряду проштовхнути податкові зміни від МВФ, а без кредиту фонду фінансування державних потреб опиняється під загрозою. Разом з тим, парламентарі втрачають мотивацію дисципліновано працювати без перспективи отримання «премій» у конвертах. Однак усі ці проблеми видаються лише симптомами більш глибокої хвороби: олігархічний капіталізм вичерпав себе, а парламент не може провести ті реформи, які відповідали б інтересам суспільства.

Що вимагає МВФ

Навколо нового траншу МВФ у $8,1 млрд точиться жвава дискусія: йдеться про впровадження ПДВ для ФОПів, податки на торгівлю через платформи типу OLX, непідйомні для населення «ринкові ціни» на електроенергію та ще багато рішень, які можуть загнати український народ у боргову яму, вихолостити саму ідею соціальної держави та, відповідно, послабити спроможність боронити свій суверенітет.

Уряд подає схвалення програми від МВФ як просто доказ гарних відносин зі світом. Але за цими заявами ховається інша реальність: економічна політика країни дедалі більше визначається не суспільним запитом, а вимогами зовнішніх кредиторів. І саме в той момент, коли мільйони людей втратили житло, доходи і відчуття захищеності, державу спонукають рухатися шляхом жорсткої економії. Ці зміни можуть найбільше нашкодити малозабезпеченим, хоча також негативного впливу зазнає малий бізнес. 

Особливо показовою є реакція українського політичного істеблішменту на ці вимоги. Парламент, який мав би бути майданчиком представництва інтересів суспільства, фактично самоусувається від відповідальності. Депутати не готові відкрито голосувати за антисоціальні рішення – такі, як посилення податкового тиску на ФОПів замість великого капіталу.

Щоправда, категоричне заперечення ідеї підвищення податків для бізнесу слабко корелюється з реальністю: війна створює об’єктивні передумови для фіскальної мобілізації. Якщо депутати хотіли б уберегти малих підприємців і самозайнятих, то мали б виступати за належне оподаткування великого капіталу. Але жодних альтернатив планам МВФ вони не висувають.

Криза легітимності вже тут?

Посилює небажання голосувати за ініціативи від уряду (які написані, звісно, за кордоном) інстинкт самозбереження парламентарів. Уряд хоче перекласти на них відповідальність за негативні наслідки від ухвалення пакету новацій від МВФ.

За неможливістю зібрати голоси стоїть й інше пояснення: через увагу НАБУ і САП до народних депутатів вони припинили отримувати доплати в конвертах, через що їх мотивація голосувати кудись поділася. Таке пояснення слушне, бо складається депутатський корпус аж ніяк не з ідейних людей, а з корисливих егоїстів.

Постає питання про те, наскільки легітимним є сам парламент. Цей набір індивидів і близько не представляє народ, що жертовно бореться і працює. За роки вторгнення українське суспільство зазнало глибокої трансформації й обросло безліччю героїв та героїнь, але у ВР засідають ті ж недалекі прислужники капіталу. 

Особливо вражає повна відірваність парламенту IX скликання від робітничих верств: вони взагалі не беруть до уваги інтереси найманих працівників, які роблять внесок для збереження держави і з середовища яких переважно походять військові. Проявом цього є наступне: якщо на рахунок неприпустимості підвищення податків для бізнесу у Раді є консенсус, то голосів на захист працівників майже не чути. Показовим є ставлення до нового Трудового кодексу України, що був практично одностайно схвалений на засіданні профільного комітету. Сакралізація прав підприємців і зневага до проблем працівників – це чіткий маркер того, яким класам служать всі фракції ВРУ.

Глобальна картина

Отже, цей парламент неспроможний генерувати прогресивні ідеї й нечутливий до болю простих людей, а його дієздатність під сумнівом. Наведене робить Україну вкрай вразливою в контексті поточних викликів. Лише усвідомлення тотального несприйняття соціумом ринково-лібертаріанських ідей змушує членів парламенту утримуватися від голосування за закони, відверто вигідні роботодавцям або кредиторами. Певну обачність депутати змушені проявляти через відновлення трансляцій засідань ВРУ, що є важелем демократичного контролю. 

Спад промисловості в поєднанні з антиробітничим курсом влади змусять погодитися на вимоги МВФ, можливо й менш радикальні за поточні. Враховуючи намагання зберегти недоторканність майна капіталістів, Україна гостро потребує зовнішнього фінансування.

На цьому тлі нова програма МВФ не вирішує ключову проблему – боргову залежність. Вона її закріплює. Україна далі рухається траєкторією, де нові кредити спрямовуються на обслуговування старих, а питання списання зовнішнього боргу відкладається.

Додатково ситуацію ускладнюють глобальні фактори. Ескалація на Близькому Сході, включно з війною США проти Ірану, підштовхує до перегляду санкційної політики та повернення російських енергоресурсів на світові ринки. Це послаблює позиції України і зменшує її переговорну суб’єктність, роблячи залежність від зовнішнього фінансування ще глибшою.

У підсумку ми маємо замкнене коло: Уряд набирає нові кредити, соціальна ціна цієї політики зростає, а парламент має лише схвалювати нав’язати ідеї й тим самим йти проти інтересів більшості населення. Але найбільші проблеми створює Кабмін, що відверто здає інтереси України корпораціям, позбавлений будь-якого публічного контролю і, як показали останні події, не спирається на коаліцію. Якщо депутати прагнуть перезавантажити систему, то мають поставити питання про зміну Уряду, який безконтрольно заганяє країну в глухий кут.

Шляхом альтернативи

Оскільки вибори наразі неможливі, то вихід із цієї кризи лежить у двох площинах.

По-перше, це відставка Кабінету Міністрів України в поєднанні з радикальною демократизацією. Існуючий склад Кабміну пронизаний агентами олігархічного й транснаціонального капіталу. Показовою є історія з прем’єркою Юлією Свириденко, яка отримує гонорари від Київської школи економіки, вищі за її зарплату. Обрання нових міністрів має поєднуватися з відкритим обговоренням кандидатур на засіданнях парламентських комітетів з обов’язковим допуском представників працівників. З метою зниження ризиків, викликаних концентрацією влади в руках простроченого парламенту, слід здійснювати (1) передачу реальних механізмів впливу на рівні громад, (2) залучення трудових колективів до управління стратегічними підприємствами, (3) відмова від ухвалення соціально значущих рішень без погодження із профспілками.

По-друге, припинення співпраці з МВФ і активізація внутрішніх резервів економіки. Лише в 2025 році Україна спрямувала сотні мільйонів доларів на повернення боргів МВФ. Якщо держава відмовиться від повернення цих позик, то співпраця з фондом ймовірно опиниться під питанням. У такому разі життєво необхідно провести оздоровлення економіки шляхом її соціалізації: мова про прогресивне оподаткування прибутків, перехід стратегічних підприємств у державну власність (позитивний приклад «Укрнафти» є орієнтиром) та жорстке обмеження винагороди топ-менеджменту монополій (мільйонні заробітки, як у гендиректора «Укрпошти», руйнують фундамент справедливості). Отримані кошти повинні бути спрямовані на створення високооплачуваних робочих місць, реіндустріалізацію та потреби ЗСУ.

Лише поєднання цих двох напрямків здатне розірвати логіку залежності, в якій Україна сьогодні опинилася. Без демократичного контролю через політичне представництво робітничих колективів знизу будь-які «реформи» залишатимуться інструментом перерозподілу на користь великого капіталу, а без зміни економічної моделі навіть найширша політична участь не дасть відчутного результату для більшості, тобто саме для робітни_ць.

Сьогоднішній курс, нав’язаний під виглядом «стабілізації», фактично консервує нерівність і перекладає тягар війни на тих, хто вже заплатив найвищу ціну. Немає місця та часу на ілюзії: або подальше занурення у боргову залежність і демонтаж соціальної держави, або формування альтернативи, що спирається на інтереси праці, суспільну солідарність і реальний економічний суверенітет.

І цей вибір не може бути делегований ні уряду, ні міжнародним інституціям. Він має стати предметом політичної боротьби всередині країни – боротьби за те, хто і в чиїх інтересах визначатиме майбутнє України.

Віталій ДУДІН,
«Соціальний рух»