Французьке трудове законодавство з перших років свого заснування було оформленням у вигляді, насамперед, державних нормативно-правових актів як результату соціального протистояння між працівниками та роботодавцями. За традицією ні про який сталий баланс сил мова не йшла. І одразу після затвердження правил гри у сфері трудових відносин негайно починався їх перегляд, заснований на революційному дусі французьких профспілок, котрі непримиренно вимагали від капіталу все нових й нових поступок. Результатом такої невпинної боротьби став Трудовий кодекс 1910 року – єдиний на той час кодифікований документ, що врегулював трудові відносини. З цього моменту позиції лівих сил у Франції лише підсилювались, а трудові стандарти місцевих трудящих були найкращими у світі.

Становлення моделі

Економічне зростання після Другої світової війни прискорило динаміку соціального ліфту серед французів у бік їх зайнятості в кваліфікованих та високооплачуваних сферах. Тому вже наприкінці 60-х років ХХ ст. важко було знайти француза готового працювати за заробітну плату фабричного робітника. І саме тут у нагоді стали колишні французькі колонії (Алжир, Туніс, Марокко, Сенегал, Камерун), у певній мірі завдяки природним та людським ресурсам яких економічне посилення Франції уможливилось. У 70-і роки ХХ ст. Франція відкрила кордони для більшості з цих колоній. Відкрила певна річ не для того, щоб вибачитись за роки пригнічення, а для того, щоб продовжити експлуатацію населення цих країн. Однак тепер вже на своїй території. Виснажені тривалими економічними та політичними кризами у постколоніальний період громадяни переважно мусульманського віросповідання ринулись до Франції у пошуках кращого майбутнього для себе та, насамперед, для своїх дітей.

Виконуючи переважно брудну та важку працю за оплату у рази меншу, ніж корінні французи, мігранти, приймаючи місцеві правила життя,  очікували, що їх нащадки визнаватимуться повноправними громадянами, як у політичними, так і у соціально-економічному відношенні. Однак закони асиміляції не спрацювали, а соціальний ліфт продовжував працювати переважно тільки для корінних французів, залишаючи емігрантські покоління (навіть тих, хто отримав французьке громадянство) поза благами життя середнього класу.

Початок сегрегації?

У 1973 році піддався трансформації Трудовий кодекс Франції, нова редакція якого була спрямована саме на розрізнення правового регулювання праці «новоприбулих» робітників та місцевих «привілейованих» білих комірців,  поглибивши диференціацію регулювання умови праці залежно від галузі та професії. Зрозуміло, що протестам щодо цих змін не було місце: мігранти мало про них здогадувались, а французів все влаштовувало. І поки у першої та навіть другої генерації мусульманських мігрантів жевріла надія та залишалась ілюзія на повноцінну інтеграцію у французький соціум ніякої масової радикалізації ісламу через так зване «зіткнення культур» не проходило, а соціальна риторика рідко характеризувала їх як «ледачих» та «грубих» чужинців. Проте, коли і третє покоління не побачило перспектив у своєму прийдешньому, раціональні стимули до сумлінної праці та правової слухняності були втрачені, а замість цього почав відроджуватись ірраціональний захисний механізм від жорстокого світу «невірних». Таким механізмом став іслам, специфічною рисою якого поза територією природного розповсюдження є радикальність у поглядах та діях. З тих пір, відмова від трудової зайнятості та життя на допомогу із безробіття – невід’ємний атрибут мусульманського способу життя у Франції навіть для нещодавніх переселенців, які з першого дня перебування в емігрантських кварталах потрапляють у замкнуті етнічні спільноти з явно вираженим антагоністичним відношення до країни проживання.

І коли раз за разом, з року в рік знищувались людські очікування та мрії, важка праця не винагороджувалась відповідним просуванням соціальними щаблями, більшість корінних французів насолоджувалась своїм положенням внутрішніх домініонів. Не здогадувались вони при цьому про наслідки зневажання осіб, які здійснюють за них усю брудну роботу, та їх роль у відновленні позицій капіталу.

А справа у тому, що залучення на ринок праці дешевої робочої сили у вигляді трудових мігрантів, а також перенесення частини французького виробництва до країн третього світу, обумовило ситуацію виштовхування з трудової сфери значної кількості випускників університетів. Небажання молодих освічених французів йти на низькооплачувані некваліфіковані роботи та працювати там пліч-о-пліч з мігрантами окреслило їх орієнтацію на тимчасову працю. Це невдовзі створило диспропорцію у зайнятості між поколіннями та визначило зростання молодіжного безробіття, у наслідок чого відбулося ослаблення профспілкового руху через суттєве зменшення членства в них (на сьогодні у Франції тільки 11 % працівників є членами профспілок) та занепаду політичної активності молоді.
Час атаки

Для капіталу прийшов час атакувати трудові завоювання. Перший тактичний напад на трудові права був здійснений у 2006 році за часів президентства Жака Ширака, який під виглядом боротьби із безробіттям запропонував ввести новий тип трудових договорів для молоді віком до 26 років без досвіду роботи – так званий контракт «першого найму». За цим контрактом роботодавець мав право звільнити молодого працівника без будь-яких підстав протягом перших двох років. Такий почин президента викликав обурення в учнівської та університетської молоді, які не бажали погоджуватися на «такі складні умови на початку професійного життя», що вилилось у найбільш масові з 1968 року демонстрації та протести, у яких взяло участь понад чотири мільйона осіб, страйкувала більшість вищих навчальних закладів країни. Два місяці невщухаючих протестів не пройшли дарма – закон «про перший найм» був відкликаний з парламенту.

Однак як кажуть: не було щастя, та й нещастя допомогло. Фінансова економічна криза, яка насувалась світом, утворила просто ідеальну ситуацію для цілком легітимної лібералізації трудового законодавства шляхом обрання гіршого з двох лих: банкрутства держави або надання поступок капіталу. Обране певна річ було останнє. У 2008 році був прийнятий новий Трудовий кодекс Франції, який узаконив застосування на ринку праці таких атипових форм зайнятості (les non-standard relations de travail) як неповна та тимчасова зайнятість, зняв обмеження щодо застосування позикової праці, закріпив можливість включення до трудового договору умову про неконкуренцію (clause de non-concurrence), коли після завершення трудових відносин працівнику забороняється найматись до конкурентів компанії, та умову про мобільність (clause de mobilité), що дозволила роботодавцю переводити працівника без його згоди на інше робоче місце та у іншу місцевість у разі залишення тієї самої трудової функції. Крім того, стаття L1235-3 ТК Франції надала право роботодавцю відкупатись від працівників, яких він воліє звільнити без належної підстави, шістьма місячними окладами.

Можливо саме прийняття нового компромісного ТК й було точкою неповернення до держави загального добробуту, а можливо й з того часу почався відлік часу до ліквідації П’ятої французької республіки. Оскільки далі наступ капіталу підсилився у рази. При чому наступ прийшов звідки його не дуже й то чекали…

Незвична роль соціалістів

У 2016 році за президентства Франсуа Олланда (соціаліста за партійною належністю) до парламенту міністром праці Ель Комрі була внесена нова редакція Трудового кодексу Франції. Згідно Закону «Про працю, модернізацію соціального діалогу та забезпеченні професійної кар’єри», яким мали вноситись зміни до ТК, суттєво звужувалась виробнича демократія, збільшувалась свобода договірного регулювання трудових відносин, містились положення про гнучке застосування робочого часу.

У ТК Франції змінювались правила укладення колективних договорів та угод, що регулюють тривалість робочого часу та часу відпочинку, які тепер повинні бути підписані профспілками, які поєднують більше 50 % працівників підприємства (проти 30 %, передбачених ТК раніше). Тобто менш представницькі профспілки були усунуті від впливу на прийняття рішень. До речі, проект ТК України пропонує схожу норму у ст. 12, де вказується, що нормативні акти роботодавця (правда вітчизняний законодавець пішов далі французького та вирішив в принципі прибрати трудові колективи від розробки рішень на підприємствах – прим. автора) видаються за погодженням найбільш представницької профспілки.

Якщо ст. L3121-18 ТК Франції 2008 року обмежувала максимальну тривалість робочого часу 10 годинами на день (при 35-годинного робочому тижні), то редакція цієї статті 2016 року допускала підвищення граничної тривалості щоденної роботи до 12 годин на день у випадках, коли це передбачено колективним договором або галузевою угодою. Відповідно у ст. L3121-21 ТК Франції з’явилось правило про можливість збільшення тривалості робочого тижня до 60 годин у виключних випадках на підставі рішення Міністерства праці Франції.

Крім того, редакція ТК Франції від 2016 року передбачила новелу у вигляді нового режиму робочого часу – régimedeforfaits, який дуже схожий із вітчизняним ненормованим робочим часом. Цей режим згідно ст.ст. L3121-53-L3121-69 ТК Франції закріплював можливість включення до трудового договору умови про залучення працівника до роботи понад нормальної тривалості робочого часу без додаткової оплати (вітчизняний проект ТК у ст. 156 навіть не каже про волевиявлення працівника щодо такої умови, дозволяючи безоплатно переробляти за вказівкою роботодавця або без такої, коли це необхідно через виробничі причини, – прим. автора).

Результатом розгляду парламентом наведених змін звісно стали чотирьохмісячні акції протесту, в яких приймали участі профспілки, громадські активісти, молодь. І варто визначити, що вони нічого не принесли. Справа навіть не в тому, що той самий час у Франції приходив футбольний чемпіонат Європи, який набито мав відволікати від реформ трудового законодавства звичайного громадянина. А справа у тому, що у суспільстві не знайшлося сили, здатної мобілізувати населення на масові демонстрації та страйки. До того ж дуже низькою була спільність та узгодженість дій тих, хто все ж таки знайшов у собі наснагу виступити за трудові права.

Тріщина в солідарності

Профспілки були розділені на два табори: які проголошували себе противниками реформ трудового законодавства (CGT, FSU, FO, Solidaires та ін.), які зайняли помірну позицію (здебільшого профспілки працівників бюджетної сфери) і призивали вдатись до активної діяльності після сезону відпусток (за цей час державним службовцям підвищили заробітну плату, а викладачі коледжів та університетів також отримали «своє» за відсутність реальної боротьби). Ще профспілкам довелося зіштовхнутися з тим фактом, що більшість населення не бажає введення цього закону, але й з пасивністю сприймає заходи щодо організації масових страйків.

Молодь, на майбутньому якої законопроект Ель Комрі поставив велике питання, як завжди швидко зайнялась, але її багаття дуже швидко перекинулось на інші проблеми, окрім відзиву закону про зміни ТК з парламенту. Так, французькою молоддю була активно підтримана діяльність так званого «Нічного стояння» (Nuit Debout), котре більшою мірою стало комунікаційною платформою невдоволених глобальним станом речей (аж до питань дискримінації трансгендерних людей на ринку праці), аніж організованим суспільним рухом спротиву небажаним локальним змінам. Ця інертність a priori рушійних сил разом із застосованою тактикою підкупу та розділення можливих учасників протесту призвели до того, що одна з наймасовіших акцій у Парижі, присвячених критиці законопроекту Ель Комрі зібрала лише 13 тисяч маніфестантів (всього у 2016 році на вулиці міст для вираження незгоди з реформами виходило 400 тисяч французів), що порівняно з демонстраціями незгоди десятирічної давнини як крапля у морі.

Слід відзначити, що політичні гравці, зацікавлені у здійсненні реформи трудового законодавства, діяли дуже обережно, особливо після того як законопроект не набрав потрібної кількості голосів через відмову приймати участь у голосуванні «лівого крила» французького парламенту. Однак у Франції на такий випадок схований туз у кармані – так званий «імперативний мандат» уряду, який згідно ст. ст.49-3 Конституції дозволяє приймати закони без участі парламенту шляхом підпису прем’єр-міністра та президента.

Отже, законопроект Ель Комрі став частиною Трудового кодексу Франції, протести проти його прийняття у позапарламентський спосіб після сезону відпусток так і не відновились. Тепер капітал зрозумів, що може робити у Франції практично, що завгодно. Варто було знайти потрібну людину, яка здійснить наступний крок. Цією людиною став Еммануель Макрон – новообраний президент Франції.

Треба пам’ятати, що Макрон – звичайний прагматичний кар’єрист, найнятий неоліберальними силами саме за свою честолюбність та безпринципність при виконанні поставленого завдання. По це й говорить професійна та політична біографія нинішнього президента Франції. Свій трудовий шлях Макрон починав як інвестиційний банкір, і напевне саме у цей період йому стало зрозуміло, що служити мамоні у часи глобалізації вигідніше, ніж народові. І скоріш за все на цьому етапі Макрон і був завербований неолібералами. Але Макрон не досяг би такого положення у французькому політикумі, якщо б не враховував загальне налаштовування виборців у Франції, які традиційно віддають перевагу лівим партіям. Звідси, тверезо оцінюючи розташування сил, з 2006 по 2009 рік він був членом Соціалістичної партії, з 2012 по 2014 рік працював заступником генерального секретаря за президентства Олланда, а з 26 серпня 2014 року був призначений міністром економіки (до речі, саме з його подачі у 2016 році був розроблений славнозвісний законопроект Ель Комрі). Надалі, відчувши розкол у французькому суспільстві, котре було розчаровано правлінням «старих» лівих та побоювалось «нових» правих, отримавши солідну грошову та медійну підтримку від неолібералів, Макрон у 2016 році створив політичний рух «Вперед!», який став нібито «золотою серединою» електоральних очікувань. Як наслідок, перемога Макрона на виборах президента була зумовлена очікуваннями консервативно налаштованого середнього класу французів на забезпечення status quo, з чим, на їх думку, не впорався представник соціалістичної партії Оланд, та острахом перед правими ідеями Ле Пен.

Ілюзії розвіюються

 

Але задоволення тієї частини французів, яка побачила у Макроні компромісного президента, тривало не довго. Вже у перший місяць свого перебування на посаді Макрон презентував Франції програму змін до трудового законодавства, які він повинен провести низьке зростання ВВП (1,2 % за 2016 рік), значний рівень внутрішнього валового боргу (213% від ВВП за перший квартал 2017 року) та неприпустимий показник безробіття (9,5 % загалом та 25 % серед молоді). На переконання Макрона, виконання ним перевиборчих обов’язків передбачає необхідність скорочення Трудового кодекс Франції у десять разів (зараз у французькому ТК налічується більше десяти тисяч статей, викладених на трьох тисячах сторінок) для надання більшою «гнучкості» місцевому ринку праці та поліпшення «інвестиційного клімату» держави, як того вимагає Міжнародний валютний фонд та ОЕСР.

Поліпшення ж «інвестиційного клімату» Франції складається у наступних напрямках трансформації трудового законодавства.

Перший напрям фокусується на проведення атомізації профспілкового руху, зниження ефективності актів соціального партнерства та громадського контролю за їх виконанням:

1) ієрархія актів соціального партнерства за юридичною перегортається з ніг на голову. Основним за юридичною силою тепер визнаватиметься колективний договір, укладений на конкретному підприємстві, а не галузеві та генеральна угоди. Певна річ ця зміна суттєво десолідарізує французький профспілковий рух, диференціює регулювання умов праці на підприємствах залежно можливості конкретного трудового колективу провести ефективні переговори з роботодавцем;

2) розробка та прийняття колективного договору на підприємстві з кількістю працюючих до п’ятдесяти не потребуватиме обов’язкової участі профспілки. Роботодавець матиме право погоджувати колективний договір безпосередньо з представниками трудових колективів. До речі, вітчизняний законодавець у цьому питанні пішов ще далі, передбачивши згідно ст. 272 проекту ТК України право суб’єктів малого та середнього підприємництва на затвердження правил внутрішнього трудового розпорядку без погодження з профспілкою чи трудовим колективом. Щоправда і самого поняття «трудовий колектив» у проекті вітчизняного ТК не міститься;

3) ліквідується профспілкова розгалужена структура, котра до останнього часу діла у французьких компаніях, у голові якої стояв комітет підприємства (comité d’entreprise), що займався загальними питаннями організації роботи; йому допомагав комітет з питань гігієни, безпеки та умов праці (comité d’hygiène, de sécurité et des conditions de travail); питанням індивідуальних проблем працівників переймались профспілкові представники персоналу (délégué du personnel), справи проведення колективних переговорів та їх підписанням були передані спеціальним делегатам профспілок (délégué syndical). Наразі ж реформи Макрона передбачають на підприємствах з кількістю працюючих більше 50 осіб злиття цих профспілкових інстанцій. Це злиття у повній мірі передбачається втілити у життя до 2020 року.

Другий напрям реформ передбачає «лібералізацію» механізму проведення звільнень працівників та пов’язаних зі звільненням явищ, що є вигідним для роботодавців у контексті кризи:

1) спрощується процедура звільнення через скорочення штату на підставі «економічних підстав» через падіння торгового обороту чи обсягу замовлень протягом певного періоду (зараз для малих підприємств цей період складає два квартали, а для великих – чотири). У цьому аспекті основні зміни стосуються скорочень у французьких компаніях, які мають зарубіжні філіали. Передбачається, що тепер не буде враховуватись середній загальносвітовий показник торгового обороту, який до останнього часу не давав проводити звільнення працівників саме материнських підрозділів компаній, які давали менший прибуток. Звісна річ відміна такого обмеження б’є по перспективам залишення на території Франції більш-менш нормальної кількості виробництва за збереження наявного рівня соціальних витрат на персонал. Францію можна привітати. Її офіційно запросили до «перегонів на дно»;

2) передбачається можливість закріплення у колективному договорі умови про звільнення за угодою сторін, а також умов які випливають з такого звільнення (додаткової грошової компенсації, професійне навчання за рахунок роботодавця, кредитування або адресні грошові виплати на відкриття власного підприємства). Раніше таких домовленостей можна було досягти виключно в індивідуальному порядку. Тепер роботодавець матиме вичерпний перелік витрат, які він може понести через розірвання трудового договору за угодою сторін;

3) встановлено мінімальний та максимальний розмір компенсації за незаконне звільнення працівника, котрий до проведення реформи межі не мав та встановлювався під час розгляду в арбітражі з трудових спорів. Нині розмір компенсації залежатиме від стажу роботи: мінімальна компенсація становитиме одну середньомісячну зарплату у разі наявності трудового стажу менш ніж один рік; максимальна компенсація не повинна перевищувати двадцяти середньомісячних окладі при стажі у двадцять вісім років та більше. Як бачимо, останні дві зміни доводять, що гнучкість може вигіднішою за регламентованість і тоді її також воліють позбутись, адже то є гнучкість на користь працівника, а не роботодавця.

Третій напрям змін за реформою Макрона стосується впровадженням у трудове законодавство декількох видів атипових трудових договорів.

Насамперед, визначальним нововведенням варто визнати появу так званого «проектного договору», який з формальної точки зору є трудовим договором, укладеним на невизначений строк. Але насправді відсутність конкретних строків не означає його безстроковість – договір припиняється при завершенні роботи над конкретним об’єктом, наприклад, будівельним. З сутнісного боку такий договір є ближчим до цивільно-правового договору підряду з розстрочкою платежі, дія якого закінчується при досягненні результату роботи. Однак для роботодавців, особливо у сфері будівництва, цей «проектний договір» звісно спростить процедуру звільнення, найнятих суто на окремий об’єкт, працівників.

Що стосується «розрекламованої» відміни 35-годинного робочого тижня, то Макрон номінально не чіпав це практично сакральне досягнення лівого руху Франції. Водночас його реформи передбачають можливість збільшення тривалості робочого тижня з 35 до 46 годин відповідно до колективного договору. А якщо враховувати зміни, що передбачаються, у комплексі, то не виключено, що перехід до 46-годинного робочого тижню може на практиці відбутись вже у недалекому майбутньому.

Закономірний фінал

22 вересня 2017 року усі наведені зміни до ТК Франції були прийняті. При чому Макрон одразу дав зрозуміти, що він збирається проводити законопроекти про реформу ТК не через рішення парламенту, а власним указом та розпорядженням уряду. Це Макрон і зробив, незважаючи на виступи мітингуючих, які з 12 вересня у Парижі та інших великих французьких містах пройшло більш ніж 200 протестів проти трудової реформи президента. За різними даними у цих акціях взяло участь від 60 тисяч до 400 тисяч французів. Таке розрізнення у цифрах, на жаль, жодним чином не свідчить про дійсне протистояння тиску капіталу на права трудящих. Та й про яке протистояння можна говорити, коли одна з головних профспілок країни – Французька демократична конфедерація праці (Confédération française démocratique du travail, CFDT) – дистанціювалась від спротиву реформам Макрона та й навіть активно закликала французів не брати участь у демонстраціях. Ця позиція CFDT була продиктована наявністю домовленості між ними та Макроном, що стосувалась поступки щодо вихідної допомоги, яку президент пообіцяв збільшити на 25 % разом із зменшенням мінімального стажу роботи, котрий дає право на отримання вихідної допомоги. Як бачимо, капітал завжди може знайти підхід до бюрократизованої профспілки, що існує виключно для власного відтворення та улаштування спокійного життя своїх голів. Так само в Україні «кишенькова» Федерація профспілок України називає антинародний проект ТК України таким, що розширює права трудящих, а взамін отримує презент від законодавця у вигляді заборони звільнення через скорочення профспілкових посадовців без  попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоящого виборного органу профспілки.

Непримиренними залишаються Загальна конфедерація праці (Confédération générale du travail, CGT) Філіпа Мартінеса, у складі якої налічується 710 тис. членів, соціалістична профспілка Force Ouvrière (300 тис. членів), ліворадикальна профспілка Solidaires (SUD) та студентська організація Unef. Саме від їх активності залежатиме майбутнє трудових прав у Франції. А поки на прикладі Франції явно проглядається, що маніпуляції капіталу політичною системою досягли такого ґатунку, який дозволяє проводити у реальність прийняті у кулуарах рішення у незалежності від того, хто формально знаходиться при владі: «старі» ліві, неоліберали чи «нові» праві та чи можуть профспілки швидко мобілізувати частину своїх членів на протести.

Варто відзначити, що у плані реалізації неоліберального проекту в Макрона не дуже багато часу, поки французьке суспільство знаходиться у нокдауні через неочікуване нехтування їх інтересами та неорганізованість лівих сил в їх відстоюванні. Насамперед, варто говорити про перспективи політичної партії «Непокірлива Франція», лідер якої Жан-Люк Меланшон набрав у першому турі президентських виборів близько 20% голосів, та не варто забувати і про решту лівиці. Саме тому практично одразу після підписання пакету реформ трудового законодавства Макрон, виступаючи у Сорбоні, виказав потребу у створенні посади міністра фінансів Європи та загального бюджету Єврозони, а також закликав Німеччину підтримати його реформи і запропонував, щоб до кінця 2024 року дві країни повністю інтегрували свої ринки та корпоративні правила. Ці заяви, зроблені президентом Макроном, насамперед, сакралізують включення Франції до глобального ринку, у тому числі до глобального ринку праці, зі всіма його ризиками та небезпеками для трудящого населення країни, чиї доходи та соціальні гарантії зменшуватимуться пропорційно до поліпшення індексу «інвестиційної привабливості».

Пересторога українцям

Слід зауважити, що Франція не є першою та не буде останньою країною, в якій капітал здійснює наступ на трудові права, використовуючи антагонізми ринкової системи, нерівномірність міжнародного розподілу праці, ослаблення солідарності трудящих, політичні компроміси між «старими» соціалістами та неолібералами. Процес надання трудовому законодавству так званої гнучкості був започаткований ще у 80-і роки ХХ ст. в США «рейганомікою» та антилейбористською політикою М. Тетчер у Великобританії, а продовжився у країнах соціалістичного табору після розпаду СРСР. Американські та британські реформи за відсутності у цих країнах кодифікованих нормативно-правових актів про працю були спрямовані, насамперед, проти профспілкового руху та зменшення впливу колективних договорів та інших угод у сфері соціального партнерства. У свою чергу, пострадянські реалії сформували парадоксальну ситуацію, коли при чинному Кодексі Законів про працю була ліквідована система контролю над його додержанням, котре до сих пір здійснювала у централізованому порядку держава, а профспілки виконували місію партійного осередку на виробництві.

Тому як французам, так і українцям, яких очікує схожа неоліберальна реформа трудового законодавства, потрібна негайна та повна консолідація навколо системного протесту проти неоліберальної капіталістичної системи, яка у своїй основі закладає соціальну нерівність, посилення злиднів та експлуатації. Українцям потрібно пам’ятати, що відкладаючи соціальний рух у власній країні на потім, вони розмивають його орієнтири. Адже почата лібералізація трудових стандартів у їх останньому бастіоні – Європі – навіть протягом декількох десятиліть може залишити від них тільки примару минулого. Так само як у «Зоряних війнах» через 20 років після падіння республіки та воцаріння імперії ситів про джедаїв ходили виключно легенди, так і про впливові рухи лівих сил через дві декади можуть лишитись тільки спогади. І коли сполохне нова надія – нікому не відомо…

Денис НОВІКОВ,
к.ю.н. з трудового права, Харків