Вже 12 років Україна бореться за свою незалежність проти імперської агресії. Більшу частину цього часу війна тривала у форматі гібридної, а рівно 4 роки тому вона набула форми повномасштабної війни, яку російська армія розпочала з обстрілу майже всіх прикордонних міст України, запустивши сотні ракет по військовій та цивільній інфраструктурі. Україна обрала нелегкий шлях захисту своєї свободи, яким вона крокує далі.

За ці роки стало остаточно зрозуміло: йдеться не про «конфлікт» чи «непорозуміння», а про цілеспрямовану загарбницьку війну, метою якої є знищення української держави та встановлення маріонеткової влади. Українська армія змогла зупинити путінський бліцкриг та довести, що ми спроможні протистояти імперіалістичній навалі. За цим стоїть подвиг робітничих мас, які часто почувалися безправними у власній країні, але по факту стали кістяком війська. Водночас ми завдячуємо нашому виживанню допомозі людей з усього світу, яка змусила осмислити дивовижну силу солідарності.

Стан війни сьогодні визначається її затяжним і виснажливим характером. Росія веде війну на знищення, системно здійснюючи воєнні злочини: катування, депортації, викрадення дітей, цілеспрямовані обстріли по житлових кварталах, лікарнях, школах, енергетиці та транспорту. Це не побічні наслідки, а усвідомлена стратегія терору, адже російська армія не здатна перемогти ЗСУ на полі бою. Попри величезну втому і брак людей, українські воїни стримують наступ окупантів і подекуди контратакують. Але наближення загарбників до таких міст як Запоріжжя не може не викликати тривоги. На жаль, Кремль все ще має значно більші можливості по нанесенню далекобійних ударів, чим постійно користується. 

Водночас війна глибоко вразила соціальну сферу та громадянське суспільство. Гострий дефіцит житла та гідної роботи доповнюється недієвою соціальною підтримкою. Нерівність і соціальну вразливість відчувають мільйони людей, особливо мешканці прифронтових регіонів. Усвідомлення всієї недосконалості соціальної політики держави спонукало людей проявляти солідарність: постали волонтерські ініціативи, активізувалися профспілки та інші горизонтальні рухи взяли на себе значну частину відповідальності за підтримку суспільства. Протестна енергія спрямовується не лише на гуманітарну діяльність, а й на конфлікти з чітким соціальним змістом, які виявляють збої в системі.  

Прагнучи якнайшвидшої перемоги України, ми критично оцінюємо ліберально-ринковий курс правлячої еліти. Прагнення максимізувати вигоду для корпорацій тут і зараз шкодить стратегічним інтересам України, які полягають у модернізації промисловості, забезпеченні повної зайнятості та згуртуванні суспільства. Заохочення імпорту, дерегуляції та свободи капіталу не дасть розбудувати стійку економічну систему, яка би забезпечила перевагу над окупантами.

Ворог був і буде жорстоким, але найбільший ризик для України – це забути про справедливість, бо за цим слідуватиме розбрат і зневіра. Периферійний капіталізм, оповитий корупційними зв’язками, генерує несправедливість у промислових масштабах. Він дає квітнути егоїзму та розвивати бізнеси, але не розбудовувати спільний захист для всіх. Форсування контраверсійних реформ типу нового Трудового кодексу України розкриє глибину класового розколу, але не принесе стабільність.

Ми хочемо єдності, але не готові виправдовувати помилки влади. В цьому проявляється наш вільний дух і відмінність від Росії. Українське суспільство не зникло в умовах тривог  – воно продовжує діяти і відстоювати демократію та свою незалежність.

Україна воює не лише за території, а за право бути простором свободи, різноманіття і конфлікту ідей, а не авторитарного диктату. У цій війні брали участь люди з різними поглядами, зокрема представники лівого руху. Серед загиблих – художник Давид Чичкан, анархіст Дмитро Петров, анархістка Лана «Саті» Чорногорська, Євгеній Осієвський та багато інших героїв і героїнь українського й міжнародного антиавторитарного руху. «Соціальний рух» теж не стоїть осторонь історії: дехто з нас перебуває у ЗСУ з перших днів вторгнення, а з кожним роком нові й нові наші активісти опиняються у війську. Бути в ЗСУ – це бути поруч з простим народом, соціального визволення якого ми добиваємось.

У міжнародному вимірі ця війна давно вийшла за межі національних кордонів і не є суто нашою справою. По всьому світу реакція на події в Україні дозволяє відділити прогресивні та інтернаціоналістичні рухи від антидемократичних та ізоляціоністських. Адже мова йде про захист універсальних цінностей, а саме право бути собою.

Якщо Україні буде нав’язана поразка або капітуляція, це означатиме не мир, а легітимацію силового перегляду кордонів. Це відкриє шлях новим агресіям і наблизить світ до глобальної війни, яка може завершитися мільярдами жертв по всій планеті.

У нас немає віри до таких гвалтівників міжнародного права як Дональд Трамп, тому бачимо за його мирними ініціативами передусім спробу залишити Україну без підтримки. Зараз саме час добиватися зміни балансу на користь України, вимагаючи від країн Заходу віддати їй свої військові арсенали та нанести санкційний удар по Росії.

Кремль не припинить насильство проти народу України, допоки не зазнає істотної поразки. Обов’язок гуманістів усього світу – допомогти Україні завершити розпочате й здолати загарбника.

Трудовий народ України заплатив занадто високу ціну, щоб повернутись у повоєнній Україні до тієї самої соціальної несправедливості, яка панувала тут раніше. Не олігархи, не їхні кишенькові неоліберальні політики, не бізнес-еліти, а саме робітники встали на захист України зі зброєю в руках. І ці люди заслуговують, щоб держава існувала для задоволення їхніх інтересів!

Слава непохитному трудовому українському народові, його захисникам і захисницям! 

Слава міжнародній солідарності проти імперіалізму!

Вічна слава побратимам і посестрам, загиблим від рашистів!