Ранок 3 січня є початком широкого наступу на демократію та умовний спокій народів Латинської Америки – і далеко не лише для них.
Події у Венесуелі, де після військової операції США було захоплено президента Ніколаса Мадуро та запроваджено надзвичайний стан із мобілізацією, є черговим проявом загострення імперіалістичного протистояння, наслідки якого відчують мільйони людей по всьому континенту.
Дії адміністрації Дональда Трампа не можна розглядати як ізольований інцидент або «вимушену відповідь» на кризу. Як і раніше – від бомбардувань малих суден у Карибському та Тихому океанах до санкційної блокади – йдеться про демонстрацію сили та повної готовності Сполучених Штатів застосовувати насильство без суду, слідства і будь-якого дотримання міжнародного права. Приводи, як-от боротьба з наркотрафіком та картелями, використовуються для легітимації агресії. Основна частка наркотичних прекурсорів взагалі донедавна вироблялася у Китаї. Частка наркотрафіку через територію Венесуели становить мізерний відсоток, порівняно з іншими країн у регіоні та морськими шляхами.
Відмовки про боротьбу проти начебто «пов’язаного із наркокартелями керівництва» виглядають особливо цинічно на тлі нещодавнього амністування Трампом з американської в’язниці правого експрезидента Гондурасу Ернандеса – його засудили до величезного строку за участь у торгівлі кокаїном, але відпустили, аби допомогти його союзникам на останніх виборах. Як і у випадку з «боротьбою з тероризмом», реальна мета – не захист, а контроль над нафтовими й мінеральними ресурсами та встановлення лояльного до Вашингтона режиму.
Водночас необхідно чітко називати речі своїми іменами: режим Ніколаса Мадуро є авторитарним, репресивним і глибоко корумпованим. Він не має нічого спільного з соціалістичною демократією, прикриваючись спадщиною Уго Чавеса та боліваріанською риторикою. Разом із руйнівними санкціями США саме політика уряду Мадуро несе відповідальність за економічний колапс, соціальну катастрофу, позасудові вбивства, недоїдання та масову еміграцію мільйонів венесуельців. Мадурівська верхівка звела нанівець завоювання масових рухів і соціальні програми часів Чавеса, натомість лише дискредитуючи ліву ідею в регіоні. Паразитуючи на населенні, режим утримується завдяки силовикам, обмеженню свобод і зовнішній підтримці – насамперед з боку Росії.
Саме Кремль став одним із ключових союзників Каракаса у збереженні авторитарної моделі влади. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров неодноразово відвідував Венесуелу, зокрема у квітні 2023 року, в межах турне Бразилією, Венесуелою, Нікарагуа та Кубою з метою мобілізації політичної підтримки російської війни проти України. Хоча й не настільки знависніло, як зрадник Сандиністської революції Даніель Ортега в Нікарагуа, президент Мадуро від самого початку повномасштабного вторгнення декларував «повну підтримку» Росії, а державні інституції та медіа активно просували кремлівські трактовки подій.
Проте ототожнювати режим Мадуро з венесуельським суспільством – груба помилка.
Попри масштабну пропаганду, більшість венесуельців не прийняли проросійських наративів. Уже в перші дні вторгнення Росії в Україну у 2022 році люди виходили на протести проти агресії – в країні, де демонстрації регулярно криміналізуються та розганяються. Венесуельці несли українські прапори, вигукували «Stop Putin» і відкрито критикували союз свого уряду з Кремлем.
Ця солідарність з Україною має глибоке коріння. Ще з часів Євромайдану багато венесуельців сприймали українську боротьбу як близьку і зрозумілу – боротьбу проти корумпованої влади, зовнішнього контролю та авторитаризму. Симпатія до України походить не лише з антивоєнних настроїв, а й з неприйняття іноземного впливу, який є визначальним для виживання режиму Мадуро, так само як і для режиму Володимира Путіна – обидва перебувають під слідством Міжнародного кримінального суду.
З 1999 року Україна та Венесуела будували товариські відносини, які почали закладатися при міністрі закордонних справ України Борисі Тарасюку, який був прийнятий тогдашнім президентом Венесуели Уго Чавесо. Прикметно, що венесуельський консул у РФ часів Чавеса Хосе Давид Чапарро в 2022 р. вступив в Інтернаціональний легіон територіальної оборони України і займався відновленням зруйнованих російськими військами міст.
Саме тому нинішня агресія США не може бути виправдана навіть критикою Мадуро. Проголосивши в своїй нещодавній «Стратегії національної безпеки» прагнення повернути Латинську Америку та Карибський басейн до ролі підпорядкованого «заднього двору» в дусі «доктрини Монро», американський імперіалізм прагне «зачистити» регіон від будь-яких режимів, що не вписуються у його економічні та геополітичні інтереси, і водночас посилити ультраправі сили.
Ізоляція прогресивного уряду Колумбії та погрози подібному уряду в Мексиці, зміцнення альянсу з ультраправим режимом в Аргентині коштом американських платників податків, підтримка неофашистських реваншистів у Бразилії на чолі з Жаїром Болсонару, використання сумнозвісної мегав’язниці репресивної влади Букеле в Сальвадорі для утримання депортованих зі США — усе це частини однієї стратегії відновлення гегемонії Вашингтона в Латинській Америці. Знаково, що за попередньої каденції Трампа венесуельські справи курував той самий Елліот Абрамс, який несе відповідальність за вишколення в часи Рейгана «ескадронів смерті» антикомуністичних диктатур, що здійснювали понад 90% злочинів громадянських війн у центральноамериканських державах, як-от вбивство порядка тисячі мешканців села Мосоте в Сальвадорі.
Нав’язана ззовні «зміна режиму» лише поглибить соціальну катастрофу. Як і расистська політика Трампа щодо венесуельських біженців, ця війна є продовженням політики презирства до людського життя. Навіть якщо обійдеться без безпосередніх масових жертв (вторгнення американських морпіхів 1989 року для усунення диктатора і наркотрафіканта Нор’єги, який ще нещодавно був клієнтом ЦРУ в боротьбі з революційними рухами регіону, супроводжувалося щонайменше сотнями загиблих цивільних), зовнішня дестабілізація обернеться подальшими внутрішніми потрясіннями.
До того ж, небезпеки собі чаїть і потенційний прихід до влади «трампістського» крила опозиції. Так само, як Мадуро є карикатурою на соціалізм, карикатурою на демократичний рух є ультраправий і ультракапіталістичний курс Марії Коріни Мачадо, яка після отримання Нобелівської премії миру всіляко підкреслювала, що воліла би передати її Трампу та підтримає інтервенцію того проти власної країни. Натомість ліва опозиція проти мадуризму, яка дедалі більше охоплює розчарованих останнім прибічників Боліваріанської революції, наголошує на неприйнятності військового сценарію і на тому, що долю Венесуели мають вирішувати самі венесуельці, а не імперіалістичні верховоди.
Боротьба проти диктатури Мадуро і боротьба проти американського імперіалізму не суперечать одна одній. Це дві сторони одного конфлікту, у якому народи стають заручниками геополітичних ігор. Саме тому сьогодні необхідно говорити про солідарність з населенням Венесуели – таку ж солідарність, яку венесуельці демонстрували щодо України у спротиві російській агресії.
Народ Венесуели бореться проти імперіалістського ярма та є заручником грабіжницького режиму Мадуро.
Венесуело, ми теж чинимо опір імперіалізму!
