Світова економічна криза, що розгортається зараз, стане вочевидь найбільшою з часів Великої депресії 1930-х років. Вже зараз від неї найбільше страждають бідні й незахищені верстви населення. Водночас криза може найсильніше вдарити по найслабших країнах Третього світу, зокрема й Україні. Разом із загрозою екологічної катастрофи, неможливість запобігти якій ринковими методами стає все більш очевидною, це робить значно гострішим питання зміни глобальної економічної системи.
Попередня криза 2008 року спровокувала масові протестні рухи на кшталт Occupy Wall Street, Арабської весни та створила умови для Майдану 2013–2014 років. На жаль, ці рухи мали або досить обмежені позитивні наслідки, або ж потонули у кривавих війнах. Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, що протягом наступних років світ може захлинути значно більша й радикальніша хвиля повстань і революцій — вже зараз ми можемо спостерігати її початок у США. Це ставить перед нами потребу критично оглянути ситуацію в Україні та сформулювати можливу стратегію для сил, що прагнуть перебудувати економіку та суспільство на засадах загальної свободи, рівності та солідарності.
Чинники і майбутній перебіг кризи
Варто розуміти, що пандемія коронавірусу стала лише потужним тригером для остаточного запуску механізму загальної кризи, яка намітилася ще минулого року, а зараз охоплює вже всю глобальну економічну систему. Надзвичайно переоцінені акції на світових біржах, гігантські борги, стагнація економічного зростання та попиту, зниження прибутків у реальному секторі — все це не могло не призвести до кризи, про неминучість якої попереджало багато економістів. Невідомими були лише масштаби кризи та її «спусковий гачок».
Переважна більшість малих і середніх підприємств та значна частина великих вже ніколи не повернеться до звичного «докарантинного» режиму роботи. Багато підприємств збанкрутує, ще більше буде реструктуризовано. Мільйони людей, які залишилися без роботи внаслідок закриття підприємств через карантин, було звільнено без надання жодної вихідної допомоги та можливості отримати допомогу по безробіттю. Значна частина безробітних невдовзі опиниться на межі фізичного виживання. Не краща ситуація у заробітчан, які повернулися з інших країн та проїдають рештки заощаджень. Скорочення на ринку праці особливо сильно вдарять по жінках, особливо на тлі самоусунення держави від забезпечення достатньої кількості закладів дошкільної освіти.
Карантин та економічна криза вдарили по українській науці, яка й так страждала від хронічного недофінансування протягом останніх тридцяти років. Вони також залишили без роботи значну частину творчої інтелігенції та працівниць сектору послуг. Навіть оспівані ліберальними економістами «гнучкі» сервіси, на зразок кур’єрських служб, виявилися вразливими до кризи. Попри викликане карантином зростання популярності послуг доставки, кур’єри швидко відчули зменшення платоспроможності населення, яке власники платформ негайно переклали на їхні плечі, збільшуючи навантаження та зменшуючи бонусні виплати. Якщо навіть у Сполучених Штатах для колишніх працівників цього сектору організовують безкоштовне харчування, то в Україні більшість з цих людей може дуже скоро відчути проблеми з виживанням в прямому сенсі цього слова.
В усіх провідних країнах світу уряди успішно відпрацювали введення надзвичайного стану та загалом заходи з обмеження пересування населення та мобілізації ресурсів, аналогічні тим, які мають здійснюватися у випадку масштабного військового конфлікту. Отже, ймовірність масштабних військових авантюр з боку урядів збільшилася. Посилення конфронтації між великими державами має зараз значно більше шансів перерости у військовий конфлікт, ніж це було рік тому. Імовірність глобальної війни зростає.
Невідомо, чи вдасться людству уникнути великої війни, але відомо, що соціально-економічне становище більшості населення земної кулі у найближчі роки погіршиться. Роботи буде менше, а платити за неї будуть гірше. Без комплексної програми соціальної підтримки значна частина населення просто не зможе себе прогодувати. Отже, без гарантованого забезпечення базових потреб кожної людини та демократичного розподілу наявних ресурсів людство цілком може не пережити цю кризу.
Українська політика
Соціально-економічна політика української влади зводиться до лавірування між інтересами різних олігархічних кланів та вимогами міжнародних кредиторів, економічна і політична залежність України від яких лише зростає. Це було характерним і для Януковича, і для Порошенка, і для чинного президента Зеленського. Але простір для маневру України на міжнародній арені з кожним роком звужується, а можливості олігархічної моделі економіки поступово вичерпуються.
Протягом останніх десятиліть відбувалася структурна деградація економіки: машинобудування занепадало, частка переробної промисловості скорочувалася, натомість зростала вага сировинних галузей. З 2008 року в структурі ВВП дедалі більше зростає і частка сільського господарства — не так за рахунок зростання в абсолютних показниках, як завдяки занепаду інших галузей. Це призводило до зростання трудової міграції у країни ЄС та поширення варварських способів експлуатації природних ресурсів, таких як вугільні копанки та видобуток бурштину на Поліссі. Але запаси корисних копалин вичерпні, а родючість українських чорноземів з кожним роком падає через інтенсивне використання хімічних добрив, пестицидів та вирощування монокультур. Зняття мораторію на купівлю-продаж землі є черговим прикладом того, як виконання вимог кредиторів з метою «залатати діру» в держбюджеті й таким чином вирішити нагальні проблеми у короткостроковій перспективі, лише ускладнюють вирішення значно серйозніших проблем у майбутньому.
Виходом із цього може бути послідовна антиолігархічна політика: закриття офшорів, прогресивне оподаткування (збільшення податків на великий бізнес, особливо у видобувних галузях), перегляд результатів приватизації, гарантування доступності освіти й медицини тощо. Але усі парламентські політичні сили так чи інакше пов’язані з олігархами, і якщо й будуть чіпати когось із них, то лише в інтересах інших олігархів або ж під тиском міжнародних кредиторів. Водночас минулорічні вибори добре показали, що без підтримки олігархічних медіа жодна партія не має шансів пробитися в парламент. За цих обставин єдиним способом досягти хоча б якихось системних змін стає тиск на владу «знизу», і саме розвиток низових структур, здатних до швидкої мобілізації в разі загострення ситуації в країні та світі, має стати одним із головних пріоритетів для прогресивних сил.
На жаль, на рівні «громадянського суспільства» ситуація не краща, ніж у «великій політиці». Якщо значну частину робітників наслідки приватизації 90-х навчили ставитися з недовірою до казок про «неефективну державу» та «ефективного власника», то серед самопроголошеної «совісті нації» і далі панує віра в магічну силу «невидимої руки ринку». На тлі зростання популярності соціалістичних ідей серед американської молоді, її однолітки в Україні вірять у правильність капіталізму, а єдину помітну альтернативу лібералам складають ультраправі. Останні досі домінують у «вуличній політиці», їм на руку грають зв’язки у поліції та спецслужбах, а їхній силовий потенціал переважає можливості будь-яких демократичних сил. Вони становлять загрозу не лише для вразливих груп населення, але й для демократії в України.
Свого часу участь ультраправих у протестах Майдану 2013–2014 років поглибила регіональний розкол у країні — це були сприятливі обставини для анексії Криму та початку війни на Донбасі, чим і скористався російський імперіалізм. Якщо вплив ультраправих у новому народному повстанні, викликаному економічною кризою, буде більшим, ніж на Майдані, це може закінчитись розпадом країни. Водночас якщо у масових соціальних протестах гегемонію здобудуть прогресивні сили, не можна виключати участі ультраправих у придушенні протестів, яке вони будуть виправдовувати боротьбою з «лівацькою загрозою».
Легітимізованим виправданням ультраправого насилля стала так звана «декомунізація». Здійснювана начебто задля засудження злочинів сталінізму, у дійсності ця кампанія завдає удару соціалістичній політиці загалом і ускладнює діяльність для лівих організацій незалежно від їхнього ставлення до сталінізму. Чим довше діятимуть «декомунізаційні» закони, тим менше залишатиметься шансів на розбудову заможної та соціально стабільної України.
Фактичний провал мирних ініціатив Зеленського показує неможливість швидкої реінтеграції непідконтрольних територій Донбасу за нинішніх обставин. Але збереження статус-кво означає продовження бойових дій, від яких мало не щодня гинуть люди, і які роблять життя багатьох цивільних мешканців з обох боків лінії розмежування нестерпним. Тому питання припинення бойових дій не втрачає своєї актуальності. Окрім того, важливо боротися зі стигматизацією мешканців непідконтрольних територій в українському суспільстві та порушенням їхніх прав.
Що робити
Погіршення економічної ситуації, антисоціальна політика та риторика можновладців, наступ на трудові права та профспілки, урізання видатків на соціальну сферу та культуру безсумнівно спровокують ще не одну хвилю протестів. Ми маємо відбити черговий неоліберальний наступ і запропонувати чітку, зрозумілу та реалістичну соціальну альтернативу нинішній політиці.
Фокусом нашої роботи має бути робота зі створення осередків організації, залучення молоді, політичне навчання активу, підтримка соціально-економічних та екологічних протестів. Поряд із розвитком низових політичних структур важливо поглиблювати зв’язки з незалежними профспілками, феміністичними та екологічними ініціативами.
Лише соціальний протест проти великого капіталу може об’єднати країну та змусити владу проводити прогресивну політику. І лише послідовна демократична й антиолігархічна політика в інтересах більшості населення України, а не міжнародного капіталу, може врятувати нас від подальшого занепаду.
Затверджено конференцією ГО “Соціальний рух”. Червень 2020 р.
