|
Коли Україна вступає в четвертий рік протистояння російській агресії, досвід лівих активістів країни є не лише свідченням виживання, а й попередженням. Цей текст, заснований на промові, виголошеній на з’їзді датського Червоно-зеленого альянсу (Enhedslisten), містить роздуми про важкі уроки війни: про солідарність, організацію, безпеку й політичну дієздатність у часи кризи. У ньому йдеться про те, що європейській лівиці час переосмислити своє ставлення до оборони та демократії не тоді, коли вже запізно, а зараз, поки ще є час. Справжня солідарність Я добре пам’ятаю початок війни. Тоді я навчався в Мальме, і невдовзі після російського вторгнення отримав листа від Міхаеля Хертофта, який входив до керівництва Enhedslisten. Він запросив мене на зустріч із партактивістами, які хотіли почути й зрозуміти, що відбувається в Україні. Я майже нічого не знав про цю партію. Коли питав товаришів, то чув, що вона утворилася з трьох різних, але дуже революційних груп зі “своїм баченням” на все, що не завжди є добрим знаком, коли мова йде про розуміння ситуації в нашій країні. Тож я пішов на ту зустріч не знаючи, чого очікувати. Але жодного разу про це не пожалкував. У нас кажуть: справжні друзі пізнаються в біді. І як показав час, ми знайшли багато друзів в Enhedslisten. Це товариші, які сміливо виступали на наш захист, писали, перекладали, сперечалися, попри небезпеку, їздили в Україну. Вони запрошували нас до себе, щоб обмінятися досвідом та перевести подих. Вони давали нам слово, розвивали профспілкову солідарність, порушували наші питання як на місцевому, так і на європейському рівнях. Вони не тільки говорили про солідарність, вони її втілювали. Українська лівиця під час війни Положення лівих в Україні ніколи не було легким, а війна зробила його ще складнішим. Співпраця з Enhedslisten та Alternativet через Данський інститут партій і демократії допомогла нам вижити у нових умовах, спробувати нові підходи, вийти на нову аудиторію серед профспілкових активістів і громадянського суспільства. Однак основи організації, що виникла з групи активістів, часто були неформальними: угоди базувалися на особистій довірі та негласному розумінні. Війна зруйнувала це. Все більше наших членів або їхніх близьких потрапляють до війська, іноді їх призивають і відправляють далі одним днем. Нові люди приходять, але без належної політичної підготовки вони часто відчувають себе розгубленими. Стало складніше проводити дискусії або колективно формувати нашу стратегію. Ставки високі, атмосфера напружена, очікування великі, а ресурсів, фізичних та психічних, бракує. Тим часом воєнний стан суттєво обмежує форми дій, на які зазвичай спирається лівиця: немає масових вуличних протестів, кампаній, виборів. Я кажу це не для того, щоб просити вашої підтримки, хоча вона залишається важливою, а щоб підкреслити: коли прийде війна, ви понесете з собою всі організаційні слабкості, які мали. Якщо є що змінити чи зміцнити, зробіть це до настання важких часів. Цивільна ціна війни Та попри всі наші внутрішні проблеми, вони не йдуть у жодне порівняння з тим, із чим ми стикаємося як країна. Щоденні ракетні та дронові атаки стали звичними після понад 1200 днів повномасштабної війни. Ніхто вже не дивується, а просто прокручує стрічку новин. Майбутнє здається невизначеним. Апатія поширюється. Багато хто замикається в собі, шукає індивідуальні шляхи виживання або втечі. Україна сьогодні – це країна контрастів. Є чимало прикладів іновацій, проривів, саморганізації та співпраці на низовому рівні. Але водночас відчуваються відсутність координації, яка дозволила б масштабувати це, відчуження, деморалізація та скептицизм, особливо коли жертви прикривають собою безвідповідальність, хаос або некомпетентність. Нашу ідентичність, саме право на існування заперечує Росія. З іншого боку, влада, ЗМІ, та ліберально-націоналістична інтелігенція теж диктують, хто є “правильним” українцем, якою мовою ми маємо говорити та у що вірити. Важко не відчувати безсилля. І саме в такі моменти особливо боляче усвідомлювати, що ліві виявляються невидимими, бо не передбачили, бо не були готовими. Сьогодні ми часто змушені спиратись на вас, міжнародних союзників, щоб озвучувати проблеми. У країні, що воює, дуже легко затаврувати інакодумців як “зрадників нації” або “агентів Кремля”. Критика може бути незаконною, а опозиційність небезпечною. Тому ваша підтримка важлива. Але чи буде до кого звернутись вам, якщо і у вашій країні трапиться найгірше? Ще один гіркий урок війни: найбільше завжди страждають цивільні. Не лише від навмисного терору чи “супутніх втрат” при полюванні за військовими цілями, а й просто через байдужість до тих, хто опиняється під перехресним вогнем. Розвіддані можуть бути хибними, глушилки – змінювати траекторію, обладнання – давати збій, навіть уламки збитих дронів і ракет усе одно кудись падають, а людські оселі чи автобуси стають ненавмисними цілями. А коли починають падати бомби і приходять ворожі солдати, цивільні не знають, що робити, і їм часто нема куди йти. Навіть коли їхні райони напівззнищені, люди відмовляються евакуюватися. Невизначеність, пов’язана з від’їздом, здається їм гіршою, оскільки вони не вірять, що про них подбають деінде. Ось що справді жахливо. Саме цивільні, такі як медсестри в прифронтових лікарнях чи робітники підприємств критичної інфраструктури, під обстрілами забезпечують функціонування життєво важливих систем, працюють понаднормово, а отримують хіба кількасот євро на місяць. Проте від них очікують, що вони будуть терпіти без скарг, бо «у воєнний час є інші пріоритети». І що вони можуть відповісти, коли економіка зруйнована, а бюджет тримається на іноземній допомозі? Навіть армія складається з колишніх цивільних, більшість з яких не були народжені для війни, ніколи не мріяли про неї й не готувалися. Багато кого відправляли на фронт без належної підготовки, тому що на війні ніколи не вистачає часу. Багато вже вкрай виснажені, бо три роки поспіль воюють в недоукомплектованих підрозділах, без ротацій, без нормальних відпусток, оскільки їх нема ким замінити. Про нестачу боєприпасів через політичні кризи у вищих ешелонах влади різних країн годі й говорити – це прямо впливає на їхні шанси вижити. Я до того веду: неготовність має ціну, особливо для тих, хто, здавалося б, не має жодного стосунку до війни. Будь ласка, зважте на це. Ми винні їм, ми винні собі, поставитися до цього серйозно до, а не після. Політика Червоно-зеленого альянсу, ухвалена 2023 року, про нерозривність військової й дипломатичної підтримки виявилася мудрою. Бо сьогодні Україна змушена вести переговори з Росією. Україна просить про припинення вогню, але Росія не виявляє жодного інтересу до чогось іншого, крім нашої капітуляції та повного підкорення її волі, і навіть це без будь-яких гарантій, що в якийсь момент вони не зажадають ще більше. Якби ми полагалися лише на дипломатію, нас би вже не існувало. Та найгірше те, що в кінцевому підсумку ми все ще маємо дуже мало чим відповісти. Наше виживання сьогодні залежить від зовнішнього фінансування для підтримки економіки, своєчасних поставок військових матеріалів, від снарядів до систем протиповітряної оборони, доступу до супутникової розвідки та комунікаційних мереж, таких як Starlink, а також імпорту ключових компонентів і ресурсів для внутрішнього виробництва. Ніщо з цього не надається просто так. І ця слабкість є прямим наслідком десятиліть неоліберального курсу: жорсткої економії, приватизації та деіндустріалізації. Це та сама політика, яку досі проводять багато еліт в Європі. Уроки безпеки для лівих Коли обговорюєте безпеку і оборону, не ставтеся до цього легковажно. Не повторюйте наших помилок. Ми не вірили у війну ні в 2014-му, ні в 2022-му. Ми сподівались і закликали до діалогу, як і більшість суспільства, за винятком хіба що маргінальних груп. Але війна прийшла, і захопила нас зненацька, якщо не сказати дискредитованими, бо наші вчорашні позиції виявилися безпорадними або шкідливими. Фашизм не перемогти відкритими обіймами і квітами. Лівиця зараз стоїть перед історичним викликом. Щоб відповісти на нього, потрібно не просто знайти правильні слова, які зігріють наші серця, а запропонувати переконливі відповіді, які зможуть об’єднати більшість. Я знаю, що багато з вас критично ставляться до ЄС. І часто – не без підстав. Багато прикладів подвійних стандартів та лицемірства були наведені євродепутатом Пером Клаусеном. Але не варто відмовлятися від об’єднаної Європи, не спробувавши всі варіанти. Навіть якщо вам вдається краще власноруч, для України це, можливо, єдина альтернатива повній самотності. Так, інституції ЄС сьогодні контролюють праві й ліберали, які не мають наміру реалізовувати прогресивну програму, але тиск громадськості, сама криза та ширші загрози, з якими ми всі стикаємося, можуть змінити розклад сил. Еліти розгублені й налякані через популістів всередині своїх країн, та США й Росію ззовні. Навіть якщо вони використовують войовничу риторику лише для того, щоб зберегти контроль, змусьте їх відповідати за власні слова. Безпека – це не лише про гроші, витрачені на озброєння, хоча зброя і боєприпаси, звичайно, потрібні. Оборона потребує надійної інфраструктури і стійких суспільних інститутів. А ще важливо, щоб люди були готові ризикувати, бо захищають щось, що належить їм. Не потрапляйте в пастку хибних дилем «соціалка або безпека». Пік політик перерозподілу та соціальної рівності припав на Холодну війну, коли військові витрати були значно вищими. Тоді еліти пішли на поступки, бо відчували загрозу, так само зсередини та ззовні. Тож змусьте їх діяти і зараз, не через доброзичливість, бо вони її не мають, а через їхні жадібні інтереси і через страх втратити все. Пам’ятайте: неабиякий вплив комуністичних партій у повоєнній Європі будувався на їхній участі в збройному опорі фашизму. А ще раніше, у феодальні часи, гільдії в Брюсселі, тодішні профспілки, здобули привілеї і права саме тому, що їхня участь була необхідною для оборони міста. Цей урок досі чинний: використовуйте кризу, щоб організовуватись і вимагати змін. Диктуйте свої умови. Не дозволяйте елітам уникати відповідальності. Якщо їм потрібна наша участь, то нехай платять. Час – зараз Перш за все, зробіть все, що в ваших силах, щоб запобігти війні. Але майте на увазі, що найгірший час готуватися до неї – це після її початку. Найгірший час захищати демократію – це після її краху. У вас ще є час. Сподіваюся, ви ним скористаєтесь. Олександр Кисельов, член Ради “Соціального Руху”
|
