Нещодавно Президент України Володимир Зеленський заявив, що переговори щодо закінчення війни можуть бути тільки публічними, на що путінський прес-секретар спромігся лише промимрити, що він такого навіть не може уявити, бо публічних переговорів, на його думку, взагалі не буває. Це дуже цінне визнання того, що переговори в розумінні сучасної російської влади можуть відбуватися лише як продовження практики нагромадження багатошарової брехні, яка є основою стратегії публічної комунікації путінського режиму.

Показовим прикладом цієї діяльності було багаторічне продукування безлічі мало правдоподібних, але вражаючих конспірологічних версій вбивства 298 людей під час катастрофи рейсу MH17 в небі над Україною 17 липня 2014 року. Тепер нідерландським судом за підсумками відкритого процесу встановлено, що вбивство було скоєно за допомогою нелегально завезеного росіянами на територію України комплексу ППО «Бук». Але, звісно, російські офіційні особи вже встигли відкинути це судове рішення, а пропагандисти готуються напустити чергову порцію туману, щоб знову дати можливість для самовиправдання тим, хто бажає залишатися обдуреним.

[¹«Я хочу, щоб розмова про наше бачення шляху до миру була публічною, а не залаштунковою», – такими словами Володимир Зеленський почав свій виступ на саміті G20]

 Що насправді пропонує путінський режим?

Війна дуже переконливо відкрила українцям очі на те, що таке сучасна російська держава і знищила будь-яку довіру до неї. Всі війни, звісно, закінчуються переговорами. Україна завжди чітко підкреслювала, що наміру йти до Москви і вимагати повної та беззастережної капітуляції вона не має. Щобільше, добровільне виведення російських військ, збереже життя українських військових і цивільного населення. Можливо саме це хоче обговорити Путін? Чому б тоді йому не озвучити це публічно?

Cкоріше за все, російська влада знову намагається придумати чергову комбінацію брехні та маніпуляцій, щоб виграти час та заспокоїти розштурхане частковою мобілізацією аполітичне населення всередині країни. Та, незважаючи на це, можна було б спекулювати, що за певних обставин певні компроміси були б на користь Україні. Але будь-які компроміси можливі лише за наявності підстав вірити у те, що домовленості будуть виконуватись. Довіри до правлячих еліт РФ немає. Ці люди вже не раз підписували угоди, включно з Будапештським меморандумом 1994 року, та навіть протягом останнього року не раз давали обіцянки, які негайно ж порушували: в лютому Путін обіцяв, що не буде вторгнення в Україну, у вересні, що не буде мобілізації в РФ, а нещодавно обіцяв, що «Росія в Херсоні назавжди». Лише в останньому випадку його можна виправдати незалежними від його волі обставинами у вигляді ЗСУ.

На малюнку відповіді на питання: «Як Ви вважаєте, в цілому, справи в Україні йдуть у правильному чи неправильному напрямку?» (За даними групи «Рейтинг»).

Чого хочуть українці?

Українці зараз довіряють своїй державі. Можна подивитися хоча б результати опитування соціологічної групи «Рейтинг», за якими під час повномасштабної війни частка людей, які вважають що країна рухається у вірному напрямку, зросла до 70-80% з типового за останнє десятиріччя рівня у 10-20%. Вище 30% цей показник був хіба що безпосередньо під час Євромайдану та деякий час після обрання Зеленського, коли його намагання досягти стабільного припинення війни на Донбасі, здавалося б, мали успіх. Зараз в українському суспільстві є консенсус, що для досягнення миру треба вигнати з країни російську армію (по можливості її знищивши), а також «демілітаризувати» РФ, принаймні, до того стану, щоб вона більше не могла обстрілювати мирні українські міста та шантажувати нас позбавленням електрики, води та опалення. Оце й є для українців рух у правильному напрямку. Все інше сприймається, як відхилення від курсу.

При цьому відсоток людей, які вважають що Україна може погодитися на якісь територіальні поступки заради миру, за даними Київського інституту соціології, зменшився за останні п’ять місяців з 10% до 7%, тобто, за останніми доступними даними, 87% відсотків населення ні на які територіальні поступки РФ йти не хочуть. Важливо, що відкидає можливість територіальних поступок заради миру переважна більшість опитаних в усіх регіонах України, включно із Заходом, Сходом і Півднем. Причому подібним чином налаштовані представники всіх основних етнічних та мовних груп. Навіть серед тих українських громадян, які ідентифікують себе як «російськомовні росіяни», 57% проти територіальних поступок путінському режиму. Схоже, що початок масованих обстрілів електростанцій і пов’язані з цим відключення світла тільки сприяли зміцненню серед українців думки, що переговори з росіянами поки що не мають сенсу. Зрозуміло, що соціологічні опитування під час війни можуть бути неточними, але магістральні тенденції змін громадської думки вони демонструють цілком адекватно.

Коли українці погодяться на переговори?

Ті люди в США, країнах Європи та світу, які справді хочуть початку мирних переговорів, мають як мінімум домогтися негайного припинення знищення російськими ракетами української критичної інфраструктури та відновлення нормального електро- і теплопостачання населення. А це означає жорсткіші санкції проти Росії, які зменшать її здатність виробляти такі ракети, та надання Україні більшої кількості ефективних систем ППО та ПРО, які знизять ефективність російських обстрілів.

Замість того, щоб витрачати час на розмови про те, що світ має в чомусь переконати Зеленського, варто було б спочатку переконати уряди країн світу припинити купувати російські нафту та газ, надати системи протиракетної оборони та хоча б пару тисяч промислових трансформаторів для відновлення нормального електро-, а відповідно і водо- і тепло- постачання (бажано відразу з направленням ремонтних бригад для їх монтажу). Тільки якщо це буде зроблено, можна хоча б гіпотетично розраховувати, що зацікавленість українців в мирних переговорах зросте.

Зеленський та його партія можуть мати багато недоліків, але ясно, що вони дуже залежать і дуже уважно відслідковують громадську думку. Отже, що б там не було, але українська влада може погодитися тільки на такі перемовини і такий мир, на який погодиться переконлива більшість українського народу.

Щоб переконати Зеленського розпочати переговори з росіянами про мир, треба переконати більшість українців, що перемовини мають сенс. І найкращим способом це зробити було б публічно висунути хоч якісь зрозумілі пропозиції для таких переговорів. Чи готова Росія негайно скасувати рішення щодо анексії українських територій, чи збирається обговорювати вивід військ? Якщо ні, то важко буде пояснити українцям, про що ще можна говорити, крім обміну полоненими (що і так постійно відбувається).

Якщо переговори щодо миру і можливі, то вони мають відбуватися публічно, тоді вони мають шанс на підтримку з боку суспільства. Не можна виключати, що якби росіяни публічно запропонували обговорити мирний план, який включав би виведення російських військ з України та перспективи відновлення територіальної цілісності країни, то українці могли б погодитися на якісь переговори. Але жодних пропозицій, які б включали відведення російських військ наразі не озвучується. Де-факто росіяни «пропонують переговори» лише про припинення українського контрнаступу на той час, поки вони зможуть накопичити сили, тож не дуже зрозуміло, чим це має зацікавити українців.

Поки що з боку керівництва РФ публічно продовжує звучати лише войовнича риторика та обіцянки «досягнути цілей спецоперації» за будь-яку ціну. Останнє, що ми почули від заступника голови Радбезу РФ Д. Мєдвєдєва, це територіальні претензії на «русский город Киев», при цьому цей суб’єкт назвав незгодних з цим киян «тарганами» (що навіює асоціації з риторикою організаторів геноциду в Руанді²).

[² Ідеологія геноциду українців, яка зараз активно формується та інституалізується в РФ як державна, а також загалом стрімка фашизація країни вимагають звісно окремої статті]

Чому зараз не ведуться мирні переговори?

Отже, відповідальність за те, що наразі не ведуться мирні переговори, цілком лежить на РФ, яка не висуває принаймні публічно жодних пропозицій, які б навіть гіпотетично могли бути сприйняті більшістю українців. Україна такі пропозиції висувала. До початку масованих атак на українську цивільну інфраструктуру були публічно озвучені пропозиції України до Стамбульської зустрічі 29 березня, які передбачали відведення російських військ до лінії 23 лютого та відкладення питань про Крим і Донбас. При цьому українська сторона наполягала, що всі питання мають вирішуватися шляхом референдумів, прозоро проведених під наглядом міжнародних спостерігачів після повернення всіх вимушено переміщених осіб.

Публічна відповідь міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова полягала в тому, що «нейтральний статус» України їх «концептуально влаштовує», і при цьому жодного слова про готовність відводити війська.  Схоже, що референдуми, які важко сфальсифікувати, взагалі не розглядаються в Кремлі як варіант можливого рішення. Там досі не сприймають українців за суб’єкт, який і буде ухвалювати остаточне рішення, це просто не вкладається в їх головах. В цьому головна проблема перспективи мирних переговорів. Бо дійсно немає впевненості, що з поточним керівництвом Росії є сенс їх вести. Немає впевненості, що російська влада взагалі розуміє, що Зеленський не може просто підписати те, що йому заманеться, і що навіть Байден не може змусити Зеленського підписати договір, який не буде схвалений більшістю українців.

Вже в жовтні-листопаді деякими країнами-посередниками висувалися пропозиції щодо можливого укладення миру на умовах виведення російських військ з півдня і сходу України, включно з Донбасом, але відкладення питання про статус Криму на 7 років. У разі зацікавленості Москві пропонувалося припинити обстріли критичної інфраструктури України аби засвідчити серйозність своїх намірів. Росія відповіла масованим ракетним ударом під час саміту G20.

Зараз після висунення Зеленським можливого порядку денного для переговорів у вигляді 10 пунктів у виступі на саміті G20 (а тим більше після проголошення ним вимоги публічних переговорів) будь-які заяви російських дипломатів про бажання переговорів, не підкріплені публічними пропозиціями, можна чітко кваліфікувати як брехню і маніпуляції.

Українці хочуть миру, але не чергового «припинення вогню», яке триватиме до наступного вторгнення. Агітація за мир насправді ведеться навіть у мейнстрімних українських медіа, але довіра до мирних переговорів і тривалий мир неможливі без публічного обговорення його умов. Зокрема, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва, яка є українкою кримсько-татарського походження, незважаючи на те, що відкладення питання про Крим означає для неї особисто, не відкидає переговорів, але закликає до публічного формулювання справедливих умов миру, адже якщо «українське суспільство не відчуватиме справедливості, будь-які угоди приречені від початку».

Нам, українським соціалістам, треба тепер уважно слідкувати, щоб ніхто не забув, що переговори про мир мають бути публічними і тільки публічними, тільки на умовах прийнятних українцям. Лише таким шляхом ми можемо розраховувати на справедливий і тривалий мир.

Денис БОНДАР,
Захар ПОПОВИЧ
для сайту «Соціального руху»