2026 рік розпочався з нищівних російських обстрілів інфраструктури Києва, які в умовах морозів мали поставити населення на межу виживання. Місто, де проживають 3 млн осіб, гостро відчуває нестачу тепла, води, а електроенергія подається на короткочасній основі. Стало ясно, що у влади не було плану Б на випадок катастрофічного погіршення безпекової і погодної ситуації. Втім, підлий задум путінської банди не спрацював би настільки болісно, якби не спричинена очільниками Києва вразливість комунальної інфраструктури.
Мер Віталій Кличко вже встиг закликати покинути Київ усіх людей, які можуть це зробити. Напрошується висновок, що очільникам не під силу вирішити проблеми міста, яке далеко від лінії фронту. Такі заяви покладають відповідальність за порятунок на людей і не несуть нічого, окрім посилення паніки. На противагу цьому відповіддю мало б стати запровадження заходів, які підвищують соціальну підтримку та, як наслідок, зміцнюють солідарність. Дати людям відчуття, що вони контролюють ситуацію і можуть приносити користь – це те, що зміцнило би віру в перемогу України.
Критика ситуації зосереджена на персоналіях київських очільників, але при цьому ігнорується ширший політичний контекст. Безпорадність влади у вирішенні насущних бід населення випливає з того, що вона заточена на обслуговування бізнесових еліт. Тому вкрай важливо проговорити суть змін, які дозволять інтегрувати міське господарство, гуманізувати працю комунальників і максимізувати користь для громади.
Під владою бізнесу
Буде наївно заперечувати пов’язаність критичного становища зі стихійно-капіталістичним курсом київської влади. Роками шматки комунального майна віддавалися у приватні руки, а жодного планування розвитку на рівні міста не існувало. У чому влада виявилась системною, то це у продажу землі забудовникам та захисті інтересів корпорацій. Столиці були притаманні вади, які у критиці сучасних міст описував дослідник Девід Гарві: приватний капітал зосереджується на точковому розвитку, поки деградує все навколо. Забудовники перевантажують міські комунікації, не звертаючи уваги на руйнівні наслідки хаотичної забудови міста. А потім всі кияни розплачуються комфортом через погіршення комунальних послуг (температура опалення, тиск води, часті аварії тощо). Заснована на комерції та корупції урбаністична модель ніколи не була стійкою, а зараз переживає найглибшу кризу за всю історію. За визнанням Forbes, до вторгнення Київ був найкращим містом для розвитку бізнесу, хоча рівень задоволеності його розвитком був критично низьким (38%).
Під час війни склалася ситуація, коли аварійні служби здатні оперативно долати наслідки обстрілів і рятувати людей, але для вирішення пов’язаних соціальних викликів людям доводилося покладатися на власні сили. Маємо парадокс: місто з бюджетом в 100 млрд грн не може дозволити тимчасове соціальне житло для розселення, а комунальні послуги отримуються з перебоями.
Окремою темою є жалюгідні умови праці працівників критичної інфраструктури, від щоденного героїзму яких залежать життя багатьох. Влада роками не могла встановити оплату праці на рівні, адекватному існуючим ризикам, і лише зараз заговорила про премії залученим до аварійних робіт (йдеться про виділення 50 млн грн). Без дієвого робітничого контролю такі заходи можуть мати вибірковий і спорадичний характер. Відомо, що у 2023 році профспілка КП «Київтеплоенерго» мусила через суд спонукати роботодавця до підвищення окладів персоналу. Невдоволеність станом оплати праці навіть вилилася у петицію з вимогою встановити додаткову оплату праці оперативному персоналу, який виконує трудові обов’язки протягом повітряної тривоги. Не слід забувати про ситуацію з невиплатою компенсацій на випадок каліцтв від рашистських обстрілів, яка виступає мірилом ставлення влади до таких робітників.
Проблема підігрівається недовірою через відсутність реальної інформації про стан ЖКГ: підзвітність і комунальних, і приватних підприємств під великим сумнівом, а створювані штаби об’єднують обмежене коло чиновників.
Кому належить все комунальне?
Узгодженої системи управління Києвом та реагування на виклики немає, що відображає ситуацію з контролем над майновими об’єктами. Структура власності у житлово-комунальній сфері столиці має складний характер: у ній переплітаються елементи комунальної та приватної (олігархічної) форм власності.
Найбільшими компаніями у цій сфері є наступні:
- КП «Київтеплоенерго» (100% комунальна власність);
- ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» (100% приватна власність);
- АТ «Київгаз» (60% – у власності ПрАТ «Київенергохолдинг»);
- ПрАТ АТ «Київводоканал» (67% – у власності ПрАТ «Київенергохолдинг»).
На тлі перед-колапсного стану ЖКГ дивує прибутковість цих контор. При цьому згадана компанія «Київенергохолдинг», яка має частки в низці провідних підприємств, перебуває у муніципально-офшорній власності з перевагою на користь міської влади (61%), яка, як відомо, складається з друзів великого бізнесу.
Казати, що «Київтеплоенерго» є взірцем відповідального господарювання, зарано, бо компанія проявила себе украй безжально стосовно споживачів комунальних послуг. Зусиллями юристів цього КП подано до 26 тисяч позовів про стягнення боргів; деякі претензії в актуальних справах стосуються 10-річної давнини. Свій «внесок» у прибутковість компанії змушені робити пенсіонери, яким блокують рахунки у період воєнного стану. Сама компанія не соромиться прикриватися воєнним станом, щоб ігнорувати запити щодо її фінансів. Логіка «корпорації цінніше за людей» у дії!
Дезінтеграція та безвідповідальність
Міське господарство – це єдина складна система, що охоплює всі сфери життєзабезпечення міста (інженерні мережі, транспорт, благоустрій, соціальну інфраструктуру) як взаємопов’язані елементи, що працюють на функціонування та благо міської громади. Роз’єднаність цієї сфери різними суб’єктами призводить до відсутності відповідальних за його утримання. Перебування цих компаній у приватних руках або їх робота на визискування населення заради прибутків є нонсенсом. Тоді як збереження цього хаосу у часи війни – це злочин проти добробуту громади.
Звільнення сфери ЖКГ від приватних впливів і вузькоринкової логіки буде сприяти узгодженню інтересів громади та споживачів. І вульгарні кліше про те, що все бюджетне автоматично стає корумпованим, слід рішуче відкинути. По-перше, за відсутності дієвого антикорупційного контролю за приватними компаніями нам невідомо, яким є обсяг марнотратства та зловживань з боку їхніх менеджерів. По-друге, ми навіть не уявляємо, якою ефективною у задоволенні потреб може бути муніципальна власність з відкритою бухгалтерією та під робітничим контролем. По-третє, отримання за 2024 рік чистого прибутку в 5 млрд в Києві від діяльності комунальних підприємств спростовує тезу про хронічну збитковість цього сектору (інше питання, якою соціальною ціною ця прибутковість досягається). По-четверте, у комунальній сфері фактично неможливо забезпечити конкуренцію, через що приватні компанії будуть діяти як монополії.
Ситуація вимагає зміни підходів до власності на майно, яким користуються всі містяни. Для забезпечення населення доступними товарами і послугами, а також збільшення доходів міста, слід розглянути можливість муніципалізації й інших об’єктів громадського призначення, включаючи заклади харчування. Лиш на цій основі можна з’ясувати обсяг доступних ресурсів, а також правильно розставити пріоритети виробництва та розподілу благ. Це може стримати розростання нерівності, бо ми наближаємось до того моменту, коли сотні тисяч людей не зможуть приготувати собі їжу в оселях, зате торгівельні центри й ресторани працюватимуть на власну вигоду.
Муніципалізуватися ще не запізно
Отже, поточна криза у столиці є кризою управління, яка породжується дезінтеграцією господарства та хибними антисоціальними пріоритетами. Однак разом з тим вона може призвести до усвідомлення потреби докорінних змін, в результаті яких громада відчує себе повноцінним господарем. Якщо ми хочемо перетворити міські компанії з чиєїсь кормушки на засіб порятунку – нам доведеться перебирати відповідальність, опираючись байкам про магію вільного ринку і всевладдю корумпованих босів.
1. Усуспільнення інфраструктури як основа прозорості. Під час війни не може бути нічого приватного й існуючого самого по собі – вся система має працювати на єдину мету і благо країни. Монополії мають служити громаді.
2. Дієвий робітничий контроль. Створення штабів порятунку з обов’язковим залученням працівників критичної інфраструктури. Цей орган повинен мати повну інформацію про стан енергосистеми та ухвалювати рішення щодо відключення некритичних для економіки підприємств через форс-мажор.
3. Скасування боргу за комунальні послуги. Громадяни не повинні страждати від накопичення боргів за комунальні послуги, коли ті надаються з перебоями. Неприпустимо робити комунальні компанії прибутковими за рахунок стягнення коштів з пенсіонерів та людей з інвалідністю.
4. Справедливість для працівників критичної інфраструктури. У найтяжчі роки війни герої інфраструктури робили майже за дарма, наражаючи себе на ризики. Держава має виконати борг перед ними і прислухатися до вимог профспілок.
5. Підтримка населення міста, що потерпає. Замість заклику виїздити – пільги для тих, хто лишається. Обігрів у бюджетних установах та годування в закладах харчування, компенсація витрат на встановлення сонячних панелей для встановлення вдома. Для працівників віддаленої форми зайнятості мають належно функціонувати комунальні центри, з яких можна працювати, незалежно від перебоїв.
Крім того, ці заходи мають поєднуватися із кроками в сфері зайнятості типу зарахування часу перебування у місті на період блекаутів до страхового стажу, добровільне залучення до суспільно-корисних робіт з гідною оплатою, а також наданням оплачуваних відпусток для волонтерства в інтересах міста.
Якщо не переорієнтувати логіку управління на підтримку, то міста чекає знелюднення, нерівність та стагнація.
Егоїзм і ринок вичерпали себе, час мислити муніципально та колективно!
Віталій ДУДІН,
«Соціальний рух»