Ціле покоління американців навчали, що «Холодна війна» була одним суцільним протистоянням між свободою та тиранією, результатом якого стала остаточна перемога демократичного капіталізму. Відтак, соціалізм усіх різновидів пов’язували зі злочинами Радянського Союзу, а тому він був приречений стати звалищем для негідних ідей.
Усе ж таки більшість соціалістів були послідовними противниками як правого, так і лівого авторитаризму. Сам Маркс розумів, що лише силою демократичної чисельності робітники могли створити соціалістичне суспільство. Відповідно до цього, «Маніфест комуністичної партії» закінчується закликом до робітників перемогти у боротьбі за демократію проти буржуазних та реакційних сил.
Велика кількість соціалістів слідували цій ідеї, відчайдушно захищаючи політичні та громадянські права й свободи, і водночас вели боротьбу за демократичне регулювання економічного та культурного життя, за рахунок розширення соціальних прав та демократії на робочих місцях. Незважаючи на широко розповсюджене твердження про те, що капіталізм прирівнюється до демократії, самі ж капіталісти, при відсутності тиску з боку робітничого класу, ніколи не підтримували демократичних реформ.
У той час, як загальне виборче право (для білих чоловіків) прийшло в Америку в період правління Ендрю Джексона, європейським соціалістам доводилося до кінця ХІХ ст. боротися проти авторитарно-капіталістичних режимів у Німеччині, Франції, Італії та інших країнах для надання права голосу робітничому класу та бідним прошаркам населення. Соціалісти одержали масову підтримку як найпалкіші прихильники всезагального виборчого права для чоловіків – і в кінцевому рахунку виборчого права для жінок – разом із відстоюванням права на утворення профспілок та інших добровільних об’єднань.
Соціалісти разом з їх союзниками у робітничому русі також давно зрозуміли, що люди, які знаходяться у скрутному становищі, не можуть бути вільними. Таким чином, за межами Штатів соціалістична традиція широко ототожнювалася з перемогою в боротьбі за державне забезпечення загальної освіти, охорони здоров’я , догляду за дітьми та пенсій, а в самих США – із підтримкою цієї боротьби.
Для багатьох соціалістів підтримка демократичних реформ була безумовною; проте вони також вірили, що слід розширювати класову владу, необхідну для стримування влади капіталу, щоб надати робітникам змогу повністю контролювати свою соціальну та економічну долю. Критикуючи капіталізм за антидемократичність, демократичні cоціалісти водночас постійно виступали проти авторитарних урядів, які проголошували себе соціалістичними.
Такі революціонери, як Роза Люксембург та Віктор Серж (Кибальчич), розкритикували ранню радянську владу за заборону опозиційних партій, за усунення демократичного експерименту на робочих місцях, за недостатню готовність сприйняти політичний плюралізм та громадянські свободи. Якщо держава володіє всіма засобами виробництва, то питання залишається відкритим: наскільки вона є демократичною?
Як писала Люксембург у своїй брошурі у 1918 році про російську революцію, «без загальних виборів, без свободи слова та друку, свободи зібрань, без свободи боротьби думок та вільнодумства – життя у кожному державному утворенні відмирає, стає саме по собі карикатурним, і одним із вирішальних факторів стає бюрократія».
Роза Люксембург зрозуміла, що Парижська комуна 1871-го, короткий експеримент радикальної демократії, на яку Маркс та Енгельс посилалися як на справжній уряд робітничого класу, мала у своєму складі кілька політичних партій і груп, тільки з яких входила до марксового Першого Інтернаціоналу (Міжнародного співтовариства робітників).
Будучи вірними цим цінностям, соціалісти, опозиційні комуністи та незалежні профспілковці підняли демократичні повстання проти однопартійних режимів компартій у Східній Німеччині в 1953 році, в Угорщині в 1956 році та у Польші в 1956, 1968 та 1980 роках. Демократичні соціалісти також влаштували нетривалий, але непересічний експеримент – «соціалізм з людським обличчям» (суть якого полягала в політичній лібералізації суспільства за збереження соціалістичного ладу і влади в руках комуністів) уряду Дубчека в Чехословаччині в 1968 році. Всі ці постання були придушені радянськими танками.
Розвал Радянського Союзу, тим не менш, навряд чи означав «перемогу демократії». Соціалісти відкидають твердження, що капіталістична демократія є повністю демократичною; насправді, багатії відмовиляються навіть від самих основ демократії, коли відчувають загрозу від робітничих рухів.
Аналіз Маркса у роботі «18 брюмера Луї Бонапарта», коли французькі капіталісти підтримали Наполеонівський переворот проти Французької другої республіки, став жахливим передбаченням пізнішої підтримки капіталом фашизму в 1930-х. В обох випадках бідніюча дрібна буржуазія, обкладений тягарем середній клас і традиційні аграрні еліти отримали підтримку від капіталістів, щоб запобігти підйому робітничого класу шляхом повалення демократичних урядів.
Авторитарні режими 70-х та 80-х років в Латинській Америці спиралися на корпоративну підтримку аналогічного характеру. Значною мірою престиж післявоєнних європейських лівих та сьогоднішніх латиноамериканських лівих пов’язаний зі здобуття ними статусу найбільш послідовних противників фашизму.
Соціалістичні та антиколоніальні рухи 20-го століття зрозуміли, що революційно-демократичні цілі рівності свободи та братерства не могли бути реалізовані, якщо нерівна економічна влада трансформується на політичну владу, і над трудящими продовжує панувати капітал. Соціалісти борються за те, щоб економічна демократія виходила із радикального демократичного переконання: «що стосується нас усіх – те має і вирішуватись безпосередньо усіма».
Аргумент капіталізму, що індивідуальний вибір на ринку праці рівний свободі, приховує реальність того, що капіталізм є недемократичною системою, в якій більшість людей проводять своє життя у підпорядкуванні босу (being «bossed»). Корпорації є формами ієрархічних диктатур, і ті, хто працює на них, не мають права голосу у питанні, як та що вони виробляють і як продукція, яку вони створюють, використовується.
Радикальні демократи переконані в тому, що влада, яка зобов’язує (не тільки законом, але також правом визначити поділ праці на фірмі) є дієвою лише у тому разі, коли кожен член організації чи установи, залучений до її діяльності, має рівне право голосу в прийнятті рішень.
Демократизація складної економіки, швидше за все, набула б різних інституційних форм, починаючи від робітничої власності та кооперативів до державної власності фінансових закладів та природних монополій (зокрема, телекомунікацій та енергетики) – так само, як і міжнародного регулювання трудових та екологічних стандартів.
Загальна структура економіки визначалася б через демократичну політику, а не владою бюрократів. Але питання залишається відкритим: як подолати олігархічний капіталізм, рухаючись до соціалістичної демократії?
До кінця 70-их років багато демократичних соціалістів визнали, що корпоративні прибутки обмежувались межами, накладеними на капітал тиском з боку робітничих, феміністичних, екологічних, антирасистських рухів 60-тих років. Вони розуміли, що капіталісти теж можуть завдати у відповідь удар політичною мобілізацією, аутсорсингом та страйками капіталу.
Таким чином, по всій Європі соціалісти проштовхували реформи, спрямовані на підтримку повного суспільного регулювання інвестицій. Шведський робітничий рух підтримував план шведського економіста Рудольфа Мейднера – програму, яка мала накладала податок на прибутки корпорацій протягом 25-ти років, щоб запровадити суспільну власність на провідні фірми. Коаліція соціалістів та комуністів, яка обрала Франсуа Міттерана на пост президента Франції у 1981 році, націоналізувала 30% французької промисловості і радикально посилила можливості для колективних переговорів.
У відповідь на це, французький та шведський капітал замість інвестування у власну економіку переводився за кордон, спричинивши економічний спад, який зупинив ці багатообіцяючі кроки в напрямку демократичного соціалізму. Політика тетчеризму та рейганоміку, яка призвела до більш ніж 30 років знищення профспілок та урізання соціальних виплат підтвердила прогноз лівих: або соціалісти вийдуть за рамки «держави загального добробуту» до демократичного контролю над капіталом, або капіталістична влада знищить завоювання післявоєнної соціал-демократії.
Сьогодні соціалісти по всьому світу стикаються з гострою проблемою, як відновити та зміцнити політичну силу робітничого класу так, щоб перемогти консенсус консерваторів та соціал-демократів «третього шляху», укладений в інтересах політики жорсткої економії, продиктованої корпораціями.
Але як щодо багатьох урядів країн, що розвиваються, які називають себе соціалістичними, особливо однопартійних держав? У багатьох відношеннях, однопартійні режими комуністичних партій мають більше спільного з авторитарно-капіталістичними державами минулого – такими, як Пруссія та Японія наприкінці ХІХ століття, а також післявоєнні Південна Корея та Тайвань – аніж з демократичним соціалізмом. Ці уряди надали перевагу індустріалізації під управлінням держави перед демократичними правами, зокрема правами незалежного робітничого руху.
Ані Маркс, ані класичний європейський соціалізм не очікували, що революційні соціалістичні партії з готовністю захоплять владу у переважно аграрних, автократичних суспільствах.
Частково, ці партії були засновані на незрілому робітничому класі, радикалізованому експлуатацією іноземним капіталом. Але в Китаї та Росії комуністи також прийшли до влади через те, що аристократія та воєначальники не змогли захистити народ проти вторгнення – переможені селянські армії хотіли миру та землі.
Марксистська традиція мало сказала про те, як переважно аграрні та постколоніальні суспільства могли розвиватись справедливим та демократичним шляхом. Що історія нам каже – так це те, що намагання змусити селян, які щойно отримали від комуністичних революціонерів у свою власність землю, повернутися назад до колективного господарства, має наслідком жорстоку громадянську війну, яка відкидає економічний розвиток на десятиліття назад.
Сучасні економічні реформи в Китаї, В’єтнамі та Кубі виступають на користь змішаної ринкової економіки з суттєвою роллю іноземного капіталу та приватних землевласників. Але однопартійні еліти, які вводять такі експерименти в області економічного плюралізму, майже завжди пригнічували прихильників плюралізму політичного, а також громадянських свобод і трудових прав.
Не зважаючи на тривалий державний тиск, зростаючий незалежний робітничий рух, що веде боротьбу у таких місцях, як Китай та В’єтнам, може відродити роль робітничого класу в просуванні демократії. Саме з цими рухами, а не з автократичними урядами, і солідаризуються соціалісти.
Звичайно, існує також багатий історичний досвід демократичного соціалізму в країнах, що розвиваються – починаючи з уряду «Народної єдності» Сальвадора Альєнде в Чилі 1970-х років, до ранніх років правління Майкла Менлі на Ямайці в тому ж десятилітті.
Латиноамериканська «рожева хвиля»* (або «лівий поворот») в Болівії, Венесуелі, Еквадорі та Бразилії сьогодні являє різноманітний досвід в області демократичного розвитку – хоча їх політика залежить більшою мірою від перерозподілу надходжень від експорту сировинних товарів, ніж від реструктуризації економічних відносин. Втім, уряд Сполучених Штатів та глобальні капіталістичні інтереси не покладають рук, щоб підірвати навіть ці скромні зусилля в сфері економічної демократії.
ЦРУ та британська розвідка скинули демократично обраний уряд Мохаммеда Мосаддика в Ірані в 1954 році, коли він націоналізував британські нафтовидобувні концерни. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк припинили кредитування Чилі, а ЦРУ активно сприяло жорстокому військовому перевороту Августо Піночета в цій країні. Аналогічним чином США вступили в змову з МВФ, щоб притиснути економіку Ямайки під час Менлівської епохи*.
Капіталістична ворожість стосовно навіть поміркованих реформістських урядів країн, що розвиваються, не знає меж. США насильно повалила як уряд Хакобо Арбенса Гусмана* в Гватемалі 1954 року, так і президентство президента Домініканської республіки Хуана Боша* в 1965 році, тому що вони відстоювали помірковану земельну реформу.
Для тих, хто вчить історію, питання має стояти не про те, чи обов’язково соціалізм веде до диктатури, а про те, здатний відроджений соціалістичний рух подолати олігархічну та антидемократичну природу капіталізму.
*У той час, як на пострадянському просторі щодо Латинської Америки початку XXI ст. послуговуються терміном “лівий поворот”, в англомовних джерелах натомість використовують термін “pink tide”. Він здається простою грою слів, будучи відсилкою до біологічного явища “червоного припливу”, та позаяк червоний колір традиційно асоціюється з комунізмом, його замінюють на більш легкий тон – рожевий, що вказує на менш радикальні позиції більшості сучасних латиноамериканських лівих.
*Менлівська епоха – період правління Майкла Нормана Менлі, ямайського лівого політика, прем’єр-міністра Ямайки в 1972-1980 і 1989-1992 роки. Один з найпопулярніших політиків в історії острова. Його передвиборчі кампанії підтримували такі зірки реґґі, як Боб Марлі та Макс Ромео; останній написав з цієї нагоди пісню «Socialism is Love».
*Хакобо Арбенc Гусман – політичний діяч Гватемали, один з лідерів Революційної хунти (1944–1945) та демократично обраний президент країни (1951–1954), прагнув ліквідувати напівколоніальний статус країни та феодальні пережитки в економічному житті; 1952 здійснив аграрну реформу, націоналізувавши (за викуп) необроблювані землі великих поміщиків і монополії США «Юнайтед фрут компані», до правління якої входили брати Даллеси (держсекретар США і голова ЦРУ). 1954 за підтримки США Арбенса було скинуто і встановлено військову диктатуру.
*Хуан Еміліо Бош Гавіньйо – домініканський політик, історик і письменник, президент країни 1963 року. За його правління було скасовано низку угод зі США, зокрема, щодо будівництва нафтопереробного заводу з концерном «Standard Oil», а також підвищено податки на прибутки американських корпорацій. Було встановлено тверді ціни на цукор, в результаті чого компанія South Puerto-Rico Sugar Company зазнала збитків. На заводах тієї компанії стався страйк, і Бош вирішив його не придушувати, як того вимагали США.
Про автора статті
Джозеф М. Шварц – американський лівий активіст, соціал-демократ. Студентом брав участь у рухах проти війни у В’єтнамі, професор політології в Університеті Темпл, є ветераном обох президентських кампаній Джессі Джексона (один із найвпливовіших лідерів серед афроамериканців, правозахисник активістів, політичний діяч, баптистський священик) від Демократичної партії, національний віце-голова «Демократичних соціалістів Америки» (Democratic Socialists of America, DSA).
Джерело: Jacobin
Автор перекладу: Костянтин Щербань
