Феміністичні демонстрації до 8 березня пройшли у низці міст України: Києві, Харкові, Херсоні, Львові, Ужгороді, Дніпрі, Маріуполі. Напередодні також відбувся марш у Лисичанську, організований правозахисницями та робітничими активістками. Міжнародний жіночий день у всьому світі відзначається акціями на підтримку прав жінок – так, в одній лише Іспанії профспілки мобілізували на перший загальнонаціональний жіночий страйк 5,3 мільйонів людей.

Попри це, представники українського істеблішменту активно просувають ідеї про непотрібність та “совковість” цього свята, і цього року звідусіль, аж до комерційної реклами, розкручувались чутки, що невдовзі вихідний день на 8 березня скасують. І справді, Український інститут національної пам’яті, що в своїх ініціативах втілює націоналістичну й правоконсервативну ідеологію, ще в грудні представив законопроект, де вихідний на Міжнародний жіночий день і справді прибрано (а в січні очільник УІНП В’ятрович ще й натякнув на скасування святкового дня 1 травня – мовляв, “День праці варто відзначати працею”). Подекуди недобросовісні медіа безграмотно рекламували відверто антисемітські та жінконенависницькі конспірологічні теорії щодо походження свята 8 березня (традиція якого, як і 1 травня, насправді йде із США, де на початку ХХ ст. соціаліст(к)и й профспілки проводили біля цієї дати марші, домагаючись гідної оплати й безпеки жіночої праці – адже у пожежах на швейних фабриках тоді гинули сотні працівниць).

Втім, акції в українських містах виявились багаточисельними. Наприклад, у столиці марш нараховував близько тисячі учасників та учасниць. Втім, це не вберегло активісток й активістів від нападів ультраправих супротивників прав жінок, а поліція у низці випадків продемонструвала бездіяльність та навіть зневагу і колаборацію з агресорами.

Незважаючи на те, що провокації проти учасників феміністичної ходи вчиняються вже не перший рік поспіль, правоохоронці не зробили висновків і не надали адекватного захисту учасницям і учасникам. “Соціальний рух” не буде повторювати обурення  тим, що поліція майже не захищала мітингувальників. Цього разу поліція у Києві та Львові активно вступала у комунікацію з ультраправими, отримуючи, вочевидь, від них певні вказівки.

Пристрасті за плакатом

 

У Києві “Марш жінок” пройшов центром міста. Незважаючи на наявність поліцейських, які мали його охороняти, кілька людей постраждали. Так, одразу по закінченню п’ятеро дівчат зазнали нападу з боку ультраправих молодиків. Людей забризкали газовими балонами, облили водою та зеленкою. Це сталось у самісінькому центрі столиці, що яскраво свідчить про недбалість правоохоронців або ж їх заангажованість.

Провокації відбувались й безпосередньо на марші, однак, за словами учасниць, коли вони звертали на це увагу поліції, то чули заяви у грубій формі про те, що захищати їх ніхто не збирається.

Більш того, на учасниць акції та саму художницю накинулись і вирвали художній банер, на якому було зображено жінку та кілька символів гноблення, зокрема, соціально-економічного чи патріархально-консервативного. Серед них була й емблема сумнозвісних “Національних дружин” як ознака праворадикального насилля (за минулий рік крайні праві, у тому числі “азовці”, погрожували чи намагалися напасти на більшість публічних заходів, що стосувалися гендерної тематики та боротьби за права жінок).

28783511_1309186259181795_2940969621756313600_n

Фото: Політична критика

Відбирали плакат, скоріше за все, представники поліції (хоча за жодних обставин поліція не повинна була застосовувати обмеження, які є втручанням у свободу зібрань). Поруч з нападником був поліцейський Вадим Гумен, який за попередньої влади сумлінно переслідував учасників Майдану, а зараз вже не вперше проявляє упереджене ставлення до лівих активістів.

Пізніше стало відомо, що на одну з організаторок акції Олену Шевченко склали адміністративне провадження за “знущання над національною символікою”. Парадокс у тому, що протокол складено за ст.185-1 КУпАП, яка передбачає відподвідальність за “порушення законного порядку мирних зборів”. Як зазначав Європейський суд з прав людини, ця стаття не може застосовуватися, адже в Україні немає спеціального закону про мирні збори. До того ж ніхто не може нести відповідальності за дії інших людей. Втім, судовому засіданню у такому разі має передувати експертиза. Авторка плакату наголошує, що на ньому було зображено символіку саме “Нацдружин”.

В той же час окремі громадяни вважають неприпустимим використовувати будь-яку символіку, яка асоціюється з державною. Ми відкидаємо такий підхід: згідно Європейської конвенції на державу покладають позитивні зобов’язання по забезпеченню рівності, безпеки та подоланню дискримінації. Якщо держава не справляється, то стає співучасницею правопорушень.

На нашу думку, під дискредитацію державної символіки підпадають якраз вчинки ультраправих. Вже звичним стало використання її поруч зі гітлерівською (свастики) чи неонацистською (кельтські хрести). Такі дії справді принижують українців та спортворюють імідж держави. Есесівський вовчий гак на емблемі “Азову” і взагалі давно не викликає резонансу.

Також ненависть ультраправих викликали плакати, що підіймали питання сімейного насильства та насильства у зоні АТО. Проте якщо цю проблему не піднімати в України, то вона набере трагічних масштабів. Загальновизнаним є право здійснювати цивільний контроль за силовими структурами, тому обговорювати подібну статистику життєво необхідно.

Захід й схід. Напади в Ужгороді, Львові та Маріуполі

 

Не менш драматично пройшли акції до 8 березня й в інших містах. В Ужгороді, де з минулого року помітно зросла чисельність акції, незмінною лишилась агресивність “Карпатської Січі”, яка зривала і попередній захід. Ультраправі закидали дівчат, які вийшли на демонстрацію, червоною фарбою. Проте місцева поліція все ж протидіяла нападникам і затримала частину з них.

У Львові також не обійшлось без провокацій. Одного молодика було затримано поліцією прямо під час акції. Втім, по її закінченню, коли учасниці сіли в трамвай, ультраправі почали без жодних перешкод закидувати його камінням (під транспортний засіб полетіла і шашка). Як бачимо, заради переслідування ідеологічних опонентів вони готові створити небезпеку для необмеженого кола громадян.

В Маріуполі після маршу поліція провела активісток додому до однієї з учасниць. Однак за ними рушила і група правих радикалів, які потім декілька годин чекали, поки активістки почнуть виходити. Також під будинком залишилися чергувати поліцейські. Тут теж були претензії до символіки феміністок: противниці акції вважали неприпустимим використання ними національного прапору.

Також слід зазначити, що без провокацій відбулися акції у Херсоні, Дніпрі та Харкові.

Коли праворадикали зовсім не праві

 

По закінченню акції зусилля по її дискредитації силкувався докласти вождь неонацистської групи С14 Євген Карась на ресурсі Цензор.нет (який не вперше люб’язно надає йому майданчик для сумнівних висловлювань, бездоказових наклепів і мови ненависті). Він розмістив матеріал з незрозумілими нападками на учасників акції в Києві, у тому числі фото одного з активістів “Соціального руху” Д. Пілаша (між іншим, учасника Майдану та Комітету солідарності з Олегом Сенцовим і Олександром Кольченком, автора дописів, в яких послідовно критикує путінсько-олігархічний режим, російський імперіалізм і проросійський сепаратизм – ось, наприклад, його стаття березня 2014 р. проти анексії Криму). “Соціальний рух” розуміє, чому праворадикали так акцентують увагу на наших активістах, адже ми послідовно відстоюємо права жінок і всіх трудящих.

Втім, ми розуміємо, що претензії висуваються не до наших активістів, а до руху за жіноче визволення загалом. Ось поплічник Карася Андрій Медведько також спробував довести “непотрібність” 8 березня. Він дав зрозуміти, що гендерного розриву в оплаті праці він не бачить, а сімейне насильство – буцімто “особиста проблема”. Сам Медведько, який є обвинуваченим в резонансному убивстві, напевно, хоче виступати експертом у питанні насилля. Але побутове насильство визнається проблемою на міжнародному рівні. Розрив у розмірі 25% визнає уже навіть Мінсоцполітики.

Стає зрозуміло, кому 8 березня заважає. Це олігархи, яким рівність невигідна економічно, та фашисти, для яких гноблення є частиною світогляду. Відзначимо, що в Україні це досить пов’язані поняття. Очільники С14 у місті Дніпро є помічниками депутатів від олігархічної партії “Укроп”, близької до Ігоря Коломойського.

При цьому ультраправі прямо проголошують людиноненависницькі ідеї та підтверджують їх насильством. Саме тому вони потрапили до міжнародної бази терористів TRAC поруч з так званою ІДІЛ та іншими подібними структурами.

Що далі?

 

Боротьба за жіночі права розвивається, охоплюючи великий діапазон проблем (оплата праці, дискрімінація на робочому місці, побутове насильство, наступ консерватизму) та розширюючи географію (до акцій долучились також Дніпро й Херсон, де місцевих активісток підтримали київські анархо-феміністки з колективу “Rhythms of Resistance”). Ультраправі будуть затято протистояти цим виступам, хоч як би жалюгідно вони не виглядали на фоні масових акцій. Але поліція дедалі частіше не лише відмовляє в захисті мирних зборів, а й стає безпосереднім інструментом репресій, як це було і під час зриву нещодавніх акцій пам’яті Станіслава Маркелова й Анастасії Бабурової в Києві чи зоозахисної у Львові. Допоки політичною системою керуватимуть лише праві ідеї, до тих пір насильство проти жінок буде частиною буденності. Лише демократичні ліві сили здатні забезпечити представництво жінок, покласти край економічній нерівності та припинити злочини ультраправих.