5 місяців бюрократичної переписки не дали відчутних результатів і медики вийшли на вулиці. Пікетування міської ради, публічне голодування, залучення преси та активістів, акції солідарності в інших містах, перекриття дороги і піша хода на Київ дали свої плоди. 7 липня, Роменська міська рада проголосувала за виділення 1 100 000 гривень на погашення заборгованості по заробітній платі та комунальним послугам.

Отже, коротка хронологія конфлікту.

- серпень 2015корпоратизація “Укрзалізниці” і передача понад 90 залізничних поліклінік на баланс місцевих громад.
- листопад 2015 — рішення Роменської міської ради реорганізувати медзаклад. Створення реорганізаційної комісії.
- січень 2016 — виключення медзакладу з мережі місцевого фінансування. Блокування банківського рахунку.
- листопад-травень 2016 — період бездіяльності ліквідаційної комісії. Вона не прийняла жодного рішення. Ліквідація оголошена, але не розпочата. Медзаклад продовжує надавати послуги населенню. Трудовий колектив виконує роботу, але не може отримати заробітну плату. Фактично міською владою реалізується тактика поступового виживання медиків з поліклініки. І, дійсно, протягом 5 місяців ледь не третина трудового колективу звільняється за власним бажанням, що знімає з міськради соціальні забов’язання по працевлаштуванню і т.д. Разом з боргом по зарплаті ростуть борги за комунальні послуги та пенсійними відрахуваннями. Трудовий колектив намагається обстоювати свої права через суд.
- квітень 2016 — відбуваються перші вуличні протести медиків.
- 27 квітня 2016 — проходить наймасовіша акція проти закриття поліклініки, в якій бере участь понад 350 роменчан. Вимоги: виплатити зарплатню та зберегти заклад.
- 28 квітня 2016 — делегація роменських медиків приїжджає на всеукраїнську профспілкову акцію під Кабмін. Намагається зустрітися з віце-прем’єром Кириленком та представниками МОЗ.
- 16 травня2016 — трудовий колектив оголошує голодування під стінами міськради. Представники міськради демонстративно кепкують та зневажають протестуючих.
- 17 травня 2016 — кількасот жителів міста перекривають центральну транспортну артерію Ромнів. Це призводить до приїзду прокурора, заступника губернатора та начальника обласного управління охорони здоров’я. Оголошено намір „піти шукати правду під Кабмін”. Обласне керівництво, декларує свою підтримку протестувальникам та намагається умовити медиків “не виносити сміття з хати” і не йти на Київ. Звучать обіцянки виплатити соцдопомогу у розмірі заборгованності по зарплаті.
- 18 травня2016 — медики з представниками преси та активістами в останнє звертаються до міської влади та вирушають на Київ. Не зважаючи на проблеми зі здоров’ям та похилий вік багатьох учасників ходи, в перший день подолано близько 35 кілометрів.
- 19 травня 2016 — відбувається позачергова сесія міської ради. Попри позавчорашні обіцянки питання про термінову виплату заборгованості не вирішується. Натомість приймається політичне рішення призначити „цапом-відбувайлом” головного лікаря, який підтримав протест колективу. Міська влада демонстративно “карає” подальшою невиплатою зарплати непокірних медиків. Також створюється нова ліквідаційна комісія, яка розпочинає процедуру ліквідації, але вже відповідно до чинного законодавства. Заклад знову повертають у систему місцевого фінансування. Новина застає ходу вже в Полтавській області і лише зміцнює намір колективу боротися.
- 21 травня 2016 — в м.Пирятин відбувається мітинг і концерт. Впродовж маршруту мешканці населених пунктів виходять привітати колону, пускають на ночівлю, годують, розповідають історії про скорочення місцевих бюджетних закладів. Особливу підтримку та професійну солідарність демонструють місцеві медики. На різних етапах до колони долучаються активісти, представники ЗМІ та навіть іноземні митці. 11 всеукраїнських профспілкових об’єднань підписують звернення до президента, уряду, та парламенту, увівши проблему роменських медиків до більш широкого контексту соціальної політики. В різних містах України проходять акції солідарності. Водії масово вітають колону гудками. Новина про ходу шириться.
- 24 травня 2016 колона заходить до Києва й до обіду дістається Кабміну. В цей самий час в Ромнах представники міської влади та поліції виламають двері в порожній полікліниці, розпочинають вивезення майна. До акції під будівлею Уряду долучається з десяток громадських організацій. Протестуючі вимагають зустрічі з прем’єром. Відбуваються сутички з поліцією, яка забороняє розмістити намети. Медики на декілька днів лишаються в Києві, де їх запрошують на радіо- та теле-ефіри. Досягнувши попередньої домовленості щодо створення спеціальної тимчасової урядової комісії з представників МОЗ та громадськості, медики повертаються до Ромнів. Зустріч з прем’єром так і не відбулася.
- червень 2016 Ромни декілька раз відвідують інспектори праці з Сум та Конотопу. Вони приписують міській раді негайно виплатити заборгованість. Обіцяна заступником міністра охорони здоров’я Василишиним урядова комісія так і не з’являється ані в Ромнах, ані навіть на папері. Одне з двох проваджень, сфабрикованих проти головного лікаря Зінькова В.В., закривають. Друга справа „розсипається” за відсутності складу злочину. Законопроект про мораторій на закриття колишніх залізничних поліклінік так і не виноситься на розгляд парламенту.
- 7 липня 2016 — Роменська міська рада приймає рішення про виділення 1100000 грн. на погашення заборгованності перед працівниками поліклініки, ПФУ та комунальними службами.

За декілька тижнів процедура ліквідації закладу має бути остаточно завершена (хоча подано позов до суду про оскарження рішення про ліквідацію). Це лише часткова перемога трудового колективу. Адже скасувати рішення про ліквідацію закладу поки не вдалося і короткий термін, що лишився до завершення процедури ліквідації не дає підстав для оптимістичних прогнозів. Разом з тим цей локальний епізод боротьби дає нам можливість говорити про певні загальні риси подібних протистоянь та про (не)успішність різних тактик.

Робітники з різних куточків країни слідкували за роменською ходою, співчували їй, зіставляли зі своїм досвідом і надихалися мужністю жінок з Сумщини. Ми пропонуємо наступні висновки:

1) неможливо сподіватись на краще життя, не вступаючи в активну боротьбу за нього. Перемога, особливо якщо ти раніше не боровся за свої трудові права, може здаватися недосяжною. Разом з цим конкретні продумані кроки, зроблені трудовим колективом об’єктивно зрушують справу з мертвої точки.

2) гроші люблять тишу. Особливо гроші вкрадені. І чим голосніше говорити про них, тим більше охоче роботодавець вам ці гроші поверне. Виявляється, що в тиші власного кабінету можновладці і роботодавці ведуть себе інакше, ніж у гомоні майданів. На одинці тобі кажуть, що жодних грошей ти вже не побачиш і ніде нічого не доб’єшся. Проте, щоб вони самі не казали, мітинги їх страшенно дратують.

3) треба мати тверду рішучість йти до кінця. Послідовність та упевненість у власній правоті викликає повагу навіть в опонентів. Якщо ти вирішив раз, що не дозволиш ставитись до себе як до худоби, з цього шляху вже не можна звертати. Адже в разі, якщо ти здаєшся, то підводиш не тільки себе й товаришів, не тільки тих, хто вам допомагає і підтримує, але і тих, хто ще не долучився до боротьби, вагається чи з надією спостерігає за тобою. В разі ж поразки (часткової чи повної) ти принаймні знатимеш, що зробив усе, що від тебе залежало і не дорікатимеш собі до кінця життя за невикористаний шанс.

4) усні обіцянки можновладців та багатіїв нічого не варті. Лише рішення, оформлені офіційно, можна вважати результатом. Якщо особа, чи орган які мають право приймати рішення, є на місці, то жодні “завтра” не припустимі! Рішення має бути підписано тут і зараз. Для цього

5) проект рішення має бути вже готовим заздалегідь. Чітко сформулюйте свої вимоги та зазначте терміни, в які вони мають бути виконані. Імпровізація на місті зазвичай призводить до вищезазначених пустих обіцянок.

6) під час протистояння позиція вашого табору має бути єдиною по всіх принципових питаннях. Рішення має прийматися колегіально, і бути зрозумілим для всіх. У зворотному випадку роботодавець просто пересварить різні частини колективу між собою.

7) у переговорної групи, якщо така сформована, має бути чіткий “коридор повноважень”: умовні „програма-мінімум” і „програма-максимум”. Пріорітети мають бути очевидними.

Не припустимо, щоб на переговори йшли з наміром підвищити зарплату, а повернулися з обіцянкою відремонтувати їдальню.

8) гуртом і батька легше бити. Під час трудового конфлікту у нагоді стануть професійна солідарність людей з інших підрозділів та навіть галузей. Зверніться до місцевих та галузевих профспілок, попрохайте підтримки чи хоча б консультацій.

9) продумайте послідовність дій. Підвищуйте градус напруги поступово. Майте в запасі важку артилерію. У роботодавця має лишатися відчуття, що саме неприємне ще попереду.

10) більше ніж на половину перемога роменських медиків завдячує здоровій атмосфері всередині колективу. В критичні моменти старе міжособистісне непорозуміння може вилізти боком. Підтримуйте товариські стосунки на роботі, не ображайте співробітників. Формуйте атмосферу довіри в колективі. Коли прийде біда, ваші колеги більш вірогідно підтримають людину чесну і послідовну. Будувати відносини довіри— це також праця, яка може зайняти тривалий час.

11) і останнє. Більшість локальних проблем мають системні причини, а значить на місцевому рівні можуть бути вирішені лише частково, чи на деякий час. Тому вступивши, чи не вступивши в трудовий конфлікт, вигравши чи програвши в ньому, тримайте в голові стратегічну необхідність побудови всеукраїнської  класово-орієнтованої структури, яка могла би не тільки координувати боротьбу на місцях, не тільки системно захищати права найманих працівників, але й боротися за розширення цих прав.

Справедливості вартий той, хто готовий за неї боротися.

Федір УСТИНОВ,
«Соціальний рух»,
учасник ходи