Навчаючись у Петербурзькій політехніці, брав участь в українському студентському русі. Попри тяготи Першої світової війни, розпал шовінізму, цензури та шпигуноманії, Неронович продовжував займатися активізмом, волонтерив для українських солдат у Петрограді, облаштувавши для них курси рідної мови та історії. Коли в лютому 1917 було скинуто царат, столична українська громада обрала Нероновича своїм представником до Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, «тіньового уряду» екс- імперії.

Вже у березні 1917 р. Неронович висловлюється за незалежність України: «найвищий розвиток продукційних сил і зв’язана з ним найвища форма організації робітництва, що дає можливість переходу до соціалістичного ладу, можливими є лише в державно-незалежній Україні».

Це було дуже радикально як для початку революції, але цілком у дусі українського марксизму.

Неронович повернувся доУкраїни, яка стояла на роздоріжжі революції. Гвинтівка народжувала владу. Так, в червні 1917 Другий всеукраїнський з’їзд військових підштовхнув помірковану Центральну Раду проголосити автономію та пообіцяти реформи. Осінь 1917 вимагала від українських політиків здійснення обіцянок. Неронович був головою оргкомітету, що підготував Третій з’їзд військових (жовтень 1917). Він відкривав цей з’їзд зі словами «Хай живе самостійна Україна!» та був обраний від нього членом Центральної Ради. Військові, у першу чергу, воліли негайного виходу з кровопролитної війни за «російський прапор над Стамбулом».

На IV з’їзді Української соціал-демократичної робітничої партії, фактично правлячої в країні, Неронович виділявся переконливими виступами та гострою позицією. Він вимагав від партії повороту до співпраці з робітничими радами, вирішення соціально-економічних проблем, виводу країни із війни, проголошення незалежної республіки та перебудови владної системи на основі місцевих рад. У Центральній Раді ліве крило УСДРП (майбутні «незалежники», згодом Українська комуністична партія) піддавало критиці урядовий курс топтання на місці в очікуванні самоліквідації проблем. Цей курс вже привів до загибелі Тимчасовий уряд, на місце якого прийшли більшовики.

У листопаді 1917 саме Неронович підняв у Центральній Раді питання про початок самостійних переговорів Києва з Берліном та Віднем як єдиного можливого виходу з кризи, що посилювалася. При цьому Неронович передбачав, що мирні переговори приведуть до проголошення незалежності УНР. Так було розпочато участь УНР у Брестському мирному процесі, який своїми підсумками врятує Центральну Раду від зникнення з політичної карти, а для свого ініціатора обернеться кулею в потилицю.

Центральна Рада зважилася на мирні переговори з Четверним союзом, але не на радикальні економічні перетворення.

У грудні 1917 політична криза призвела до появи в Харкові більшовицького уряду України (Народний секретаріат) та проголошення ще однієї, радянської УНР. У лютому 1918 Неронович увійшов до складу делегації Радянської України, відправленої до Бресту задля підписання миру, але не допущеної туди німецьким військовим командуванням. Германська імперія та Австро-Угорщина уклали мир з «київською» УНР та почали військову операцію на її підтримку. На ІІ Всеукраїнському з’їзді рад, який пройшов у Катеринославі 17-19 березня 1918, було проголошено незалежну Українську Радянську Республіку та закликано до боротьби з німецько-австрійською окупацією. Більшовицький Народний секретаріат було поповнено за рахунок представників лівих українських політичних партій. Неронович став народним секретарем з військових справ, перейнявши цю посаду у «батька» вітчизняного націонал-комунізму Василя Шахрая. Утім, через кілька днів Неронович, невдоволений політикою більшовиків, вийшов зі складу уряду та поїхав на рідну Полтавщину. Там він був заарештований центрально-радівськими гайдамаками та розстріляний без суду та слідства. У квітні 1918 Центральна рада провадила слідство в справі вбивства свого члена, Євгена Нероновича, крапку в якому поставив гетьмансько-німецький державний заколот.

Політичні опоненти Нероновича, праві ліберали Дмитро Дорошенко та Олександр Лотоцький високо відзивалися про його постать та діяльність. Так, Лотоцький називав Нероновича «невичерпним джерелом ініціативи та громадської енергії». Дорошенко писав у спогадах: «хтозна, чи не краще було б, як би у нас спочатку сиділи Нероновичі, Коцюбинські, Затонські, люди сильної волі і тямучі, ніж Голубовичі, Ковалевські, Капкани».

Більшовики спочатку внесли Нероновича в свій мартиролог, хоча невідомо, куди би завернула його політична крива, якби він довше прожив.

У 1920-і рр. ім’я Нероновича носили Великі Сорочинці, де його було страчено, одна з київських вулиць – Бульварно-Кудрявська, та деякі інші топоніми. Наразі немає потреби їх декомунізувати, адже все, що було пов’язано з Нероновичем, уже декомунізовано Сталіним у 1930-х рр. Тоді ж Нероновича викреслено з офіційної версії історії боротьби за соціальну революції та самостійну України, куди він досі повернутися не може, не будучи ані націоналістом, ані більшовиком.

Максим Казаков, Соціальний рух