ПОЧАТОК

В Україні відбулося не два Майдани. Початком протестів проти порушень громадянських прав стала «Україна без Кучми». Першою вимогою УБК була відставка президента, але головною (і це було артикульовано тоді вперше в Україні) – зміна Системи соціальних, економічних та політичних відносин в Україні.

Серед здобутків УБК – відставка тодішніх міністра МВС та голови СБУ. Більш вагома перемога – провал у січні 2001-го імплементації результатів «кучмівського референдуму» (березня 2000-го), за якими Україна фактично мала перетворитися на монархію на чолі з імператором штибу Карімова чи Назарбаєва. Вже у травні 2001-го соціологія показала, що більшість українців підтримують не президентський, а парламентський лад.

Але відставки Кучми досягнути не вдалося. 18 учасників протестів опинилися за гратами. Залишилась непохитною соціальна Система олігархічного капіталізму. Попри цю зовнішню поразку, УБК все ж перемогла. Революція відбулася у думках та душах українців. УБК показала, що боротися треба і можна.

ПРИВОДИ І ПРИЧИНИ

Приводом до виступу 15 грудня було вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і магнітофонні плівки, які вказували на причетність до цього злочину президента Кучми. Але причини протестів глибші – соціальні. Сотні тисяч студентів, робітників, селян, дрібних підприємців, щиро приєдналися до протестного руху, сподіваючись на зміну самого свого життя. Ці соціальні мотиви показані у документальному фільмі «Обличчя протесту».

Вбивство Георгія стало сірником, піднесеним бо бочки, заповненої порохом соціальних протиріч.

Протягом 90-х в Україні визріли соціальні протиріччя між великим капіталом, поєднаним з державним апаратом, та усіма іншими соціальними групами, яких визискували олігархи. Олігархічна соціальна Система вимагала гарантій свого існування. І таким гарантом і арбітром олігархії стала політична Система президентського авторитаризму, яку вибудував Кучма.

УБК не змінила Систему. Отже, соціальні протиріччя, причини революційного виступу народних мас, нікуди не зникли. А, отже, неминуче мали вивести робітників, студентів і підприємців знову на вулиці і майдани.

НОВИЙ ВИБУХ

Цей новий соціальний вибух стався досить швидко. Вже 2004-го. Приводом тоді стали президентські вибори, але причини, та й учасники протестів, були ті ж самі, що і в УБК.

Але цього разу, на відміну від УБК, рух очолила політична опозиція, яка представляла такий же великий капітал, як і правлячі фінансово-політичні групи. Тільки ту частину капіталу, яка вступила у конкуренцію з тодішньою владою за великий ринок, яким була і є для них Україна.

2004-го на Майдані поставили сцену. І політики зі сцени обмежили вимоги українців гаслом «Ющенко – так!». Зовні протести 2004-го досягли перемоги – президента змінено. Але дуже скоро громадяни зрозуміли: із зміною прізвища президента Система не міняється. Ця перемога обернулася внутрішньою поразкою і глибоким розчаруванням.

СИСТЕМА ВСТОЯЛА

Оскільки Система знову встояла, соціальні протиріччя нікуди не ділися. Вони вивели українців на нові Майдани: «податковий» 2010-го, «чорнобильський» 2011-го. Зрештою, 1 грудня 2013-го, почалося повстання. Приводом до нього став розгін спецзагоном «Беркут» невеликого «євромайдану». Соціальні причини нового Майдану були тими ж, що і раніше. І знову на Майдані рефреном зазвучала вимога зміни Системи.

Сцену, як і 9 років тому, встановили політики – представники великого капіталу. Вони тепер не повною мірою контролювали протести, але саме вони не допустили формування соціального порядку денного Майдану 2013-14. У підсумку саме ці політики й перемогли, утворивши новий уряд. Цей постмайданівський уряд продовжив ту ж політику ринкових реформ, яку проводили геть усі українські уряди протягом 25 років.

Після Майдану, посилаючись на війну та за допомогою ультраправих парамілітарних формувань, правлячий клас встановив режим тотального обмеження громадянських та соціальних прав. Система породила цензуру, переслідування, погрози, арешти та навіть вбивства, журналістів і звичайних громадян за висловлення своїх поглядів, періодичні масовані кампанії проти «зрадників», заборони партій, напади на учасників мирних зібрань.

Соціальна та економічна політика правлячого класу нагадує гігантський насос, який своїми патрубками заліз до кишень українців і з усе більшою силою викачує звідти надприбутки для правлячого класу. Складається враження, що у нас ставлять гігантський цивілізаційний експеримент: повернення цілої країни на два сторіччя назад – у часи дикого капіталізму, відомому сучасникам хіба із творів Франка і Дікенса.

Жоден з Майданів так і не став Революцією. Тобто, не змінив Систему.

УКРАЇНА ВАГІТНА РЕВОЛЮЦІЄЮ

Соціальні причини, які виштовхнули українців на вулиці взимку 2000-го, за 16 років залишились. Соціальні причини ще поглибились. Тому ці причини неминуче виведуть людей на майдани країни знову.

Що стане приводом до нового Майдану? Нові «плівки Оніщенка»? Звірячий розгін демонстрації з соціальними вимогами? Зубожіння цілих соціальних груп? Дострокові вибори? Протест студентів проти платної освіти? Може будь-що. Будь-який сірник здатний підірвати бочку, якщо порох у ній вже достатньо сухий.

Соціальний вибух можна відтермінувати погрозами, силою, подачками чи репресіями, як це відбулося у листопаді цього року. Але Революція, зміна соціальної Системи – це об’єктивний процес. Якщо є соціальні причини, Революція відбудеться незалежно від чиїхось бажань чи протидій.

А Україна вагітна Революцією.

ВОЛОДИМИР ЧЕМЕРИС   

ГО “Соціальний рух”