ВОЛОДИМИР ЧЕМЕРИС, правозахисник

22 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки, а 22 січня 1919 УНР об’єдналась із Західно-Українською Народною Республікою на федеративних началах. УНР визнали Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) та Російська Соціалістична Федеративна Республіка. Країни Антанти (Франція, Великобританія, Італія, США та ін.) ні УНР, ні ЗУНР не визнали.

Український національно-визвольний рух завжди, від Хмельниччини і Гайдамаччини, був рухом соціального визволення. І перші українські політичні організації, які поставили питання про самовизначення націй російської та австрійської імперій, були соціалістичними. До них належали видатні українські письменники та науковці Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Павлик, Леся Українка, Михайло Грушевський.

Коли у лютому 1917 року революція у Петрограді повалила російську імперію, саме українські соціалістичні партії – Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко), Українська партія соціалістів – федералістів (С. Єфремов), Українська партія соціалістів – революціонерів (М. Грушевський) – утворили Центральну Раду, яка проголосила автономію, а згодом і незалежність України, провели перші в історії України вільні вибори, на яких перемогли УСДРП та УПСР, та ухвалила Конституцію УНР.

Конституція гарантувала соціальні та громадянські права українців, встановлювала парламентську республіку (посада президента не передбачалася), національні меншини (росіяни, євреї і поляки) мали право на національно-персональну автономію. В УНР розпочалася найважливіша для українців земельна реформа – розподіл поміщицьких земель між селянами за трудовою нормою.

Заходи УНР викликали спротив поміщиків та буржуазії. 29 квітня 1918 Павло Скоропадський, флігель-ад’ютант російського імператора Ніколая (це про його предка Тарас Шевченко писав «потомок гетьмана дурного і презавзятий патріот»), за підтримки німецьких військ, які окупували Україну, здійснив переворот. Замість УНР було утворено «Українську Державу». Відновлювалась поміщицька власність, розпочались репресії проти селянського руху в Україні. Німецькі загони реквізували у селян продовольство. Зрештою, 14 листопада 1918 гетьман Скоропадський своїм маніфестом скасував незалежність України. Українські поміщики не могли забезпечити своє панування над українським народом без військової підтримки російських білих офіцерів та німецької армії.

Антисоціальні та проімперські заходи Скоропадського викликали численні повстання – на Сході під проводом Махна та у Центральній Україні під проводом Директорії УНР. Зрештою, 18 листопада 1918 війська УНР (основу яких складали Січові стрільці з Галичини) розбили під Мотовилівкою (Київська обл.) війська Скоропадського (основу яких складали російські офіцери). Німецькі війська тоді поверталися до своєї батьківщини, охопленої німецької революцією 1918, і не допомогли гетьману. Так німецька революція допомогла революції українській.

Гетьман втік. Вищим органом відновленої УНР став Трудовий Конгрес України, обраний з числа робітників, селян та трудової інтелігенції. Поміщики та капіталісти позбавлялися права голосу. Трудовий Конгрес затвердив об’єднання УНР та ЗУНР. 20 вересня 1919 Махно уклав угоду з представниками Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Передбачалося, що Трудова республіка Махна увійде до федерації УНР та ЗУНР. 26 вересня війська Махна та УНР – українські селяни – розбили білих офіцерів – російських помішиків – під Перегонівкою (Кіровоградська обл.). Російські імперці Денікіна відкотилися до Криму, але угода між Махном і Петлюрою так і не була здійснена.

УНР існувала у лещатах між імперською Росією та Антантою з одного боку, німецькими та австро-угорськими інтервентами з другого, РРФСР – з третього та відновленою Річчю Посполитою – з четвертого. УНР не витримала цього тиску. Зрештою, Петлюра уклав угоду з польським вождем Пілсудським про військову допомогу, зрікшись ЗУНР. У відповідь провідники ЗУНР розірвали відносини з УНР.

УНР фактично припинила існування 1920-го. Але це була перша спроба національного і соціального визволення українців та об’єднання українських земель.

Але друга спроба, за 70 років по тому, нині призвела до втрати українських земель, фактичної ліквідації суверенітету – підпорядкованості української влади «західним партнерам». Та до соціального поневолення – «ринкових реформ» та всевладдя місцевого та транснаціонального капіталу.

І ще – призвела до переписування історії. І ця переписана історія нині транслюється і у виступах президента, і з численних каналів наших ЗМІ. Але в історії України ХХ століття був не лише бандерівський рух. Був і Франко з Коцюбинським. Була УНР та Трудовий Конгрес. Був Махно і Котовський. Були українські соціалісти і «боротьбісти». Була українізація, колективізація та індустріалізація. Була довженкова «Земля» та курбасівський «Мина Мазайло». Був Тарас Бульба-Боровець та Комуністична партія Західної України.

І все це наша історія, у якій є люди з усіма своїми добрими і лихими вчинками. І не треба з них робити героїв чи зрадників. Вони були тими, ким були. І якщо ми їх забудемо або черговий раз перепишемо історію, наша третя спроба не вдасться.

СЕРГІЙ ГІРІК, кандидат історичних наук

Річниця проголошення незалежності УНР Четвертим універсалом у заявах відповідальних за політику пам’яті державних структур, а також чиновників і політиків із претензіями на приналежність до історичного цеху, обмежилася декларуванням трьох основних тез: власне ювілей формальної незалежності УНР, сторіччя Бою під Крутами (станом на день написання цих рядків його річниця ще не настала, тож передбачити зміст новини про ювілей не берусь) і просування ідеї Закону про правонаступництво з УНР, який має замінити старий закон “Про правонаступництво України”.

У цьому ключі слід вказати на кілька принципових моментів. По-перше, в усій історії УНР Український інститут національної пам’яті і близькі до нього особи шукають і знаходять — принаймні, судячи з опублікованих ними заяв — лише “державотворчу” складову. Питання соціальної політики УНР (безумовно, соціалістичної), зокрема, запровадження її урядом восьмигодинного робочого дня, який на практиці може припинити існувати після ухвалення нового “Трудового кодексу”, вони оминають. Питання національної політики УНР (передусім доби Центральної Ради, коли її намагалися здійснювати на практиці), зокрема, ухвалення майже одночасно з Четвертим універсалом Закону “Про національно-персональну автономію”, яким гарантувалася нетериторіальна автономія для євреїв, росіян і поляків, а в перспективі і низки інших етнічних груп республіки згадується, чомусь, лише фахівцями-істориками і юристами.

Цікаво, що сторіччя ухвалення Третього універсалу (20 листопада 2017 року), яким, власне, й оголошувалася УНР як держава, нехай іще й не відокремлена формально від Росії, але незалежна de facto, у публічному просторі лишилося майже непоміченим. Щоправда, УІНП таки опублікував був допис із цієї нагоди на своєму сайті, але цим, власне, сторічний ювілей української державності й обмежився. Це дуже дивно, оскільки проголошення незалежності Четвертим універсалом — лише етап у розвитку державності, проголошеної Третім універсалом. Експлуатація питання правонаступництва з УНР у разі ухвалення відповідного закону у редакції, що озвучувалася, не матиме правових наслідків. Натомість, вона загрожує суттєвими іміджевими втратами, оскільки демонстративне означення доби УРСР як періоду окупації передбачатиме зміни в законодавстві про громадянство (він певною мірою, до речі, вже фіксує правонаступництво з УНР, бо ж передбачає спрощене отримання громадянства України іноземцями, предки яких за прямою лінією були громадянами УНР), викличе юридичні колізії щодо майна за кордоном, яке належало УРСР, і навіть примусить відмовитися від хоч і формального, але престижного статусу держави-засновника ООН — дату вступу України до ООН тоді взагалі буде неможливо визначити, бо ж представництво продовжувало працювати безперервно і в час проголошення незалежності 1991 зберігало свій кадровий склад.

ВІТАЛІЙ ДУДІН, юрист

Соціальна політика УНР стала результатом компромісу, але вона точно була радикальнішою за курс нинішньої української влади. Більше того, навіть праві, які претендують на звання опозиції, сповідують куди більш буржуазну ідеологію, аніж очільники УНР. Українські соціалісти змагались із радянською владою у реалізації соціалістичних перетворень.

IV Універсал проголошував «соціялізацію» землі, кредитно-грошової системи і стратегічних підприємств. Передбачалось, що влада буде співробітничати з «радами селянських, робітничих і салдатських депутатів, вибраних із місцевої людности». Конституція УНР 1918 р. (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) містила елементи прямої демократії: проект закону можна було внести, зібравши підписи 100 тис. громадян.

Україна стала однією з перших держав, де обмежено тривалість робочого дня до прийнятного сьогодні рівня. Як відомо, Конвенція МОП №1, яка проголосила 8-годинний робочий день, прийнята у 1919 році. Тоді як ще 25 січня 1918 р. Центральною Радою УНР було прийнято Закон «Про 8-годинний робочий день», яким також обмежено тривалість роботи для підлітків і жінок. Зроблено це було вже під гуркіт гармат «Арсеналу», зауважують українські історики. Центральною Радою було передбачено 17 святкових днів (сьогодні 11). Було введено оплату понаднормових у подвійному розмірі, як зараз. Закони УНР виражали прагнення до соціалістичного ладу, але були запізнілими, що розв’язало руки більшовикам. Система трудового права розвивалась під впливом радянської, вважають сучасні вчені. За даними істориків, трудові закони продовжили свою дію і під час Гетьманату, що свідчить про їх особливу важливість для стабілізації відносин. Проте 17 серпня 1918 р. гетьман Петро Скоропадський підписав зміни до акту, що дозволяли подовжити тривалість робочого дня до 12 годин. Таким чином, пропонована редакція Трудового кодексу є повторенням саме політики Скоропадського.

Центральна Рада апелювала до тих же цінностей, що й більшовики, з якими вона була змушена воювати. Але не слід вважати, що після початку війни вона відступила від своїх поглядів. Директорія УНР ще більш затято заявляла про свої ліві симпатії. Скажімо, Декларація Української Директорії 1918 р. теж мала чіткі соціально-революційні орієнтири – вона позбавляла виборчих прав «нетрудові верстви». Даний документ особливо проникнутий класовою риторикою: «працюючі маси» тут протиставляються «буржуазії». Це, до речі, неоднозначно може бути оцінено з позицій «Закону про декомунізацію», котрий прирівнює переслідування з класових мотивів до злочину. Альтернативою «старому  капіталістичному світу» називається «трудова демократія». Отже, історію України не можна розглядати окремо від соціалізму.