Сьогодні Олегу Сенцову виповнилось 42 роки. Він голодує в колонії в заполярному містечку Лабитнангі, про існування якого я особисто довідався виключно через його ув’язнення. Його життя підтримується шляхом введення розчину глюкози та амінокислот, а це надзвичайно небезпечна технологія, яка в будь-який момент може призвести до летального фіналу. Якщо він і виживе, то майже напевне залишиться на все життя інвалідом. Він мій ровесник, молодший мене місяців на дев’ять, і мене не полишає думка, що якби мені пощастило народитися в Криму, а не в Києві, то ймовірніше за все я мав би опинитись на його місці, чи, принаймні, у дуже схожому. Адже російській окупаційній владі врешті-решт начхати і на Сенцова, і на Кольченка, і на решту. Всі ці сотні політичних в’язнів покарані задля того щоб наочно довести, що на будь-які спроби протидіяти окупації путінський режим буде реагувати репресіями. Проти всякого, хто підніме голову, ФСБ може застосовувати неадекватне і невиправдано жорстоке насильство. Звісно, залякування не зможе бути ефективним вічно, і опозиційні протести в Росії (у тому числі, проти пенсійної реформи) це доводять. Однак анексія Криму є тим питанням, в якому ФСБ досі не терпить жодної опозиції. На відміну від Савченко, звільнити Сенцова означає визнати принаймні моральне право кримчан протидіяти окупаційній владі. А це вже ставить під сумнів всю імперську експансіоністську стратегію останніх десятиліть і легітимність путінського режиму загалом.
Сенцов був одним з активістів Майдану у Сімферополі. Там були різні люди, були очевидно і ультраправі, які щоправда швидко кудись поділись тільки-но в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Сенцов свідомо залишився задля того, щоб протидіяти окупації, у тому числі разом з кримськими демократичними соціалістами та анархістами з профспілки «Студентська дія». Багато з них були і залишаються моїми особистими друзями. Більшість з них змогла виїхати, коли розпочалися арешти та всі легальні шляхи протесту були вичерпані. Проте ще одного з них – Олександра «Тундру» Кольченка – також схопили ФСБшники та засудили разом із Сенцовим до довжелезного в’язничного терміну.
Олег Сенцов – людина демократичних й антифашистських поглядів, засуджений разом із ним Олександр Кольченко – лівий і профспілковий активіст, анархіст і антифашист. Зухвала абсурдність звинувачень їх у «тероризмі» на користь «Правого сектору» очевидна для будь-яких неупереджених оглядачів. Ба більше, сама ця цинічна неправдивість обвинувачень (за лекалами якої зараз переслідують і російських анархістів) на показовому політичному процесі мала відлякати всіх від участі в незалежному соціальному активізмі на території анексованого півострову.
При всьому бажанні фсбешники не змогли сфабрикувати нічого переконливого. Навіть з матеріалів справи, якщо вірити всьому у них написаному, очевидно, що ані Сенцов, ні Кольченко, навіть за версією ФСБ, ніколи не планували терористичних актів, які могли б зашкодити життю і здоров’ю людей. Якщо це «тероризм», то нескінченно гуманістичніший, ніж вся російська держава з усіма її обмудсменами.
В світі існує справжній тероризм, спрямований проти беззбройного мирного населення, який практикують бойовики ІДІЛ, які розчавлюють натовп людей вантажівками, чи російські військові, які обстрілюють з «градів» житлові квартали Маріуполя.
На питання: «Хто такий Сенцов?» можна дати цілком просту відповідь. Сенцов є символом справедливої боротьби проти іноземної окупації та імперіалістичного пригноблення, уособленням гуманізму, вільного від ультраправої націоналістичної ксенофобії. Зараз вони є символами того, що навіть коли держава тебе зрадила і ти вимушений капітулювати перед непереборним насильством, навіть і тоді є вибір – вибір залишитися людиною, не зріктися себе і не забути про солідарність з іншими. Адже Сенцов весь час підкреслює, що вимагає справедливості не для себе, а для численних політичних в’язнів, які утримуються в тюрмах російської держави. Можна тільки сподіватися, що Сенцову не доведеться заплатити за своє право залишатися людиною своїм власним життям.
Чи не повинні ми за будь-яких умов, солідаризуватися з людьми, які не побоялися кинути виклик цинічному окупаційному режиму? Проти режиму, який щойно, в самому буквальному сенсі з кулеметами та БТР, придушив масові акції протесту кримських татар та інших проукраїнських активістів. Проти режиму, який щойно продемонстрував, що не потерпить жодної публічної і легальної опозиції. Для мене тут ніяких сумнівів не має і не може бути.
Не підтримувати безумовно негайне звільнення Сенцова можуть лише ті, хто свідомо чи несвідомо (але від того не менш огидно) виправдовують імперіалізм та толерують пригноблення одних народів іншими. Зараз вони виправдовують російський імперіалізм, однак завтра вони так само знайдуть аргументи, щоб виправдовувати німецький, американський, китайський чи будь-який інший, який краще відповідатиме їх опортуністичним інтересам.
Звісно, в Україні також є політичні в’язні. Політичні переслідування в країні посилюються. Цілком ймовірно, що з наближенням виборів ми ще побачимо принаймні спроби організувати ультраправі погроми не тільки ромів, але, цілком можливо, і незалежних профспілок. Робітничому руху необхідно ефективно протидіяти намаганням СБУ, МВС та різних груп олігархії застосовувати залякування та направляти ультраправий терор проти лівих та профспілкових активістів. Розбудова ж руху, здатного зупинити наступ авторитаризму в країні можлива лише на основі справжньої дієвої солідарності: між металургами і залізничниками, шахтарями та транспортниками, між усіма робітничими організаціями та рухами.
І, зокрема, солідарності з російськими робітниками, які потерпають від режиму Путіна. Ми маємо вимагати звільнення політичних в’язнів і в Росії, і в Україні. І не тільки українців, але і російських громадян, репресованих за участь у демократичних і соціальних рухах чи просто за свої опозиційні переконання, які перебувають в російських тюрмах через звинувачення в тероризмі та екстремізмі. Саме така позиція і дає нам безперечне право вимагати негайного звільнення політв’язнів та припинення політичних репресій в Україні. Залякування профспілкових лідерів та намагання СБУ, за прикладом ФСБ, фабрикувати кримінальні справи за пости в фейсбуці – все це послаблює Україну.
Небезпечною примарою є твердження про стабільність буцімто досягнутого в країні ліберального консенсусу, що ефективно підтримується точковим терором керованих ультраправих проти лівих. Насправді, соціальна напруга та майнова поляризація суспільства продовжують швидко посилюватися, олігархічне розграбування країни триває. При цьому механізми соціального діалогу дедалі систематичніше знищуються: від «зачистки» лівого політичного поля правлячий клас перейшов до поступового усунення профспілок.
Збереження країни в умовах постійного тиску з боку як російського, так і західного імперіалізму, стане можливим лише тоді, коли ми зможемо зупинити олігархів разом з усією армією їх посіпак з СБУ, МВС та усіх ультраправих банд разом узятих. Чи хтось і справді розраховує, що олігархи, тобто по суті – крадії та корупціонери, які самі вибудували собі систему корупції та розкрадання держави через офшори, самі собою зупиняться і почнуть розбудовувати країну, а не маєтки на кордоном?
Однак, чи здатні ми зупинити олігархів? Чи не така ж це безнадійна справа, як голодування Сенцова з вимогою звільнити всіх політв’язнів у РФ? Ні, жодна з них не безнадійна. Бо ми не одні, і Сенцов також не один. І лише зорганізувавшись, робітники Росії та України зможуть покласти край і загарбницькій імперській політиці Москви, і ненажерливості української олігархії. Виявом надзвичайної політичної близорукості було б не бачити, що лише робітничий рух залишається єдиною суспільною силою, здатною протидіяти наступу тоталітарного мракобісся. Як наочно продемонстрував останній страйк залізничників, саме робітники, а не ІТ-спеціалісти, залишаються єдиними людьми, здатними в решті решт просто зупинити локомотиви і в буквальному сенсі тут і зараз припинити неоподатковане виведення багатств з країни в офшор. Прикре нерозуміння цих елементарних економічних фактів, дуже поширене, на жаль, серед прогресивної ліберальної інтелігенції, яка продовжує існувати в уявному світі постмодерністських постіндустріальних забобонів початку 90-х років минулого сторіччя.
Справа Сенцова і Кольченка без сумніву є політичною і використовується в надзвичайно огидних політичних іграх. Однак жодні ігри не можуть змінити її суті – права на боротьбу проти імперіалістичного насильства за гідність і волю пригноблених. Політичної боротьби, яка триватиме і, сподіваюся, завершиться спільною перемогою українців та росіян.
Захар ПОПОВИЧ,
«Соціальний рух»