До 100-ої річниці Жовтневої революції історик Сергій Гірік, юрист Денис Новіков та економіст, представник «СР» Захар Попович оцінюють наслідки та значення цієї події в українському та світовому контекстах.

Джерело фото: Українська асоціація юдаїки

Про специфіку розуміння Жовтня в Україні 

Сергій ГІРІК, кандидат історичних наук

– Сторіччя подій 25 жовтня / 7 листопада 1917 в Петрограді актуалізувало спогади про цю подію як у свідомості еліт, так і (меншою мірою, до того ж почасти штучно) – у масовому дискурсі. Штучно, бо відвертання уваги мас від сучасності на пригадування минулого через створення культурного продукту на відповідні теми є доволі зручним інструментом маніпуляції ними. Звісно цю штучність не слід абсолютизувати, бо хоча частина такого продукту, як-от свіжий російський телесеріал «Троцький» чи восьмирічної давності серіал «Адмиралъ», має відверто маніпулятивний характер, інша частина навпаки є реакцією виробників на підвищений інтерес із боку споживачів. Узагалі, дуже чітко можна побачити, як у сучасній Росії відбувається примусове забування 1917 року. Ланцюжок подій від влаштованого Кремлем у 2013 акту вандалізму щодо обеліску мислителям-соціалістам у Олександрівському саду до цьогорічного анекдотичного святкування верхівкою тамтешньої «комуністичної» партії століття революції у фешенебельному готелі «Ренесанс Москва Монарх Центр» є цілком логічним.

В Україні спогад про зміну влади в тогочасній столиці революційної Росії очікувано відійшов на марґінес суспільних дискусій. Тут у центрі уваги як політиків, так і науковців є місцевий аспект революції. З одного боку, це є цілком закономірним. З іншого, у численних випадках дослідники революційних змін 1917 року в Києві практично ігнорують їхні взаємозв’язки з подіями в Петрограді й на фронті, частина дослідників законодавчої практики Центральної Ради часів між ІІ і ІII універсалами ігнорує зв’язок між ухваленими нею документами з одного боку й актами Тимчасового уряду з іншого та забуває про порівняльний аспект дослідження діяльності Центральної Ради й національних організацій на інших окраїнах імперії, що розпадалася. Знесення більшості радянських пам’ятників в Україні відбувається активніше, однак жертвами цього процесу зазвичай стають штамповані монументи (загибель радянських мозаїк, особливо на житловій забудові – інший процес, який триває десятиліттями і лише пришвидшився в останні роки). Такі блискучі твори, як пам’ятник Артему у Святогірську авторства Кавалерідзе, залишаються і залишаться на місці. Монумент, подібний до знищеного в Москві обеліску з прізвищами філософів-соціалістів минулого, у Києві був би в безпеці (незважаючи на будь-які ленінопади). Тут комуністичні та соціалістичні ідеї сприймаються крізь призму національного питання і боротьби з колишнім імперським центром. Там, де воно відходить у тінь, соціалізм викликає відторгнення лише у адептів Айн Ренд. Натомість, у Росії навіть прізвища Фур’є і Сен-Сімона, вибиті на очищеному від імперської символіки обеліску у 1918 році, викликали страх. Їх довелося замінити на новодільну копію напису на честь 300-річчя династі Романових.

Поряд із тим, можна побачити, як саме тепер поступово відбувається символічна апропріація поки що нелівим середовищем лівих течій усередині соціалістичних партій, що діяли на території України, та творчого спадку українських націонал-комуністичних інтелектуалів 1920-х років – після короткого захоплення ними у 1990-х і майже-забуття «ненаціональної» складової їхніх концепцій у 2000-х саме тепер ми бачимо посилення інтересу до творчості митців і журналістів 1920-х. Від художніх творів і публіцистики знову модних Семенка, Хвильового і Йогансена чи захоплення архітектурою конструктивізму 1920-х – початку 1930-х лише один крок до пригадування праць Волобуєва і Яворського чи публіцистики Шумського. Ба більше, подібне пригадування наддніпрянських авторів не може не викликати аналогічну реакцію в Галичині, тобто можна очікувати повернення уже у найближчі роки до загальнодержавного інтелектуального дискурсу і тамтешніх лівих мислителів (не лише відомих фахівцям Юркевича і Роздольського, щодо яких цей процес уже розпочався, а й значно менш знаних, зокрема всього кола «шумськістської» опозиції, що викликала розкол у КПЗУ 1927 року).

Розуміння цих подій і обставин, у яких поява таких мислителів, таких концепцій і таких мистецьких явищ стала можлива, годі досягнути без уявлення про те, чим і яким був жовтень/листопад 1917 не лише в Україні, а й у Петрограді.

Про здобуток усіх найманих працівників

Денис НОВІКОВ, кандидат юридичних наук з трудового права (Харків)

Жовтнева революція не тільки змінила систему господарювання та політичного управління у країні, вона дала початок трудовому праву як галузі права, що опікується інтересами працівників. 29 жовтня 1917 року заступником народного комісару праці Юрієм Ларіним був підписаний знаковий для трудового права документ – Декрет «Про восьмигодинний робочий день». Саме з цього часу регулювання праці починає набувати дійсно соціалістичних рис. Адже одночасно зі зниженням тривалості робочого часу (за законодавством Російської Імперії нормальна тривалість робочого часу становила 11,5 годин на день) цей декрет запровадив перерви для відпочину та харчування; норми для безперервного відпочинку між змінами; заборону застосування праці неповнолітніх та жінок у нічний час, на шкідливих та небезпечних роботах, а також залучення до надурочних робіт разом із закритим переліком підстав їх впровадження та часового обмеження для повнолітніх чоловіків; скорочену тривалість робочого часу для неповнолітніх (не більше 6 годин на день) та осіб, які працюють у несприятливих та небезпечних умовах. По суті, за тих умов це був міні-Трудовий кодекс народного спрямування.

У подальші роки означені трудо-правові гарантії зберігались та примножувались у Кодексах законів про працю 1918, 1922 та 1971 років аж до повернення нашої держави до лона ринкової економіки та прийняття неоліберальних трансформацій трудового законодавства. Теперішні зміни у трудовому законодавстві (будь-то поправки до чинного КЗпП чи проект Трудового кодексу), як би їх не намагались осучаснити парламентарії та медіа, більшою мірою схожі на повернення до імперського фабричного законодавства, основна функція якого полягала в ефективному регулюванні відносин із використання найманої праці з мінімальним рівнем соціально-трудових стандартів, повноцінною дисциплінарною владою роботодавця для забезпечення отримання максимального зиску з експлуатації працівників.

У сторіччя Жовтневої революції ми не повинні упокорюватись перемозі капіталістичної реакції над робітничим класом. Ті, хто створюють своєю працею матеріальні та духовні блага, повинні мати гідні соціально-трудові стандарти та відповідне трудове право, яке прагне та в змозі їх захистити та звеличити.

Про сприйняття революції після Майдану

Захар ПОПОВИЧ, кандидат економічних наук, активіст ГО «Соціальний рух»

– Треба усвідомити, що нам брехали і продовжують брехати про Жовтневу революцію. Принаймні останні років 80, відтоді як сталіністи знищили всіх живих свідків. Парадоксально, але зараз після Майдану, українцям набагато легше зрозуміти що насправді відбувалося у жовтні 1917. Тільки зараз люди починають масово усвідомлювати, що революції не робляться таємними партіями заколотників на іноземні гроші. Революція може відбутися тільки за умови масового низового соціального руху, який скоріше нагадує океан, а не банду навіть і озброєних терористів. Революція починається там, де армія та поліція виявляються безсилими перед повстанням масового народного руху. Там, де навіть озброєні банди провладних найманців-тітушок перелякано тікають перед свідомим своїх цілей організованим та озброєним соціальним рухом. Такою була Жовтнева революція, яку намагалися приховати від нас і сталіністи, і совєтологи. Сталіністи стверджували, нісенітницю, що революцію здійснила партія, забуваючи про те, що партія насправді діяла в умовах низового украй демократичного та учасницького руху фабрично-заводських та солдатських комітетів. Отже, весь секрет більшовиків полягав в лише тому, що вони змогли озброїти цей масовий рух та переконати більшість у тому, що їх партія найбільш послідовно обстоює його інтереси. Совєтоголи дзеркальним чином намагалися пояснити все «більшовицьким заколотом», посилаючись на ті ж сфальсифіковані сталіністами джерела та відредагований особисто Сталіним «Короткий курс історії ВКП(б)». Ту ж саму маячню, давно відкинуту всіма добросовісними істориками (як європейськими, так і американськими), повторювали і бандерівці, і продовжують повторювати їх нікчемні спадкоємці та придуркуваті ідеологи на кшталт того ж В’ятровича, та ще більш обділених інтелектом діячів з праворадикальних організацій.

Фундаментальна відмінність київського Майдану від пітерського Жовтня, в тому що Майдан програв дуже швидко і дуже безпорадно. Українська революція була абортована організованою російським та українським олігархатом війною, яку ультраправим таки вдалося частково перетворити на громадянську. Ця війна, яка починалась з оборони від нахабної російської агресії стає дедалі більш абсурдною та безцільною, але від цього її жертви не стають менш реальними.

З чергових витоків офшорних паперів стає дедалі більш зрозуміло, що війна ведеться не за Україну, а за можливість її далі грабувати. Наші олігархи обстоюють на кістках українців лише своє право виводити з України мільярди доларів щорічно та не сплачувати тут податків. Хіба країна воює за право покидьків при владі її знищувати?

Припинення цієї війни та збереження незалежної Української держави, а можливо і загалом існування українського народу, самобутної української культури неможливе не просто за існуючої олігархічної влади, але і загалом політсистеми порошенків-авакових-саакашвілі чи колишніх регіоналів. Врятувати Україну може лише соціальна революція і було б дуже добре, якби ця революція була більше схожою на жовтень 1917, аніж на лютий 2014-го. Принаймні в тому, що стосується потужності низових структур демократичної самоорганізації та загального озброєння всього трудового народу, а не банд маргіналів.