МАКСИМ КАЗАКОВ, історик, «Соціальний рух»

Наприкінці 1980-х рр. Україна розпочала перехід до парламентської демократії західного зразка. Але вже на початку нульових стало ясно, що прийшли ми зовсім не туди, куди начебто рухались. Українську політичну систему американський політолог Ендрю Вілсон назвав «віртуальною демократією». Це коли вибори проходять, партій більшає, політики сперечаються – але все це віртуальна реальність, яка прикриває реальний процес ухвалення рішень. Громадяни, звісно, втрачають можливість впливати на політичний процес. Інструментом, який за таких умов повертає «низам» голос, стає масовий протест. Громадяни виходять на майдани, щоб змусити правлячий клас почути їх. 2000, 2002, 2004, 2013-2014…

Але протест проти віртуальної демократії щоразу завершується її відтворенням. Інший американський політолог, Лукан Вей, говорить про існування в Україні «змагальницького авторитаризму». Вітчизняний правлячий клас антидемократичний за своєю природою, він тяжіє правити авторитарно, але розколотий на фракції (або клани), які змагаються за владу. Це змагання, з одного боку, унеможливлює консолідацію влади та створення «повноцінного» електорального авторитаризму, який існує в РФ. З іншого боку, ця боротьба за владу руйнує країну.

Фракції правлячого класу, які перемагають, відтісняють переможені фракції від влади, корупційної ренти та власності. У цій боротьбі еліти залучають нижчі класи, чиї голоси та протестна маса стають знаряддям для здобуття або повернення влади. Усі фракції правлячого класу є вигодоотримувачами олігархічного периферійного капіталізму, тому вони не можуть і не хочуть «жити по-новому», їхня соціально-економічна політика мало відрізняється. Для мобілізації народних мас на своєму боці українські еліти використовують не програму реальних реформ (які верхам не потрібні), а те, що відрізняє населення одних регіонів України від інших – історична пам’ять, мова, конфесія, етнічний склад. Політики вирощували в Україні протилежні націоналізми. Питання економічного розвитку держави начебто не зникало з порядку денного, але на нього давали напрочуд просту (і фантастичну) відповідь – рятівні кредити, інвестиції та ринки нам принесе Захід або Росія (потрібне підкреслити). Додати до націоналізму вибір зовнішньополітичної орієнтації – і вже не просто «мовне питання» роздирає країну, а тут вирує «битва цивілізацій», за яку й сусіда вбити не гріх. На жаль, в умовах відсутності прогресивної альтернативи рядовий українець часто піддається примарній спокусі «Ідеї Nації» (або Back to USSR). Майдани перетворювалися на місце, де масовий народний протест проти збанкрутілої еліти інструсменталізувався однією з фракцій цієї ж еліти.

Сьогодні, через 5 років після початку Євромайдану, Україна знемагає під власним олігархатом, який нічому не навчився, інтервенцією російської влади на Донбасі та кредитною залежністю від МВФ. Двоїста сутність Майданів (народний протест і кланова боротьба всередині правлячого класу) стає зрозумілою все ширшому колу людей. Нові інструменти для подолання віртуальної демократії та змагальницького авторитаризму тільки формуються. Майдан старого зразка вже ніколи не повториться, але історичні завдання, на які намагалися дати відповідь Майдани, мають бути вирішені. Це модернізація (економічна та культурна)  і демократизація (політична і знов-таки економічна) України.

Za-bezkoshtovni-medicinu-osvitu-zhitlo

ВІТАЛІЙ ДУДІН, юрист, «Соціальний рух»

Підсумки Революції гідності викликають розчарування, адже у виконаними виявились вимоги т.зв. «Сцени Майдану», що полягали у зменшенні доступності освіти, медицини, тарифів. Альтернативою до нього виступав “План соціальних змін”.

Навряд чи це народне піднесення могло мати інший результат – без чіткого усвідомлення своїх інтересів та без окремих організацій. Як і очікувалося, Україна не стала продавати до Європи високотехнологічні товари. Натомість ми експортуємо робочу силу та імпортуємо неонацистів з Європи та навіть Росії. Не став безпечнішим для громадян поліцейський апарат, оскільки частиною силових структур стали праворадикали. Під гаслами боротьби з пережитками радянщини Україна втратила шанс порівнятись із європейськими громадянами за рівнем життя. Зате нинішнє покоління українців побачило, що владу, якою б жорсткою вона не здавалась, можна змінити. Здобутий досвід на Майдані обов’язково принесе користь, якщо пересічні українці відчують свій окремий соціальний інтерес. Підвести підсумки Майдану можна, лише виділивши окремі складові. Розглянемо 5 аспектів.

1. СОЦІАЛЬНА СФЕРА. Саме за останню п’ятирічку було встановлено ганебні антирейтинги бідності. Приміром, за даними Світового Банку, Україна у 2016 та 2018 роках ставала державою з найнижчим у Європі рівнем зарплати. Нагадаємо, що такий стан не був наслідком війни, а виступив результатом свідомої політики, вигідної експортерам сировини та іноземному капіталу. Погано не те, що українці живуть чи не найгірше в регіоні, а те, що вони погоджуються з виправданням цієї ситуації. Апелюючи до міркувань безпеки, держава відібрала останнє у нужденних, а не надлишки у олігархів. Неоліберальні реформи означали підвищення тарифів, пенсійного віку та скасування багатьох соцвиплат. Принизлива верифікація отримувачів соцвиплат прекрасно показала пріоритети держави у цій сфері. Дерегуляція норм з охорони праці і взагалі межує зі здоровим глуздом: це загроза збереженню трудових ресурсів. На щастя, новий Трудовий кодекс так і не було ухвалено, але показово, що ця влада намагалась його ухвалити так само завзято, як і попередня. Усе це призвело до того, що все більше українців почали жити за європейськими стандартами, тобто виїжджаючи на заробітки.

2. ЕКОНОМІКА. Економіка перебуває у кризовому стані і не тому, що реформи виявилися недостатньо ринковими. Запровадження корпоративного управління на держпідприємствах показало, що ці активи можуть використовуватись більш прозоро. Проте монополії («Нафтогаз», «Укрзалізниця») керуються виключно пріоритетом ринкової вигоди, що вилилось у визискування споживачів. Встановлення фантастичних винагород для менеджерів не означало підвищення ефективності. Офшоризація досягла критичної точки – навіть сусідня Росія вдає, що виконує рекомендації ОЕСР по боротьбі з податковими гаванями. Скасування регулювання державою цін не лише вдарило по найбіднішим, але й посилило інфляцію. Жоден інвестор не ризикне зануритись у таке середовище. З цієї причини тотальної приватизації так і не відбулось.

3. СУВЕРЕНІТЕТ. Намагання посилити незалежність України виступало одним з рушійних гасел Майдану. Однак зараз стан незалежності є досить умовним. Залежність від Росії стала меншою, хоча казати про суб’єктність нашої держави на міжнародній арені важко. Україна однозначно стала більш залежною від позиції Євросоюзу та США, жодна питання внутрішньої політики не обходиться без консультацій із Заходом. Віддавши частину сувернітету, ми не отримали рівноцінної заміни. Борг перед МВФ не було списано, а преференції у сфері вільної торгівлі досить обмежені. Україні не було надано жодних «дисконтів» у зв’язку з її тяжким становищем. Революція Гідності створила великий попит на українську культуру, який влада зі зрозумілих причин не могла задовольнити. Найголовніше питання – миру та реінтеграції територій на Донбасі – залишається невирішеним. Українці, що живуть на окупованих територіях, повинні розуміти, що на них чекають. Замість цього влада порушує питання, які продукують ненависть, обіцяє позбавити мешканців цих земель права голосу чи знімає з себе будь-які соціальні зобов’язання.

4. ДЕМОКРАТІЯ. Зв’язок влади і бізнесменів став як ніколи очевидним; соціальна мобільність працює лише горизонтально: менеджер корпорації може легко перейти на державну посаду. Можливо, у когось зникли ілюзії про те, що підприємці будуть поводити себе надто морально, отримавши владні повноваження. Створити нову політичну партію складніше, а декомунізація виштовхнула з системи ліві сили. З проблемами зіткнулись навіть партії, які містять у своїй назві термін «соціалістична». Прийняти участь у виборах всіх рівнів можна лише маючи політичну партію та сплативши непідйомну заставу.  Свобода слова залишається, але нею користуються все більш обережно. Будь-яке висловлювання проти влади чи ультраправих може стати підставою для переслідування. Розгін мирних зібрань може статися як на підставі свавільного рішення суду, так і без такого. Свободи медіа стало менше, причому це стосується й Інтернет-ЗМІ, які у часи Майдану були локомотивом мобілізації. Війна з Росією мала б стати прививкою від використання тамтешніх методів, але цього не сталося. Актуальним завданням є зупинити «інфляцію цінності людського життя», яка спостерігається не лише у зоні військового конфлікту.

5. ПРОЗОРІСТЬ. Можливо у цій сфері спостерігаються найбільші досягнення. Відкриті реєстри юридичних осіб, е-декларування, трансляція конкурсних відборів на посади і прозорі тендери – те, чим держава дійсно може пишатися. Проте корупція залишається найбільшим викликом. Реагування на проблеми вимагає ще більшої прозорості. Приміром, інформація про офшорні схеми наших олігархів має бути доступна не лише фіскальній службі, а всьому суспільству. Міркування комерційної таємниці залишаються гальмом на шляху до розвитку. Хоча скористатися навіть наявними плодами прозорості неможливо – олігархічна система не здатна до самоочищення. Інтереси бізнесу мають пріоритет. Робітникам доведеться ще поборотись, аби утвердити свою гідність на робочих місцях. Правлячий клас перейшов до найбільш безсоромних аргументів: приміром, що низькі зарплати – благо. Значить, ми живемо погано не з економічних причин, а через їхнє бажання.

eumaidan

ВОЛОДИМИР ЧЕМЕРИС, правозахисник, «Соціальний рух»

В історії незалежної України було не два, а, мабуть п’ять Майданів, починаючи з «України без Кучми». У них були різні приводи: вбивство журналіста, президентські вибори, ухвалення Податкового кодексу, скасування пільг «чорнобильців». Але причини Майданів були однакові – соціальні.

На початку 2000-х в Україні визріли соціальні протиріччя між великим капіталом – олігархами, які в результаті змін 80-90-х отримали політичну й економічну владу на всьому пострадянському просторі, та усіма іншими соціальними групами – від робітників і селян до дрібних підприємців. Соціальні вибухи тоді відбулися у багатьох країнах СНД – від Грузії до Киргизстану. В Україні система олігархічного капіталізму була довершена за часів президентства Кучми. Суть цієї системи – не лише у концентрації ресурсів в руках вузької групи, а й у придушенні громадянських свобод, які загрожували політичній владі. Президент став гарантом переділу власності і арбітром у суперечках між олігархами.

Чергова криза капіталізму наприкінці 90-х стала детонатором протестів. В Україні 2000-го вперше була артикульована вимога не лише відставки президента і парламентської республіки, а й вимога зміни системи соціальних, економічних та політичних відносин.
«Україна без Кучми» систему не змінила, хоч не дозволила Кучмі імплементувати «рішення» кучмівського референдуму березня 2000-го. Стало зрозуміло, що соціальні протиріччя, які нікуди не ділися, виштовхнуть українців на майдани знову. Це сталося у листопаді-грудні 2004-го. Тоді політики поставили на Майдані сцену, у промовах з якої соціальні вимоги обмежувалися гаслом «Ющенко – так!». Президента змінили, але знову не змінили систему.

Настав час великого розчарування, в тому числі розчарування в Майданах як способі змін в країні. Але соціальні причини продовжували діяти і 1 грудня 2013-го знову вивели на українські вулиці сотні тисяч людей. Тепер вимога зміни системи звучала рефреном на Майдані. А у опитуваннях фонду «Демократичні ініціативи» вимога «зміни життя» (паліатив вимоги «зміни системи») була першою серед учасників Майдану. Вимога євроінтеграції (вимога невеликого «майдану», який функціонував з 21 до 30 листопада 2013-го) була передостанньою. Останньою за рівнем підтримки майданівців була вимога звільнення Юлії Тимошенко з в’язниці.

Я виступав зі сцени Майдану в ніч проти 19 січня 2014 і озвучив «10 пунктів», сформульовані тоді лівими активістами соціальні вимоги. «10 пунктів» тоді були підтримані масою людей на Майдані. Проте на той момент політичні сили, які могли б запропонувати Майданові соціальний порядок денний, були у роздрібленому, практично атомарному стані. Разом з домінуванням на сцені Майдану політиків, які представляли інтереси тих фракцій капіталу, які конкурували на українському політичному й економічному ринку з правлячою на той час «регіональною» фракцією відбулася ультраправа домінація на самій площі. Це призвело до нападів на соціальних активістів Майдану, згодом до насильства, яке, зрештою, переросло у вбивства, а згодом – і у військові дії.

Владу в Україні захопило найбільш реакційне крило капіталу. Під приводом війни наразі в Україні згорнуті свобода слова, зібрань, вираження поглядів. Знищуються соціальні права українців, а Україна стрімко втрачає свою незалежність, оскільки правлячий клас, задля збереження свого панування, запобігає перед «західними партнерами». Цивілізаційний вибір, який запропонувала українцям постмайданна влада, все більше нагадує картини України 150-річної давнини. Описані Панасом Мирним («Хіба ревуть воли…»), Іваном Франком («Борислав сміється») чи Михайлом Коцюбинським («Fata morgana»). Для утримання при владі правлячий клас використовує як інструмент парамілітарні ультраправі, а то й відверто нацистські угруповання.

Революції як зміни соціальної, економічної та політичної системи знову не відбулося. Майдан знову програв.

Але соціальні причини, які призвели до Майдану, теж нікуди не поділися. І попри зубожіння, масовий виїзд українців за кордон та чергове розчарування у Майданах, як способі змінити країну, знову виведуть людей на вулиці. Якщо виборами і парламентськими методами змінити життя не вдасться.