27-ий День незалежності чимало українців зустрінуть за межами своєї держави. Одне лише число трудових емігрантів дозволяє судити, наскільки ефективно влада скористалася проголошеною самостійністю. Примітивна економіка, соціальні контрасти та затухаючі перспективи – ось що визнають навіть члени Уряду. Усе це виштовхує громадян за кордон. Проте, на цьому фоні вражає, що держава не прагне повернути заробітчан в Україну. Навпаки, продукуються ініціативи, які покликані відштовхнути їх від Батьківщини, наприклад, додаткові податки чи відмова у субсидіях. Паралельно з розкручуваною ксенофобною кампанією «Мігрант» у нас відбувається така собі «Операція Емігрант». Обидві кампанії оперують словами «загроза» та спрямовані проти найбільш знедолених людей. Схоже, боротися з ними державі легше, аніж з олігархами.

Шкода від еміграції: справжня та уявна

Число українських заробітчан за кордоном давно вимірюється мільйонами. Їх число співставне з числом офіційно зайнятих у приватному секторі в Україні. Стирання кордонів між державами оголило провали неоліберальної політики. Видатний економіст Джозеф Стігліц називає чимало негативів від такого стану речей: виїзд освічених кадрів впливає ще більше на можливість створення робочих місць з гідними умовами праці тут; кадри та технології зникають; підприємці відкривають стартапи за кордоном і т.д. Нам розповідали про те, якою малопродуктивною є вітчизняна робоча сила, однак на Заході вона показує дивовижні результати. Показово, що зараз Нацбанк констатує нестачу медичних працівників, хоча реформа охорони здоров’я полягала саме у скороченні кількості лікарів та медсестер (вона видавалась надмірною у порівнянні з країнами ЄС).

Втім, міністр Володимир Омелян, наприклад, взагалі не бачить ризиків у еміграції: він прямо радить їхати туди на роботу з гідними умовами. Певно, щоб цим насолити Росії. Проте, за оцінками МОМ, і в Польщі, і в РФ ризик зазнати трудової експлуатації приблизно однаковий. Вважається, що у Росії шанси зазнати політичної дискримінації та стати жертвою репресій вищі. Хоча не можна сказати, що український Уряд сприяє порозумінню з Польщею на історичному ґрунті.

Втім, є й певні вигоди. Це знімає проблему безробіття і збільшує купівельну спроможність в Україні. Відчуваючи відтік кадрів, роботодавці схильні дещо підвищувати зарплатню. Академічні кадри підвищують свою кваліфікацію, а робітники набираються досвіду звикають до високого рівня життя. Громадяни, котрі працюють легально, можуть долучитись до профспілкової боротьби і згодом перенести її досвід на Батьківщину. Однак про позитивеі аспекти можна казати лише за умови, що заробітчани повернуться.

Деякі звинувачення наших політиків є відверто спірними. Саме заробітчан, а не бездумну політику НБУ, звинувачують у інфляції. Здається, що регулятор мав би працювати над здешевленням кредитів, а не займатись провокаційними заявами. Інфляцію породжує, зокрема, монополізм, а прискорює її скасування регулювання цін на товари першої необхідності. Не можна погодитись і з думкою очільників НБУ про те, що Україні слід добитись економічного зростання, а вже тоді думати над підвищенням зарплат. Пріоритетом мало б бути рівномірне розподілення національного доходу, тоді як гонитва за показником ВВП не обіцяє виграшу для суспільства.

Чому люди не повертаються?

Судячи по тому, як урядовці обговорюють необхідність стягнення податків із зарплат заробітчан, вони не дуже хочуть такого повернення. Чи треба обкладати податком заробітчан? У будь-якому разі спершу треба обкласти податком корпорації, які поки що платять в офшори. Зрозуміло, чому на емігрантів тиснуть, адже це єдині, в кого є кошти і кого чіпати не страшно. Українські корпорації заробляють кошти тут, експлуатують нашу сировину й інфраструктуру, але податки тут не сплачують. Тоді як заробітчани ж заробляють за кордоном і нерідко там сплачують податки.

Показово, що менш як за півроку заробітчани перевели в країну $4,5 млрд, тоді як за весь 2018 рік держава має намір стягнути до бюджету лише близько $3 млрд у якості податку на прибуток. Нагадаємо, що податковий тягар в Україні вже став нижчим, аніж в усіх країнах-сусідах. Проте відтік мігрантів не припиняється. Політика по зниженню податків для бізнесу не виправдала себе. Дослідження МВФ вказують, що це посилює соціальну нерівність та не сприяє економічному зростанню. Як вказує той же Дж.Стігліц, зниження податків на корпорації не впливає на бажання інвестувати. До того ж існують податкові вирахування, які зменшують базу оподаткування податком на прибуток (вираховують сягає кошти на модернізацію обладнання, оздоровлення чи навчання співробітників тощо). Корпорації мають віддавати до половини свого прибутку за прогресивною шкалою оподаткування. Пересічний громадянин відчуває на своїх плечах фіскальний тиск і не отримує доступу до суспільних благ.

Як повернути заробітчанам надію?

На противагу податковому тиску на заробітчан та преференцій для великого бізнесу  потрібно розгорнути масштабні інфраструктурні проекти. Модернізація економіки можлива лише за умови дійсно масштабних інвестицій, які може забезпечити лише соціалістичний курс політики. Треба списати борг МВФ і дати податкові пільги малому бізнесу (хоча він часто відіграється на працівниках, а не вимагає кращих умов від держави).

Ми впевнені, що українці повинні отримувати щонайменше вдвічі більше, як у Болгарії. Зрівняння з найбіднішою країною ЄС стало б позитивним сигналом для працюючих. Хоча працювати наші співвітчизники їдуть не до Болгарії, тому утримати від еміграції може ще радикальніше підвищення заробітків. Йдеться про мінімальну зарплату приблизно у 6400 грн. Знайти ці кошти у бюджеті може бути нелегким завданням. Проте залишатись зарплатним аутсайдером ще рік коштуватиме занадто багато Україні. Консервація соціальних стандартів призведе до того, що на наступний День незалежності доведеться констатувати ще більші втрати.

На першому місці має бути підвищення зарплат для людей тих професій, які буквально ризикують своїм життям. У цьому контексті слід згадати шахтарів, що вимагають зарплату в 1000 євро. Незадовільною є зарплата і в армії, де саме її рівнем мотивують масові звільнення. У минуле має піти таке явище як зарплатні борги. Особливо обурює, що «крадіжка зарплати» залишається загрозою для робітників у оборонній галузі (відбувається це на фоні нещодавно виявлених корупційних оборудок). Проте останні питання – не про гідне життя, а про банальне виживання держави.

Заробітчани повернуться в державу, де пануватиме політика соціальної справедливості. Де влада ритиметься не в кишенях трудівників, а шукатиме гроші в олігархічних компаній. Заробітчани почуваються чужими за кордоном і вони такими почувають себе тут, адже не здатні впливати на владу. Вони не мають політичної партії, яка б виконувала їхнє замовлення; правила пишуть олігархи.

Замовчувати труднощі, які викликає еміграція, неможливо. Та разом з тим, ми повинні захистити права тих українців, які вирішують працювати за кордоном. Проте нашим спільним завданням – і тих, хто виїхав, і тих, хто залишився – є побудова справді незалежної України. Загрозою незалежності є не вимушені мігранти, а олігархи. Ми навіть не уявляємо, наскільки прекрасним буде життя без них.

 

Віталій ДУДІН,
«Соціальний рух»