«Соціальний рух» публікує позиції двох фахових істориків. Вони відрізняються в тому, чи вважати 9 травня святом або ж днем жалоби, однак спільні в оцінці стану поляризації українського суспільства.

Максим Казаков, історик, активіст «Соціального руху»

У мене, як історика та людини, що відвідала на День перемоги Меморіал Вічної Слави, залишилися досить сумні враження. По-перше, в Україні 9 травня відзначали таку подію, яка в усьому світі вважається позитивною, навіть не просто позитивною, а всесвітньо-історичного значення перемогою. Сумно, що в самій лише Україні, яка в 1941-1945 роках була однією з провідних держав Об’єднаних націй, святкуванню цієї дати перешкоджають. За прихильність до перемоги над нацизмом у Києві 9 травня 2017 року можна було отримати по голові. По-друге, офіційна історія – це завжди спотворення справжньої історії, а історична політика – це спроба натягнути офіційну історію на сучасні реалії. У підсумку ми маємо театр абсурду, як цьогорічне 9 травня. Попереду несуть портрети Бандери й Шухевича. Який стосунок ці добродії мають до Об’єднаних нації (Антигітлерівської коаліції)? Дехто намагається 9 травня, якщо вже зовсім без нього не можна, перетворити на друге 14 жовтня.

Одіозний «Безсмертний полк» являв собою досить сумне видовище. Підстаркуваті жінки, бідно вдягнені та налякані. Вони погано живуть, бояться завтрашнього дня з новим стрибком тарифів, з комерціалізацією медицини, з новим вбивством у центрі Києва, з новими смертями на сході України. Свій страх вони загорнули в ностальгію за радянським минулим

Вони пригнічені в сьогоденні, не бачать жодного проблиску в своєму майбутньому, тому повернулися назад, до образів своїх покійних батьків, які пройшли Велику вітчизняну війну та розбудовували країну, якої вже немає. Батьки захистять, батьків треба вшанувати, навіть попри загрози та звинувачення.

Поруч – чоловіки в потертому камуфляжі. Це новітні ветерани, люди, які пройшли війну, що досі триває на сході України. Нова війна витіснила стару. Ветерани шукають на портретах чиїхось померлих батьків ненависні кольори. Десь далеко від Києва люди, помічені цими кольорами, стріляли в них, вбивали їхніх товаришів. Новітні ветерани повернулися з фронту, а в Україні за час їхньої відсутності не відбулися зміни, що перетворили її на Європу, в Україні стало тільки гірше. Як і абсолютна більшість українців, ветерани в глибині душі знають, хто винен у внутрішніх проблемах нашої держави. Але справжні винуватці – то є практично небожителі. А війна вкарбувалася, при появі кольорів георгіївської стрічки рука тягнеться до зброї… Починаються словесні баталії. «Ось я – фашист! Доки такі люди, як ви не підете, в країні нічого не зміниться», – каже чоловік у камуфляжі бідно одягненим жіночкам з портретами в руках. Та хіба жіночки розкрадають мільярди, імітують реформи та брешуть через мас-медіа? Хіба вони чимось заважують людям доброї волі змінити країну на краще? «Фашизм не пройдет!», – це жіночки кричать камуфльованим чоловікам, повз яких вони проходять. Та хіба ці чоловіки розпродають Україну, хіба ці чоловіки анексували Крим чи віддали наказ завдати авіаудар по Луганській ОДА?

У певний момент два натопи кричать один на одного: «Фашисти! Фашисты!». Українці розділені, українці налякані, українці живуть минулим, щоб відволіктися від сучасного.

Трохи далі стоять і справжні фашисти, які прийшли видивлятися «ватників». Усі ми страждаємо від нестачі знання, але лише одиниці роблять із незнання культ, називаючи це красиво інтегральним націоналізмом. З таким підходом їм ніколи й не відкриється, що найбільші ватники тут – це вони самі. Наразі вони найбільш активно тягнуть країну в минуле.

Олександр, співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні

Події Другої світової війни все ще залишаються предметом гарячих дискусій не лише істориків, але й пересічних громадян. Більше того, вони є вигідним інструментом маніпуляцій певних політичних сил. Після Другої світової війни в СРСР імплементувалася безальтернативна, денаціоналізована, міфотворча політика пам’яті про війну, що поступово призвело до створення квазірелігії відомої під пропагандистським брендом «Велика Вітчизняна війна» зі своїм сакралізованим пантеоном героїв, набором ритуалізованих комеморативних практик, гіпертрофованою глорифікацією минулого, тотальною демонізацією противника та одномірною інтерпретацією історичного процесу.

Найбільшого апогею культ «Великої Перемоги» набув саме за часів правління Леоніда Брєжнєва, коли 9 травня було оголошено вихідним днем, а помпезні урочистості, як-то військові паради, демонстрації, маніфестації та покладання квітів до могили невідомому солдату стали невід’ємною і обов’язковою частиною суспільного життя кожного громадянина СРСР.

Разом з тим з простору колективної пам’яті були вилучені, табуйовані або просто проігноровані ряд важливих тем, безпосередньо пов’язаних з війною: доля радянських військовополонених, остарбайтерів, політика Голокосту, геноцид ромів, масові депортації народів СРСР, колабораціонізм, український визвольний рух, польско-радянські трансфери населення, діяльність польових військоматів, військові злочини Червоної армії, голод 1946-1947 рр. та багато інших соціо-гуманітарних аспектів війни. За роки Другої світової в Радянському Союзі за різними оцінками загинуло до 30 млн осіб, до 10 млн – припадає на Україну, із них понад 5 млн – це цивільні жертви. Оскільки фронт пройшов українськими територіями двічі, то закономірними були і матеріальні втрати: зруйновано 700 міст та 28 000 сіл, знищено понад 16 тис. підприємств, понад 32 тис. навчальних закладів, 10 мільйонів людей залишились без даху над головою. Загальні економічні збитки УРСР склали 42% від загальнорадянських матеріальних втрат.

По великому рахунку для України та її мешканців ця війна стала війною за чужі інтереси і мала чітко окреслений імперіалістичний характер, адже українські землі, населення, ресурси стали розмінними монетами у геополітичних іграх та місцем протистояння двох тоталітарних режимів.

Тому Україну, як жертву війни, ледве можна віднести до числа переможців чи переможених, адже Друга світова не принесла нашій країні ані політичної, ані економічної, ані соціальної свободи. Зважаючи на вищезазначені факти, навряд чи можна говорити про «Велику Перемогу» чи про «Велику Вітчизняну війну», хіба що про «Велику Трагедію», вже не згадуючи про бажання «за потреби повторити».

За останні роки сучасна концепція історії Другої світової війни та державної політики пам’яті про неї зазнали суттєвих позитивних змін. Була артикульована нова проблематика війни, створено концептуально оновлену візію українського виміру Другої світової, завданням якої було подолати одвічну дихотомію «свій-чужий», «наші-ненаші», консолідувати суспільство та примирити нащадків учасників війни, які мали різне бачення майбутнього своєї країни, різні стратегії виживання та перебували у відмінних життєвих та соціо-політичних обставинах, що визначали їх поведінку. Але значна частина українського суспільства виявилась не готовою до такого сприйняття минулого. Тому конфлікти під час комемораційних акцій, що відбулися у Києві та інших містах України на 9 травня 2017 року – дуже показові.

Це конфлікт культур пам’яті та помилки та перегиби в державній політиці та політиці пам’яті, які відверто «повернули вправо» і дали поштовх для активізації й легітимізації діяльності ультраправих радикальних сил, що несе пряму загрозу демократичному поступу та розвитку громадянського суспільства в нашій країні

Одним із засобів подолання розколу у суспільстві є реалізація ідеологічно незаангажованої просвітницької діяльності, популяризація об’єктивних історичних знань про минуле нашої країни, виховання критично мислячих, соціально відповідальних громадян та залучення представників громадськості, науковців, правозахисників до створення концепції державної політики пам’яті та її реалізації. Адже не варто забувати просту істину, що історія – це вчителька життя і хто її не знає, не знає свого минулого – той приречений його повторити.