тЯк відомо, історично в Ірландії тісно переплітались боротьба за незалежність та соціальну справедливість, а також боротьба проти утисків католиків. Подією, що активізувала рух за визволення від британської корони, став Великий голод 1845-1849 рр., який забрав до 1,6 млн життів. Причиною стало, зокрема, те, що всі землі перебували у руках великих землевласників і англійської буржуазії, а держава не втручалась у розподіл продовольства, захищаючи засади вільного ринку, навіть коли наслідки цього стали трагічними.

На Великдень 1916 р. ірландські республіканці здійснили відчайдушну спробу проголосити Ірландську республіку, незалежну від ненависного поневолювача. Тоді вони зазнали поразки, але повстання 1916-го року, а точніше його придушення, дало поштовх війні за незалежність, коли у 1919 р. лівонаціоналістична партія «Шин Фейн» перемогла на виборах і її депутати знову задекларували суверенітет. Одним із яскравих епізодів боротьби стало проголошення місцевим робітничим страйковим комітетом одного з ірландських графств «Радянським Лімериком»; ця «соціалістична республіка» проіснувала близько двох тижнів. Війна закінчилась у 1921 році англо-ірландським компромісом, за яким на півдні проголошувалась незалежна держава (з 1949 р. Республіка Ірландія), а Північна Ірландія (Ольстер) лишалась у складі Сполученого Королівства.

Утім, хоча серед тогочасних ірландських революціонерів було чимало соціалістів (таких, як «Кремезний Джим» Ларкін, Констанція Маркевич, Ліам О’Флаерті і, звісно, марксист, профспілковий діяч і один із лідерів повстання 1916 р. Джеймс Коноллі, який наголошував, що зміни прапора недостатньо: гарантією визволення є соціалізм та усунення панування буржуазії), а СРСР одним із перших визнав нову країну, та сталося так, що ліві невдовзі опинилися на узбіччі політичного життя на півдні Ірландії, де протягом ХХ ст. у політичному житті домінували дві буржуазні партії («Фіне Ґел» та «Фіана Файл»). Хоча ліві політики, зокрема нобелівський лауреат з миру і засновник «Міжнародної амністії» Шон Макбрайд чи організатор національної системи охорони здоров’я доктор Ноель Браун, подеколи потрапляли до урядів.

Оскільки Ірландія лишилась розділеною, міжконфесійне насильство протестантів-юніоністів і католиків-республіканців на півночі забирало все нові життя – громадянська війна на території Ольстеру тривала аж до кінця 90-их. Чи не єдина річ, яку можна записати в актив Тоні Блеру – це підписання Белфастської угоди у 1998 році з Ірландською республіканською армією (ІРА), що поклало край конфлікту, зазначає Денис Пілаш. Досі серед північноірландської католицької общини переважають ліві течії (приміром, нинішня партія «Шин Фейн», заснована як політичне крило «Тимчасової ІРА», декларує «демократичний соціалізм»; а крило колишньої «офіційної ІРА», Робітнича партія – марксизм), а серед тамтешніх британців – праві та расистські (серед юніоністів чимало нащадків колоністів). Північна Ірландія лишається найменш розвиненим регіонам Великобританії у економічному плані.

Тривала боротьба зробила Ірландію сьогодні країною із доволі стабільної соціальною системою. Проте оди її економічній моделі (країна відома як юрисдикція з ліберальними податками і першою в світі вільною економічною зоною) як «кельтському тигру» є доволі сумнівними. На її території практично немає традиційного виробництва – основна частина населення зайнята у сфері послуг, фінансовому секторі та ІТ. Такий «обслуговуючий» характер економіки зробив Ірландію вразливою до криз (приміром, падіння економіки з 2009 року було більш відутним, аніж у середньому по ЄС). Релігійність країни продовжує накладати консервативний відбиток на її життя; водночас і тут спостерігаються деякі зміни – так, на нещодавньому референдумі, на якому було узаконено одностатеві шлюби, низка католицьких ієрархів агітувала «за».

Як і південноєвропейські країни, Ірландія страждає від кризи і ще більше – від заходів «жорсткої економії». Тому в ній зростають стихійно антикапіталістичні рухи на кшталт протестів проти тарифів на воду. На останніх парламентських виборах, які відбулися місяць тому, сили, що позиціонуються як соціалістичні («Шин Фейн» та коаліція двох троцькістських фронтів під назвою «Альянс проти жорсткої економії – Люди важливіші за прибуток», а також низка незалежних депутатів/ок), отримали четвертину голосів.

Після доповіді відбулась дискусія. Безперечно, вбачається зв’язок між Ірландією та Україною. Наскільки феномен ірландського сепаратизму подібний із сепаратизмом донбаським? Насправді ситуація дуже різниться (окрім хіба що того факту, що створення і Ірландської, і «народних республік» підтримувалося Москвою). Як зазначив уродженець Луганщини, історик Максим Казаков, ідентичність на Донбасі була перехідною, тоді як в Ірландії вона жорстко прив’язана до етноконфесійного походження. Причинами посилення сепаратизму на Сході України стали провали київської влади: запуск антисоціальних реформ зіграв на руку розпалювачам війни. Якщо ірландський рух був соціально-однорідним, то трагізм української ситуації полягає у тому, що на Донбасі стався розкол серед робітників. Сепаратисти (які де-факто є «лоялістами») використовували економічні аргументи на кшталт того, що євроінтеграція зруйнує індустрію і робітники будуть змушені наймитувати на Заході. На жаль, український уряд відповів підготовкою до війни, а не вирішенням внутрішніх проблем (зокрема, олігархізації).