У суботу, 26 листопада, активісти «Соціального руху» і «Республіки» прийшли до посольства Республіки Куба, щоб принести свої співчуття у зв’язку зі смертю команданте Кубинської революції Фіделя Кастро. Активісти принесли квіти та плакат, який нагадував про знамениті Фіделеві слова «Історія мене виправдає», і виголосили промови.

«Поки Фідель живий, я — іще малий», — співав гурт «ТНМК». Декому вже здавалось, що кубинський команданте, який пережив стількох північноамериканських президентів і радянських генсеків, вічний. Але роки взяли своє. Смерть Фіделя Кастро — втрата для народу Куби та всіх, кого надихала фігура Кастро-революціонера. Ми не просто згадуємо людину особливого інтелекту, ерудиції, сміливості, рішучості, прямолінійності, непідкупності й відданості ідеалам. Людину, яка зреклася багатства і привілеїв, аби присвятити своє життя боротьбі за знедолених, перетворила маленький повстанський загін на широку народну армію та допомогла своїй країні вистояти в двобої з наймогутнішою потугою світу. «Останнього з могікан», котрий міг без перерви виголошувати промови семигодинної тривалості й при цьому вірив у те, що говорив — небачена річ у сучасному світі зухвалих і цинічних політиканів, іменами яких рясніють «Панамські документи». Головне, що в його особі ми вітаємо усіх кубинців та кубинок у боротьбі за гідність, самостійність і соціалізм.

Адже Кубинська революція 1959 року, одним із лідерів і символів якої він був, стала знаковою подією ХХ століття. Почавшись як відчайдушна спроба кількох десятків сміливців вирвати країну з пут корумпованої, некомпетентної, мафіозної, олігархічної та колоніальної диктатури Батісти (всупереч панегірикам останній, Куба за неї мала надзвичайно відсталу, залежну й несправедливу економіку), вона переросла національні межі й кинула виклик усій глобальній капіталістичній системі нерівності й експлуатації. Рух кубинських трудящих класів і його ватажки — Фідель та Рауль Кастро, Ернесто Че Гевара, Каміло Сьєнфуегос — викресали ті іскри, які розпалили світову революційну пожежу 1960-х.

На самому Острові Свободи завдяки революції освіта й медицина стали повністю безкоштовними і напрочуд якісними — щорічно витрачаючи на кожну з цих сфер по 12-15 % ВВП, Куба за цим показником незмінно входить у число загальносвітових лідерів. У всій Західній півкулі досягнення Куби в медичній сфері можна порівняти лише з Канадою (де загальнодоступна державна система охорони здоров’я з’явилась теж завдяки соціалістам, зокрема Томмі Дугласу); фахівці Всесвітньої організації охорони здоров’я щонайменше тричі називали кубинську медицину найкращою у світі. Тривалість життя на незаможній Кубі (близько 80 років) не менша, ніж у багатих США (де медицина максимально комерціалізована та панує диктат ринку), зате дитяча смертність суттєво нижча. До того ж, на Кубі медичне обслуговування та освіта розглядаються не з ринкових, а з соціалістичних принципів — не просто як послуги, хай і безкоштовні, а як невід’ємне право кожної людини.

Ці перетворення мали й інтернаціоналістський вимір. Десятки тисяч кубинських лікарів побували з гуманітарними місіями в 158 країнах — від найближчих карибських островів і до далеких Фіджі та Східного Тимору, причому, скажімо, кількість людей, яким офтальмологи з Куби безкоштовно повернули зір, обчислюється мільйонами. Завдяки кубинським ж педагогам понад 10 мільйонів жителів інших латиноамериканських країн навчились читати й писати. А українцям не варто забувати, що 24 тисячі дітей, які постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, змогли безкоштовно лікуватись у медичному центрі / дитячому таборі Тарара. Першу сотню українських дітей, які прилетіли на оздоровлення, Фідель зустрічав в аеропорту особисто, пообіцявши, що не припинятиме допомогу — і дотримав свого слова. Навіть незважаючи на те, що програма коштувала сотні мільйонів доларів, а надворі був той самий «особливий період» 1990-х, коли після розпаду «соціалістичного табору» сама Куба лишилась без підтримки та перебувала в глибокій економічній скруті.

Антикомуністи й опоненти Кубинської революції полюбляють дорікати Кубі низькими зарплатами й іншими соціально-економічними проблемами, замовчуючи умови, в яких її економіка зазнала деформацій — передусім блокади, встановленої Вашингтоном. Взагалі, боротьба, яку влада Сполучених Штатів вела проти революційної Куби (і особисто проти Фіделя, на якого ЦРУ здійснило неймовірну кількість замахів — за окремими даними, до 638), була нещадна. Спершу США вдалися до військової агресії, висадки у Бухті Свиней. А потім протягом десятиліть ультраправі терористи, за сумісництвом агенти ЦРУ, такі як сумнозвісні Посада Каррільєс та Орландо Бош, без докорів сумління вбивали сотні звичайних людей на Кубі, підриваючи цивільні літаки та будівлі. І їм у США, де вони зазвичай переховувались, нічого за це не було — натомість членів «Кубинської п’ятірки» (які передавали на батьківщину з осердя антикомуністичної еміграції в штаті Флорида інформацію про загрозу подібних терактів) засудили до тривалих термінів ув’язнення.

Лише під кінець другої каденції адміністрації Барака Обами США вкрай неохоче були змушені визнати провал своєї попередньої політики із силовими спробами зміни режиму в Гавані та піти на нормалізацію двосторонніх відносин; обмін політзаручників (трьох з «П’яти кубинських героїв» і Алана Гроса) давав обережні надії на припинення холодної війни, а візит північноамериканського президента до кубинської столиці став знаковим символом позиційної перемоги регіонального Давида в протистоянні з велетнем-Голіафом. Однак варто пам’ятати, що економічна блокада Куби як така не була знята, і прихід до влади реакціонерів із Республіканської партії, які ніяк не натішаться смерті Фіделя, не віщує для Куби (як, утім, і для всього світу) нічого хорошого. До речі, дуже показово, що гучніше за всіх смерті людини, з якою мали за честь приятелювати Габріель Гарсіа Маркес, Алехо Карпентьєр, Жан-Поль Сартр, Сімона Бовуар, Сальвадор Альєнде чи Улоф Пальме (але і такі цілком буржуазні демократи, як Джиммі Картер і П’єр Еліот Трюдо), радіють усілякі трампи — слова Кастро, сказані про його венесуельського колегу, тепер якнайкраще описують і реакцію на його власну кончину: «Хочете знати, ким був Чавес? Гляньте на тих, хто оплакує його смерть, і на тих, хто її святкує».

І все ж, хоча Фідель Кастро мав достатньо мужності визнавати деякі свої попередні помилки (зокрема, він приніс вибачення за тиск на опозиційних діячів культури та переслідування ЛГБТ-спільноти, якій зараз на Кубі за сприяння Маріели Кастро нарешті гарантовані широкі права, а півтора десятиліття тому наклав мораторій на смертну кару), та марксистам сучасності має бути зрозуміло і те, що Куба за нього показала й обмеженість того, що звикли називати «соціалізмом в окремо взятій країні». На те були і зовнішні (контрреволюція, американська блокада й залежність від радянської допомоги), і структурні причини (аграрний характер економіки, нечисленність організованого робітничого класу), які замість трудової демократії «знизу» призвели до чергового відтворення бюрократичної однопартійно-ієрархічної моделі «зверху», хай і відмінної від (пост)сталіністського СРСР.

Усе ж Кастро, як і його товариші, найменше хотів з борця за визволення перетворитись на кабінетного бюрократа. Недарма, колись присягнувши не збривати бороди, поки революція не переможе й Куба стане вільною, він не став голитись, коли узяв владу. Стихійно усвідомлюючи, що соціалістична революція має бути світовою, а до справжньої перемоги ще далеко, він усіма силами солідаризувався з лівими й революційними рухами в регіоні протягом десятиліть панування в ньому правоавторитарних диктатур і неоліберальних експериментів в економіці.

Продовжувач традицій таких борців й революціонерів Латинської Америки й Карибського басейну, як Тусен-Луверюр, Симон Болівар, Антоніо Хосе Сукре, Хосе де Сан-Мартін, Мануела Саенс, Беніто Хуарес, Хосе Марті, Антоніо Масео, Емільяно Сапата, Панчо Вілья, Хосе Карлос Маріатегі, Фідель Кастро допоміг пронести полум’я спротиву через десятиліття ‒ щоб побачити, як воно знову розпалюється на зламі століть (відомий «лівий поворот»), але нині вщухає, переживаючи новий наступ реакції. Він помер у кризовий час, коли латиноамериканській і світовій лівиці треба знову вести роботу над помилками і пропонувати нові ідеї, тож його досвідченого голосу неабияк бракуватиме. І все ж, кому як не йому, хто називав себе «оптимістом, який виходить з раціональних міркувань», сьогодні хотілось би, щоб його однодумці зациклювались на скорботі й ностальгії за героїчним минулим. Люди смертні — і Фідель ще навесні цього року на VII з’їзді Комуністичної партії Куби передрікав, що скоро помре, але додавав: його ідеї житимуть далі.

Уроки здобутків і невдач Кубинської революції можуть бути повчальні і для нас — і не лише через деякі паралелі, які мали б спантеличити наших полум’яних ненависників кубинського експерименту (коли вони вкотре солідаризуватимуться із ворогами Куби, спробуйте їм нагадати, що це країна, яка протистоїть потужному північному сусіду, який контролював її економіку й захопив частину її території під військову базу, а далі повів «гібридну війну»), а й через гуманістичний потенціал тих її ініціатив, які здійснюються на принципово некомерційних, некапіталістичних засадах рівності й взаємодопомоги — у тому числі безкорислива програма оздоровлення наших співвітчизників.

За що ще раз подякуємо твоєму народу і тобі, товаришу Фідель. Пам’ятатимемо і боротимемось.

¡Adiós compañero Fidel!
¡Venceremos!

Денис ПІЛАШ,
«Соціальний рух»

cuba2