Хоча, наприклад, експерти Міжнародної організації праці негативно відносяться до таких вчинків та зазначають таке: «підвищення мінімальної заробітної плати, по-перше, тягне за собою зменшення зайнятості в охопленому нею секторі. По-друге, трудящі, які втратили роботу в охопленому законодавством секторі, будуть працювати в неохопленому секторі, знижуючи оплату праці в цій частині економіки. Підвищення рівня мінімальної заробітної плати в країнах, що розвиваються, може сприяти збільшенню розриву між трудящими. Тому воно підсилить бідність, обумовлену у відносному вираженні».

Крім того, не треба бути доктором економічних наук, щоб зрозуміти, що без жорсткого контролю держави за ціноутворенням (привіт ціновій дерегуляції) інфляційні фактори швидко знецінять реальний її розмір без підвищення купівельної спроможності громадян (що і відбулось насправді). Як писав на початку ХХ ст. Генрі Форд, «секрет добробуту Америки полягає в розширенні купівельної сили через підвищення заробітної плати та зниження продажних цін. Заробітна плата дає людям купівельну силу, а вся промисловість залежить від людей, здатних купувати та платити. Зниження заробітної плати (реальної з.п. - прим. автора) спричиняє зменшення роботи, тому що цим зменшується попит, від якого залежить робота. У суспільстві не може бути дійсного добробуту, поки працівники, які виробляють предмети повсякденного споживання, не можуть їх купити». Звісно Форд лукавив – йому був потрібен власний ринок збуту та відвернення своїх робітників від профспілкового руху – тому він і підвищував зарплату, але загальна думка цього капіталістичного метра зрозуміла: штучне збільшення мінімальної заробітної плати призведе до такого ланцюгу наслідків: зменшення реальної заробітної плати + зменшення купівельної спроможності громадян + зменшення прибутку підприємств = збільшення рівня безробіття. Це й відбувається зараз в Україні, де показник безробіття зростає…

Однак законодавчі новели щодо мінімальної заробітної плати стосувались не тільки її грошового підвищення. Під ґвалт дискусій щодо доцільності помноження на два розміру мінімалки до законодавства непомітно втиснули норми, сповнені більш стратегічно мети, ніж збільшення безробітних та бідних в Україні.

Згідно Закону України від 06 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у ст. 3 Закону України «Про оплату праці» і ст. 95 Кодексу Законів про працю України мінімальна заробітна плата тепер визнається встановленим законом мінімальним розміром оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Оновлене поняття втратило такі два критерії як «проста та некваліфікована праця», за якими раніше відбувалося віднесення певної професії до оплачуваної по мінімальному розміру та забезпечувалося виконання регулюючої функції оплати праці, яка у чинному законодавстві до останнього часу вона була вплетена до змісту усього механізму оплати праці. Цей механізм ґрунтувався на досягненнях трудового права радянської доби, коли вперше в Кодексі Законів про працю 1918 р. було закріплено, що «при визначенні розміру винагороди для кожної групи та категорії приймаються до уваги: важкість праці, небезпека умов, у яких праця здійснюється, складність і точність виробленої роботи та ступінь самостійності й відповідальності за її виконання, потрібна для її виконання ступінь навченості та досвідченості». Тепер же є очевидним, що одержання мінімальної заробітної плати не залежатиме від складності виконуваної роботи або вимог до кваліфікованості її виконання: мінімалку може отримувати як прибиральниця, так і інженер НДІ чи лікар районної поліклініки.

Інші зміни підтвердили означену тенденцію остаточного виключення регулюючої функції з механізму правового регулювання оплати праці. Наприклад, якщо в попередній редакції ч. 1 ст. 96 КЗпП та ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оплату праці» тарифна система визнавалась основою визначення та розподілу оплати праці, то чинна редакція переносить положення про регулююче значення тарифної системи до ч. 3, а ч. 1 передбачає застосування інших систем оплати праці, окрім тарифної. У кінцевому результаті ці зміни створюють передумови до ще більшого розшарування населення України та в черговий раз підкреслюють тенденції економізації трудового права та зведення оплати праці до двох функцій, окреслених у преамбулі Закону України «Про оплату праці»: відтворювальної та стимулюючої.

Що ж ці за функції та у чому їх виключне застосування вигідне роботодавцям?

Звернемось до класиків.

Адам Сміт у книзі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.) зазначав, що «людина завжди повинна мати можливість існувати своєю працею, і її заробітна плата повинна щонайменше бути достатньою для її існування. Вона навіть у більшості випадків повинна дещо перевищувати цей рівень; у іншому випадку їй було б неможливо утримувати родину, і раса цих працівників вимерла б після першого покоління. Тому працівник найнижчого розряду повинен заробляти щонайменше вдвічі більше того, що необхідно для його особистого утримання, щоб він міг виростити двох дітей».

Давід Рікардо в «Основах політичної економії та оподатковування» продовжив думку А. Сміта, констатувавши, що «природною ціною праці є та, котра необхідна, щоб працівники мали можливість існувати та продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх числа».

Жан-Батіст Сей у «Трактаті з політичної економії» (1803 р.) вказував, що «прості і грубі роботи можуть бути виконані всякою людиною, аби тільки вона була живою і здоровою; підтримка життя та здоров’я становить єдину умову, щоб ці роботи виконувалися. Тому плата за такі роботи звичайно ніде не піднімається вище того, що потрібно для підтримки життя, а число осіб, які пропонують свою працю, досягає рівня існуючого на них попиту та дуже часто перевищує його, тому що неважко народитися на світ, а важко існувати… Потрібно, щоб у такому промислі робітники одержували заробітну плату дещо вище тієї, яка потрібна для простого існування, тобто не менше того, скільки потрібно, щоб утримувати себе і виховувати дітей».

Томас Мальтус у своєму дослідженні «Досвід про закон народонаселення» (1798 р.) писав, що «середня величина оплати праці, установлена незалежно від випадкових обставин, зображує потреби суспільства порівняно з кількістю населення: незалежно від того, яке б не було число дітей у кожній родині для підтримки чисельності населення на даному рівні, заробітна плата може бути достатня, перевершувати або виявитися недостатньою для їх виховання, дивлячись на те, чи будуть запаси, призначені для оплати праці, перебувати в нерухомому стані, чи будуть вони поступово зменшуватися або збільшуватися».

У свою чергу, французький економіст Жан Сісмонді не шукав регуляторів заробітної плати в законах природи, як Сміт, Рікардо і Мальтус. Він приймав положення, що заробітна плата робітників тяжіє до прожиткового мінімуму. Однак причину такого положення Сісмонді вбачав у специфічних капіталістичних відносинах, а саме у прагненні капіталістів «вичавити» якнайбільше прибутку зі своїх працівників .

Таким чином, відтворювальна функція оплати праці, на переконання, ідеологічних жерців капіталізму, полягає у забезпеченні працівників та членів їх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, тобто здатність людини до виконання роботи, а її вартість є вартістю життєвих засобів, необхідних для того, щоб зробити, розвити, зберегти та увічнити робочу силу). Відповідно, для того щоб підтримувати своє життя, людина повинна споживати певну кількість життєвих засобів. Однак людина, подібно машині, зношується, і її доводиться заміняти іншою людиною. Крім тієї кількості життєвих засобів, які необхідні для підтримки існування самого працівника, вона потребує ще в деякій їх кількості для того, щоб виростити дітей, які повинні його замінити на ринку праці та увічнити рід працівників. Тобто відтворювальний рівень оплати праці повинен змусити їх завжди перебувати у злиднях та не дати працівникам бути конкурентами для багатіїв. Може здатись, що така логіка мислення може бути притаманною лише піонерам ринкової системи, а зараз у часи гуманізму та демократії така цинічна позиція ні до чого. Хоча, якщо згадати висловлювання Міністра соціальної політики України Андрія Рева про те, що українці забагато їдять та полюбляють ходити по дому у трусах через наявність опалення, змушує замислитись над словами Екклезіяста, що нічого немає нового у цьому світі, а риторика та відношення до простої людини у вищих верств залишається такою ж хижацькою.

Слід відзначити, що у чинному законодавстві відтворювальна функція пов’язується з таким важливим соціальним стандартом, як прожитковий рівень, який характеризує мінімально допустимі умови відновлення активного фізичного стану людини. Варто нагадати, що прожитковий мінімум в Україні на листопад 2017 року становить 1684 гривен, хоча, як показують результати досліджень соціологів, для простого виживання звичайному українцю не вистачить отримання мінімальної заробітної плати. Як бачимо, візіонери неолібералізму пішли навіть далі своїх британських колег з ХІХ ст.

Але ж може стимулююча функція оплати праці спрямована на забезпечення гідної та справедливої оплати праці?

Варто нагадати, що термін «стимул» у перекладі з латини означає батіг, та надати знов таки слово класикам.

Д. Рікардо підкреслював, що «бідність походить від лінощів народу. Щоб останній став щасливішим, він потребує тільки стимулів до працьовитості». А. Сміт розкрив значення матеріального стимулу в оплаті праці наступним чином: «щедра винагорода за працю, заохочуючи розмноження простого народу, разом з тим збільшує його працьовитість. Заробітна плата за працю заохочує працьовитість, котра, як і всяка інша людська властивість, розвивається відповідно до одержуваних заохочень. Рясна їжа збільшує фізичні сили працівника, а приємна надія поліпшити своє положення та закінчити свої дні у достатку спонукує його до максимальної напруги своїх сил». Тобто Д. Рікардо та А. Сміт своєрідно окреслювали позитивний характер стимулюючої функції оплати праці.

Натомість Ж.Б. Сей доводив, що працівники не можуть претендувати на весь продукт праці, оскільки вони не єдині учасники виробничого процесу. Їх дохід повинен бути не тільки обмежений заробітною платою, але й рівень її не може бути занадто високим. Логіка міркувань така: «Низька заробітна плата в результаті конкуренції знижує ціну продуктів, а тому вигоду із цієї дешевини ціни одержують споживачі продуктів, тобто все суспільство». А оскільки працівники є основною масою споживачів, вони більше виграють від низької ціни предметів споживання, ніж від підвищення заробітної плати.

Схожим чином аргументував недоцільність використання матеріальних стимулів Т. Мальтус: «якщо ми дамо бідному грошей за умови, що кількість продовольства у суспільстві не зміниться, то ми дамо йому право на одержання більшої частини запасів, ніж він одержував колись, а тим часом це може бути досягнуто лише шляхом зменшення частки інших членів суспільства». Природним наслідком підвищення заробітної плати навіть окремих працівників, які отримали додаткові виплати нібито з метою стимулювання, Т. Мальтус бачив підвищення цін на життєві засоби та збільшення народжуваності, що, на його думку, понизить розмір заробітної плати.

Таким чином, в теорії ринкового жрецтва наявні діаметрально протилежні позиції відносно стимулюючої функції оплати праці. Насамперед, скептичні погляди Ж.Б. Сея та Т. Мальтуса на матеріальні стимули до праці засновувались не на перспективах підвищення продуктивності роботи працівників шляхом їх зацікавленості у результатах праці, а збереженням економічного status quo між рівнем заробітної плати, вартістю життєвих засобів та кількістю населення. Напевно, що саме мальтузіанство було взяте за основу для скорочення кількості населення України. Та й аргументи Д. Рікардо та А. Сміта про заохочення працьовитості шляхом підвищення заробітку виказані явно не в інтересах працівників. Скоріш обіцянка підвищеної винагороди для більшості населення створює ефект віслюка з морквою.

Підвищена шляхом використання відрядної системи оплати праці, премій чи надурочних робіт (хоча оплата останніх тепер стала примарою для працівників) заробітна плата може дещо зрости, може навіть ситуативно збільшитись у рази. Але це вимагатиме від працівника більшої інтенсифікації праці, виконання трудових обов’язків у поза робочий час за викликом роботодавця й відповідного підняття витрат на поновлення працездатності. Тобто стимулююча функція заробітної плати – це є рожева надія на добросердність роботодавця, який дійсно не дасть працівникові провести свою старість у злиднях. Хоча за наміченими тенденціями посилення експлуатації, незадекларованості праці та підняття пенсійного віку у більшості українців немає сенсу замислюватись про старість.

Таким чином, виключне застосування відтворювальної та стимулюючої функції оплати праці без врахування різниці у кваліфікації працівників, умовах та характері праці стратегічно має закласти фундамент для створення у нашій державі «ринку» низько кваліфікованої й дешевої робочої сили. Відміна регулюючої функції оплати праці є також інструментом прекарізації та декваліфікації українських працівників, які мають стати дешевою робочою силою для міжнародних інвесторів та вітчизняних олігархів. Основний виклик, який стоїть перед традиційним трудовим правом – залишитися дієвим механізмом захисту прав трудящих або бути поступово заміненим ефективними корпоративними кодексами поведінки та менеджментом з трудових ресурсів й повністю бути поглинутим економікою.

Денис НОВІКОВ,
к.ю.н. з трудового права, Харків

Читайте також: Нас кластеризують? Про перспективи працювати у мережі