Про це в ефірі передачі «Право на голос» заявив політолог, активіст «Соціального руху» Денис Пілаш.

- Вбачаю особливо злу іронію в тому, що ідея не святкувати 8 Березня, день боротьби жінок за свої права, на державному рівні як вихідний день надійшла буквально під сторічний ювілей Лютневої революції, активна фаза якої почалась з  того, що декілька десятків тисяч жінок-робітниць у Петрограді 23 лютого за старим стилем, 8 березня за новим, вийшли на страйк. І це був початок подій, що призвели до падіння Російської імперії, «тюрми народів», відкривши шлях для національних революцій, в тому числі української, – каже експерт.

За словами політолога, в ідеї скасування цих свят, як буцімто «совкових» пережитків, і заміни їх якимись іншими, він вбачає цілком ідеологічне навантаження.

- Наприклад, свято 8 Березня було справді вихолощене та перетворилось з дня боротьби за гендерну рівність на «свято весни та краси», коли ми, навпаки, проявляємо сексизм. Але його емансипативний потенціал визнається на міжнародному рівні, з 1970-х років до нього щорічно проводяться кампанії Організація Об’єднаних Націй. Натомість Український інститут національної пам’яті пропонує нам, скажімо, День сім’ї. Усі ці кліше про «традиційні сімейні цінності» активно використовуються правоконсервативними силами. Ми маємо приклад сусідів – Польщі, де відбувається наступ на і так вузькі жіночі права, і Росії, де буквально нещодавно відбулась декриміналізація сімейного насилля, – зазначає Пілаш.

Експерт нагадує, що Україна маємо купу невирішених проблем більшості населення держави, тобто саме жіноцтва. Так, жіночі зарплати досі на третину менші за чоловічі, а сімейне, побутове насильство пронизує суспільство. Саме цим, за його словами, викликаний  резонанс флешмобу #ЯНеБоюсьСказати, запущеного Анастасією Мельниченко.

- У цьому контексті видається шкідливим замість того, щоб повернути дню 8 Березня його оригінальне значення, перенесення акценту з визволення жінки до ролі «берегині», якою нібито має вичерпуватися образ жінки, – підкреслює активіст.

За його словами, це саме відбувається і з 1 Травня, яке відзначають по всьому світу як день солідарності і боротьби людей праці. Експерт нагадує, що традиція святкування цього дня, як і започаткованого американськими профспілками та соціаліст(к)ами 8 Березня, прийшла зі США. Ця дата приурочена до пам’яті про «Хеймаркетських мучеників» – чиказьких робітників, убитих на демонстрації за 8-годинний робочий день, та страчених згодом за сфабрикованими звинуваченнями п’ятьох анархістів, які були організаторами мітингу.

- При цьому першим містом України, яке разом з рештою світу за закликом Другого Інтернаціоналу святкувало цей день у 1890 році, був Львів. І серед ініціаторів проведення були друкар Йосип Данилюк, а також Іван Франко та Михайло Павлик. Це свято, яке мало свою традицію на українській землі і яке пов’язано з робітничим рухом, який дав нам левову частку благ, якими ми зараз користуємось, –  наголошує політолог і додає, що на тлі спроб нівелювати пам’ять про День міжнародної солідарності трудящих відбувається демонтаж тих трудових, соціальних і громадянських прав, які були завойовані подібними міжнародними рухами (у яких ключову роль відігравали люди, які визначали себе як ліві – соціалісти, комуністи, анархісти, соціал-демократи).

Він підкреслює, що така зміна свят на державному рівні вказує  на утвердження нового консенсусу, в якому нема місця таким прогресивним і лівим ідеям. Причому одна інституція накидає усьому суспільству свою вузькоідеологічну, націонал-консервативну візію історії, нехтуючи думкою населення та демократичними процедурами, як і у випадку з попереднім пакетом «декомунізаційних» законів. Це розколює суспільство та відволікає увагу від актуальних проблем України, породжених олігархічним капіталізмом.