Минуло сто років з часу повстання київського робітництва, що почалось на заводі «Арсенал». Після його придушення військами Симона Петлюри було розстріляно кількасот його учасників. Сучасне офіціозне трактування історії в націонал-консервативному ключі, в якому все зводиться до одновимірного націєцентричного бачення світу, не лишає місця для розуміння соціальних причин, які стояли за складним переплетінням тогочасних революційних процесів. Проголошуючи скорботу за молоддю, полеглою під Крутами, нині водночас уславлюють розстріл робітників і солдат, які взяли участь у збройному виступі в Києві наприкінці січня 1918 року. Особливим цинізмом видається те, що аукціон з продажу (і остаточного добивання) славетного заводу «Арсенал» було призначено акурат на 100-у річницю повстання.

Якщо у випадку Крут розхоже порівняння з також міфологізованими «300 спартанцями» під Фермопілами – поетичне, але чисельно зовсім неточне (бійців УНР під Крутами було зовсім не 300, а більш ніж вдвічі більше, а розстріляно студентів і юнкерів було від 18 до 29) – переросло в ледь не «український Перл-Харбор» (!) і вшановування загиблих як «перших кіборгів», то повсталих на «Арсеналі» безапеляційно проголошують «зрадниками» і «колаборантами» «гібридної агресії» радянської Росії.

А між тим, Січневе повстання було епізодом протистояння не національного, але класового. Крім київських більшовиків і робітників власне «Арсеналу», у ньому взяли участь залізничники на чолі з лівим есером Дзедзієвським, приладобудівельники з великого заводу на Шулявці, подільські робітники (з судноверфі, взуттєвої фабрики, лісопильного та пивоварного заводів), деміївські червоногвардійці батька Боженка та інші трударі Києва. А головною військовою силою повстання був український полк імені П.Сагайдачного на чолі з Силою Міщенко, до якого також приєдналися частини Богданівського куреня (у тому числі охорона заводу, яка перейшла на бік повсталих) та полку імені Т.Шевченка. При цьому склад очільників повстання виразно інтернаціоналістичний – українці Микола Костюк (токар) й Іван Клименко (друкар), поляк Іполит Фіалек (лимар), росіяни Андрій Іванов і Іван Смирнов, євреї Олександр Горвіц і Ісаак Крейсберг (обидва вбиті петлюрівцями). Всередині самої Центральної Ради «лівобережна» фракція Української партії соціалістів-революціонерів – у тому числі Олександр Шумський – готували виступ проти чинного Генерального секретаріату, щоб проголосити владу рад. Водночас інший майбутній член Української комуністичної партії (боротьбистів) – Олександр Довженко – був, як і чимало інших селян, робітників і молоді, по той бік барикад, у лавах гайдамацького куреню, що штурмував повсталий «Арсенал». Через десятиліття він зніме свою безсмертну кінострічку, яка вшанує тих, у кого йому тоді доводилось стріляти.

Так сто років тому різні трудящі України опинилися по різні боки громадянського конфлікту, хоча обидві сили цього протистояння проголошували себе революційними й соціалістичними. Проте видається, що «соціалістичність» Української народної республіки залишалась декларативною. Вона проголошувала, та так і не виконала вимог стрімко революціонізованих народних мас – щодо землі, трудових прав і реального народовладдя. Цю неспроможність Української Центральної Ради забезпечити соціальне визволення зрештою визнавав ключовим чинником поразки і її провідний діяч Володимир Винниченко (у той час, як такі більшовики, як Микола Скрипник, Лев Троцький, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, вказували на брак у своєї партії вирішення національного питання, тісно пов’язаного з питанням селянським, як чинник її слабкості в Україні). А київське робітництво не збиралось чекати вічно й прагнуло виконання своїх нагальних вимог – і здійснення справжньої соціалістичної революції.

29 січня 1918 року збори Київської Ради робітничих депутатів разом із Центральним бюро професійних спілок міста та радою фабрично-заводських комітетів оголосили про початок загального політичного страйку із вимогами передати владу радам, припинити роззброєння робітників та роззброїти натомість контрреволюційні частини Вільного козацтва. Приводами до збройного виступу стали звістка про брутальне вбивство урядовими козаками більшовицького активіста Київської Ради робітничих і солдатських депутатів Леоніда П’ятакова та директивне вивезення вугілля з заводу «Арсенал», що означало його зупинку й закриття.

Як бачимо, Січневе повстання в Києві мало свою внутрішню логіку – і його підняли київські робітники та солдати, а не «іноземні агенти». Це був один з найбільших за розмахом епізодів боротьби за визволення робітничого класу, а його придушення і терор проти його учасників були трагічною сторінкою нашої історії. Не в змозі зупинити наступ сил радянської Росії і Української народної республіки рад (як називалась влада більшовицького Народного секретаріату Євгенії Бош у Харкові) на фронті, офіцери УНР, часто-густо з класових ворогів робітництва, зганяли свою лють на мешканцях Києва – як це зробить після взяття міста і «червоний» командувач, лівий есер (насправді представник розповсюдженого тоді типажу банальних авантюристів, які ще нещодавно були запеклими монархістами, але після революції різко «примазалися» до цієї ультрареволюційної партії) Муравйов, який через півроку загине, підтримуючи заколот проти більшовиків. Муравйовські війська, хоча з ними пліч-о-пліч билися українські червоні загони, ледь не розправилися з російських шовіністичних міркувань навіть з українськими комуністами-революціонерами Володимиром Затонським, Миколою Скрипником і Василем Елланом-Блакитним. Перша радянська влада протримається в Києві менше місяця: після Брестського миру до Києва на німецьких і австро-угорських багнетах повернеться Центральна Рада… щоб невдовзі сумнівні «старші партнери» скинули її та посадовили на чолі України консервативного військового диктатора – царського генерала, покровителя всієї реакційної білогвардійщини та ідейного ворога трудових класів Павла Скоропадського.

Протягом революційних змагань 1917-1921 років більшовики, ліві есери, меншовики-інтернаціоналісти, анархісти (у тому числі махновці), українські та єврейські соціалісти прагнули до єдиної мети вільного й рівного соціалістичного суспільства, але розбрат, який панував у середовищі революційних лівих, був лише на користь контрреволюції. Зрештою, ліві крила партій, які послідовно боронили задачі соціальної революції – боротьбисти в УПСР, незалежні українські соціал-демократи (у тому числі майбутні укапісти) в УСДРП, борьбисти в українських відділеннях всеросійської есерівської партії, як і більшість Бунду та Поалей Ціону – ставали на бік більшовиків, аби не допустити реваншу правої реакції. Разом з українськими більшовиками та анархо-комуністами вони складають автентичну традицію вітчизняного комуністичного руху.

 

Денис ПІЛАШ,
«Соціальний рух»